— Дурниця якась, — сказав Дік і почав перегортати сторінку.

— Ні, будь ласка, дограй це! — вигукнула Ніколь. — Невже я довіку маю здригатися при слові «тато»?

Потім вони сиділи з дітьми на пласкому даху вілли й дивились, як над двома казино, то праворуч, то ліво­руч, розцвічують нічне небо феєрверки. Незвично і сум­но було відчувати, що вони — чужі одне одному.

Наступного дня, повернувшись з покупками із Канна, Ніколь прочитала записку від Діка: він хоче побути на самоті й на кілька днів вирушає в поїздку Провансом на своїй машині. Вона ще не встигла дочитати, коли пролунав телефонний дзвоник. Це був Томмі Барбан; він сказав, що одержав листа й виїздить до неї з Монте-Карло. Відпо­відаючи, що чекатиме його, вона відчула свій теплий віддих на телефонній трубці.

Ніколь скупалася, напахтилась, напудрилась, ходячи у ванній кімнаті по присипаному пудрою купальному руш­нику. Потім довго й уважно вивчала себе в дзеркалі, думаючи про те, чи скоро ця зграбна, струнка споруда осунеться і втратить гармонію ліній. «Років, мабуть, че­рез шість... Але тепер я ще нічого — дай Боже кожній».

Вона себе не переоцінювала. Ніколь сьогоднішня від­різнялася від Ніколь на п’ять років молодшої тільки тим, що вже не була юною дівчиною. Та все-таки вона заздрила юним, бо і на неї діяв сучасний культ юно­сті — незліченні й однакові у своїй напівдитячій наїв­ності кіногероїні, що, коли вірити екранові, несли на собі весь тягар турбот і мудрості нашої доби.

Незважаючи на денну пору, вона вперше за багато ро­ків убрала­ся в довгу, до кісточок, сукню і, покропивши на пальці «Шанель № 16», освіжилася кількома дотика­ми — ніби ревно хрестилася. О першій годині, коли ма­шина Томмі зупинилася перед віллою, вона вже була мов прекрасний сад, де виплекана кожна травинка.

Як гарно було знову зазнавати всього цього, ловити на собі закохані погляди, відповідати загадковою усміш­кою! Вона втратила два роки тієї золотої доби, коли так гордо розквітає дівоча врода, — і тепер немовби надолу­жувала їх. Томмі вона зустріла так, наче він був одним із багатьох її невільників, і, ведучи до столу під яр­марковим парасолем, ішла не поряд з ним, а трохи попе­реду. Красуні дев’ятнадцяти й двадцяти дев’яти років однаково певні своєї сили, чого не скажеш про жінку в період після дев’ятнадцяти й до двадцяти дев’яти років, бо їй потреби жіночого єства заважають почуватися цент­ром все­світу. У своїй зухвалій самовпевнено­сті де­в’ятнадцятирічна жінка швидше нагадує боксера після виграного бою.

Та якщо самовпевненість дев’ятнадцятирічної живить­ся надміром уваги, то жінка у двадцять дев’ять років черпає силу з витонченіших джерел. Вона вміло виби­рає аперитив, щоб задовольнити спрагу, а потім смакує, мов ікру, усвідомлення своєї влади. На щастя, ні в пер­шому, ні в другому випадку вона не думає про майбутні роки, коли передчуття і розум її німітимуть від рап­тових нападів тривоги, коли їй страшно буде зупинятися й страшно йти вперед. Але дев’ятнадцять і двадцять де­в’ять — це сходові майданчики, на яких можна постояти спокійно, не переймаючись лихими передчуттями.

Ніколь не хотіла туманного платонічного роману; їй по­трібен був коханець, потрібна була зміна. Вона ро­зуміла — мислячи категоріями Діка, — що без справж­нього почуття пускатися на авантюру, яка для всіх може скінчитися погано, — вульгарно й непристойно. Але, з ін­шого боку, вона саме Діка вважала винним у тому, що все так складається, й щиро вірила, що такий експери­мент може мати цілющі наслідки, її підохочували й чис­ленні приклади того, як люди дозволяють собі геть усе, що їм заманеться, — і виходять сухими з води. А крім того, всупереч намірові ніколи собі не брехати, вона вмов­ляла себе, що тільки розвідує дорогу і може в будь-яку мить відступитися.

Коли вони опинилися в негустому затінку парасоля, руки Томмі — в білих полотняних рукавах — лягли їй на плечі, він обернув Ніколь обличчям до себе й зазир­нув їй у вічі.

— Застигніть, — сказав він. — Дайте мені подивитися на вас.

Його волосся було напахчене, від білого костюма йшов легкий дух мила. Якусь хвилину вони просто дивилися одне на одного — Ніколь без усмішки на стиснутих устах.

— Ну як, подобається тобі те, що ти бачиш? — нареш­ті прошепотіла вона.

— Parle français [67].

— Гаразд, — сказала вона й французькою поставила те саме запитання: — Чи подобається тобі те, що ти бачиш?

Він міцніше пригорнув її до себе.

— Мені подобається в тобі все. — Він повагався. — Я був певен, що знаю твоє обличчя, але, виявляється, в ньому є щось таке, чого я не помічав раніше... Відко­ли це в тебе з’явився оцей шахраюватий погляд?

Ніколь сердито випручалася від нього й вигукнула англій­ською:

— То ти для цього перейшов на французьку мову? — Вона притишила голос, побачивши служника, що на­ближався з пляшкою хересу. — Щоб зручніше було говорити образливі речі?

Вона з розгону сіла в крісло і рішуче втиснулася в по­душку із срібної парчі.

— У мене тут немає дзеркальця, — почала вона знову французькою, але зухвало. — Якщо мій по­гляд справді змінився, то це тому, що я видужала. А ви­дужавши, стала такою, якою я є насправді. Мій дід був, напевно, шахраєм, отже, це в мене — спадкове, і годі. Чи задовольняє така відповідь твій логічний розум?

Томмі навіть не вник у суть її слів.

— Де Дік — він не снідатиме з нами?

Відчувши, що йому байдуже, буде Дік з ними чи ні, вона спробувала сміхом відігнати почуття досади.

— Дік поїхав кататися, — сказала вона. — В наших краях об’явилася Розмері Хойт, і він тепер або з нею, або зализує сердечні рани, мріючи про неї десь на самоті.

— Дивна ти все-таки жінка, Ніколь.

— Зовсім ні! — квапливо відказала вона. — Звичай­нісінька — така сама, як усі... Цебто... В мені сидить сотня звичайнісіньких жінок, тільки всі вони різні.

Маріус приніс диню й відерце з льодом. Ніколь мов­чала — слова про «шахраюватий погляд» не йшли їй з думок; цей Томмі, видно, звик рубати з плеча.

— Чому тобі не дозволили лишитися тим, ким ти бу­ла? — знову заговорив Томмі. — Я не знаю іншої люди­ни з такою драматичною долею, як у тебе.

Вона промовчала, не знаючи, що сказати.

— Оці мені приборкувачі жінок! — сердито кинув він.

— У кожному суспільстві є... — почала вона, відчува­ючи, що її устами говорить Дік, але голос Томмі змусив її принишкнути.

— Мені не раз доводилося силоміць вправляти душу чоловікам, але навряд чи я б наважився на таке бодай з однією жінкою. А «добросердий» деспотизм — ще гір­ший. Яка користь з нього — тобі, йому, будь-кому?

Серце Ніколь тьохнуло й стислося — вона ж бо добре знала, чим завдячує Дікові.

— Мені здається, я маю...

— Ти маєш забагато грошей, — нетерпляче урвав її Томмі. — І вся причина в цьому. А для Діка це — як сіль в оці.

Вона обміркувала почуте, поки служник прибирав зі столу.

— Що ж я, по-твоєму, маю робити?

Вперше за десять років вона корилася чужій волі, а не чоловіковій. І все, що говорив Томмі, назавжди западало їй у душу.

Вони пили вино, а над ними легіт ворушив соснове гіл­ля і полуденне сонце пашіло хтивим жаром, обсипаючи сліпучими веснянками картату скатерку на столі. Томмі підвівся й, підійшовши ззаду, поклав їй руки на плечі, потім сковзнув долонями по її руках і затис її пальці у своїх. Вона щокою відчула дотик його щоки, їхні уста зустрілися, й вона задихнулася в раптовій хвилі жаги, а ще — в подиві перед силою власної пристрасті.

— Чи не можна відіслати кудись гувернантку з діть­ми?

— У дітей урок музики. І однаково — я не хочу лиша­тися тут.

— Поцілуй мене ще.

Трохи пізніше, в машині, що несла їх у напрямку Ніцци, Ніколь подумала: «Отже, кажеш, у мене шахраю­ваті очі? Ну що ж, краще бути здоровою шахрайкою, ніж божевільною праведницею».