Йому також належить подальша розробка джеймсівського надбання — вміння віднайти таку «перетворюючу свідомість», яка водночас була б і лірично ангажованою, і достатньо відстороненою та проінформованою, і здатною до аналізу, і наділеною певним артистизмом, ще й мала б свіже спостережливе око і здоровий глузд, і певну причетність до об’єкта своєї оповіді, який саме і привертає увагу тим, що перебуває в переламному моменті долі.

Ще на початку своєї письменницької кар’єри Фіцджеральд писав: «Все, що я думаю про письменницьку майстерність, можна передати однією фразою. Писати потрібно для молоді свого покоління, для критиків наступного покоління і для професорів усіх наступних поколінь». (The Letters of F. Scott Fitzgerald. — 1968. — Р. 479). Молодь його покоління вважала Фіцджеральда своїм кумиром. Критики ставилися по-різному. Професори згодом дійшли спільної думки, визнавши Ф. С. Фіцджеральда класиком ХХ століття.

Т. Денисова

На привітному березі французької Рів’єри, на півдорозі між Марселем та італійським кордоном, хизується рожевими стінами великий готель. Послужливі пальми охолоджують своїми тінями його розпашілий фасад, а перед ним лежить коротка смужка залитого яскравим сонцем пляжу. Останнім часом тут оселяються на літо зірки й знаменитості; але ще років десять тому життя в готелі майже завмирало у квітні, коли його тодішні за­всідники-англійці перебиралися на північ. Нині багато літніх котеджів тулиться нав­коло готелю, але на час, ко­ли починається наша оповідь, лише дахи десятка-двох стареньких вілл потроху догнивали, мов пізні лілеї в бо­лотяній воді, серед густих піній між «Готелем для іно­земців» Госса і Канном, до якого звідти п’ять миль.

Готель і жовтогарячий молитовний килимок пляжу пе­ред ним утворювали єдине ціле. Рано-вранці далекі об­риси Канна, рожево-кремові мури старих укріплень і пурпурові Альпи, за якими починалася Італія, лягали на поверхню води й тремтіли в брижах, що розбігалися на прозорій мілині від верхівок водоростей. Незадовго до восьмої години на пляж спускався чоловік у блакит­ному купальному халаті. Спочатку він довго обхлюпував себе прохолодною водою, а тоді, голосно крекчучи й пир­хаючи, хвилину борсався в глибині. Після того як він піднімався нагору, пляж і вся бухта ще з годину лежали в цілковитій тиші. Торговельні судна повзли крайнебом на захід, офіціанти й прибиральниці перемовлялися на готельному подвір’ї, на деревах висихала роса. Ще за го­дину починали сигналити автомобілі на шосе, що зміїло­ся серед невисоких Маврських гір, які відділяли узбе­режжя від Провансу — від справж­ньої Франції.

За милю від моря, там, де запорошені тополі наступа­ють на пінії, є самотній залізничний полустанок. Звідти одного червневого ранку 1925 року відкрите таксі повез­ло до готелю Госса двох пасажирок, матір з дочкою. Обличчя матері ще зберігало прив’ялу вроду, що мала незабаром зовсім зникнути під мереживом синіх прожи­лок; вираз його був лагідний, але водночас жвавий та уважний. Та не на жінці затримувався погляд, очі зра­зу ж перескакували на дочку, причаровані її рожевими долонями, її щоками, які пломеніли прегарним рум’ян­цем — мов у дитини після холодного ве­чірнього купання. Її високе чоло закруглялося ніжною лінією там, де зді­ймалися, наче закрутки на геральдичному щиті, кучері, кільця й хвильки попелясто-золотавого волосся. Очі її були великі, ясні, променисті, а рум’янець — справжній, природний, бо мала вона здорове молоде серце. Здава­лося, ще крок, і дівчина переступить останній поріг ди­тинства — їй було майже вісімнадцять, і вона вже, вла­сне, розквітла, хіба що вранішня роса ще з неї не зі­йшла.

Коли внизу відкрилися море і небо, злиті в одну вузь­ку, розпечену смугу, мати сказала:

— Щось підказує мені, що нам тут не сподобається.

— Мені вже однаково хочеться додому, — відповіла дів­чина.

Їхні голоси звучали безтурботно, хоч, певно, в подоро­жі їм бракувало мети і це їх трохи гнітило, а вигадувати абияку мету їм не хотілося. Вони прагнули розваг не для того, щоб дати лад розхитаним нервам, а з невсити­містю школярів, які сумлінним навчанням заслужили ве­селі канікули.

— Побудемо тут два-три дні й подамося додому. Я сьогодні ж замовлю телеграфом каюту.

У готелі дівчина домовлялася про номер французькою мовою — вона розмовляла французькою вільно, але в самій бездоганності зворотів було щось завчене. Ко­ли подорожні влаштувалися в номері на першому повер­сі, дівчина, відчинивши скляні двері, впустила до кім­нати сліпуче світло, вийшла і зійшла кількома сходин­ками вниз, на вимощену кам’яними плитами веранду, що оперізувала будинок. У неї була і хода, і постава ба­лерини — вона несла свій торс рівно й легко, так що ва­га його не лягала на стегна, а врівноважувалася в та­лії. На веранді гаряче світло враз підібгало її тінь до ніг, і вона мимоволі позадкувала — очам було боляче дивитися. За сто кроків од неї Середземне море блякло, потроху віддаючи невблаганному сонцю свою голубінь; під балюстрадою, на під’їзній алеї, плавився в промінні посірілий б’юїк.

Усе довкола ніби вимерло, тільки пляж ще не спорож­нів. Три няні-англійки сиділи, плетучи светри й шкар­петки вікторіанським візерунком, модним у сорокових, шістдесятих та вісімдесятих роках, і обмінюючись пліт­ками, що змістом своїм нагадували ритуальні заклинан­ня; ближче до води з десяток дорослих тулилися під смугастими парасолями, а з деся­ток їхніх дітей ганяли­ся на мілині за зграйками неполохливих рибок або ле­жали на осонні голі й лискучі, намащені кокосовою олією.

Коли Розмері вийшла на пляж, хлопчик років два­надцяти з радісним гейканням промчав повз неї і шу­бовснув у воду. Відчуваючи на собі пильні погляди чу­жих людей, вона скинула купальний халат і пірнула слі­дом за хлопцем. Кілька ярдів пропливла, не піднімаючи обличчя з води, а тоді, переконавшись, що тут надто мілко, підвелася й пішла, з насолодою долаючи струн­кими ногами опір води. Ввійшовши по груди, вона озир­нулася; з берега за нею уважно стежив лисий чоловік у плавках і з моноклем — волохаті груди випнуті, живіт з витрішкуватим пупом утягнутий. Коли їхні погляди зустрілися, чоловік, ворухнувши бровою, випустив мо­нокль, який зразу ж загубився у грайливих кучерях на його грудях, а тоді налив собі щось у склянку з пляшки, яку тримав у руці.

Розмері занурила обличчя у воду й рвучким кролем по­пливла до плоту. Вода підхопила її й лагідно огор­нула, боронячи від спеки, просочуючись у волосся, про­никаючи в усі пори тіла. Дівчина переверталася то на спину, то знову на живіт, хапаючи воду в обійми, розко­шуючи в обіймах води. До плоту вона допливла засапана, але, побачивши перед собою цікаві очі засмаглої жін­ки з напрочуд білими зубами, раптом засоромилася своєї неторкнутої сонцем, блідої шкіри, перевернулася на спи­ну, й хвилі понесли її до берега. Щойно вона вийшла з води, як той волохань з пляшкою в руці заговорив до неї.

— Дивіться, не запливайте за пліт — там акули. — На­ціональність його важко було визначити, але по-англій­ському він розмовляв з оксфордською вимовою, злегка розтягуючи слова. — Не далі як учора вони зжерли двох англійських моряків з флотилії, що зайшла у Гольф-Жуан.

— О Господи! — вигукнула Розмері.

— Де кораблі, там і покидьки, а їм тільки цього й треба.

Надавши очам відсутнього виразу на доказ того, що ним керувало тільки бажання застерегти її, він чемно відступив на два кроки і знову наповнив склянку.

Збентежена, але й потішена тим, що під час цієї роз­мови привернула до себе загальну увагу, Розмері озир­нулася, шукаючи місця. Очевидно, кожна родина вважа­ла своєю власністю клаптик пляжу навколо парасоля, під яким вона розташувалася; крім того, власники пара­солів перемовлялися між собою, час від часу хтось під­водився й переходив до сусідів — тобто тут панувала атмосфера тісного товариства, вторгатися в яке було б не­чемно. Трохи далі, там, де пісок переходив у гальку, всіяну жмуттям засохлих водоростей, Розмері побачила групку людей, таких самих білих, незасмаглих, як і во­на. Від сонця вони ховалися не під великими полотня­ними грибами, а під звичайними парасольками — тож люди ці були тут, очевидно, новачками. Нагледівши собі місцинку посередині між засмаглими й білими, Розмері розстелила на піску свій халат і лягла.