— Ви хочете сказати «відпустку», — механічно випра­вив його Дік. — Ні, відпустка нічого не дасть.

Обидва були роздратовані, Франц, зокрема, тим, що йому зіпсували радість повернення.

— Іноді вам бракує здорового глузду, Діку.

— Я ніколи не розумів, що таке здоровий глузд за складних обставин — чи не прихована тут думка, що лі­кар загального про­філю може прооперувати хворого краще, ніж спеціаліст-хірург?

Все це раптом остогидло Дікові. Пояснювати, залаго­джувати щось — безглуздо: вони обидва вийшли з цього віку; ні, краще вже нехай у вухах звучить розладнане відлуння давньої істини.

— Так далі не піде, — несподівано сказав він.

— Що ж, я з вами згоден, — признався Франц. — У вас більше не лежить душа до цього діла, Діку.

— Так. І я хочу вийти з нього. А щодо капіталу Ніколь, то можна домовитися, щоб ви повертали його ча­стинами.

— Про це я вже думав, Діку, бо знав, що до цього йдеться. В мене є на прикметі інший компаньйон. До кінця року я зможу, очевидно, повернути вам усю суму.

Для Діка його власне рішення було трохи несподіва­ним, і він не чекав, що Франц так легко відмовиться від партнер­ства. А проте він відчув полегкість, бо давно вже не без гіркоти спостерігав, як етика його професії втрачає будь-який живий зміст.

Дайвери вирішили повернутися додому, цебто на Рів’єру. Але вілла «Діана» була на все літо найнята, і тому решту сезону вони провели на німецьких курортах і у французьких містах, уславлених своїми соборами, за­тримуючись скрізь на кілька днів — поки не набридне. Дік потроху писав, не додержуючись якогось плану; це був період життя, який можна визначити одним сло­вом — чекання; не нового приступу хвороби в Ніколь, якій ця подорож ішла тільки на користь, і не нової ро­боти, а просто — чекання. Єдиний сенс існуванню в цей час надавали діти.

Прихильність Діка до дітей зростала в міру того, як росли вони самі; Ланьє виповнилося вже одинадцять, Топсі — дев’ять. Він здобув їхню довіру через голову гувернан­ток, твердо вірячи в те, що ані примус, ані намагання уникнути примусу не можуть замінити тривалої й тер­пеливої уваги, перевірки, обліку й підбивання підсумків, і все — з однією метою: виховати в дитині почуття обо­в’язку. Він знав тепер своїх дітей куди краще, ніж їх знала Ніколь, і, в благодушному настрої після склянки доброго місцевого вина, подовгу розмовляв чи грався з ними. Їм властива була та тиха, трохи сумна чарів­ність, якою позначені діти, що рано навчилися не смі­ятися й не плакати надто голосно; здавалося, вони не знають жодних бурхливих поривань і, легко дотримуючи прості правила дисципліни, легко задовольняються доступними їм нехитрими радощами. Вони звикли до розміреного життя, віддавна зведеного до норми в добропорядних родинах на Заході, і в них виховували вміння не стільки говорити, скільки слухати. Дік ува­жав, наприклад, що в дитини, яку навчили мовчати, розвивається спостережливість.

Ланьє відзначався неймовірною допитливістю, і в коло його зацікавлень потрапляли найнесподіваніші речі. Він ставив Дікові запитання, як-от: «Скажи, тату, а скільки шпіців можуть подолати лева?» З Топсі було легше. Білява й граціозна, вона була викапана Ніколь, і свого часу ця схожість непокоїла Діка. Але за останній рік вона зміцніла, стала здоровою, типово аме­риканською дитиною. Дік був задоволений обома, хоча Ніколь у цьому не зізнавався. «Того, хто не навчився шануватися вдома, — казав Дік, — життя навчить потім батогом. Мені однаково — буде Топсі мене «обожнювати» чи ні. Я ж не дружину собі вирощую».

Другою особливістю цього літа й осені в житті Дайверів був надмір грошей. Вони надходили із Швейцарії — Франц повертав їхній пай, та з Америки, де прибутки дедалі зростали; грошей було стільки, що весь час ішов на те, щоб витрачати їх, а потім освоювати плоди цих витрат. Подорожували вони із справді казковою роз­кішшю.

Ось, наприклад, потяг прибуває до Бойєна, де вони го­стюватимуть два тижні. У спальному вагоні лаштувати­ся до виходу почали від самого італійського кордону. З вагона другого класу з’явилися покоївка мадам Дайвер і покоївка гувернантки, щоб допомогти з багажем і з собаками. Мадмуазель Беллуа доручено наглядати за ручною поклажею, сілігем-тер’єрів віддано під опіку одній покоївці, пару китайських пінчерів — другій. Коли жінка створює собі такий антураж, це зовсім не свідчить про її духовне убозтво — іноді, навпаки, в цьому виявляється надмірна широта інтересів; і, в усякому разі, Ніколь, коли була здорова, твердо тримала все це в руках. Узяти хоча б клопіт із багажем — на станції з багажного ваго­на будуть вивантажені чотири скрині з одягом, скриня із взуттям, три баули й дві картонки з капелюхами, валізи гувернантки й служниць, скринька з паперами Діка й до­кументами, дорожня аптечка, спиртівка у футлярі, набір для пікніків, чотири тенісних ракетки в пресах і чохлах, патефон і друкарська машинка. Крім того, Дайвери та їх­ній почет мали при собі добрих два десятки саквояжів, су­мок та пакетів; на кожній речі, аж до чохла з тростинами, був пов’язаний ярлик з відповідним номером. Таким чи­ном, усе це можна було перевірити за дві хвилини на пе­роні за двома оправленими в металеві рамки списками — на великі речі й на дрібні, — що завжди лежали в сумочці Ніколь; а перевіривши, вирішити, що залишати в каме­рі схову, а що взяти з собою. Ніколь опрацювала цю систему ще дівчиною, коли подорожувала зі своєю кво­лою, хворобливою матір’ю, і тепер додержувалася її з педантичністю полкового інтенданта, обов’язок якого — забезпечувати харчами та спорядженням три тисячі сол­датів.

Дайвери та їхній почет зійшли з потяга раннім при­смер­ком, що швидко западав у міжгір’ї. Жителі села спостерігали висадку так само зачудовано, як їхні пред­ки сто років тому — прибуття до Італії лорда Байрона. Запросила сюди Дайверів графиня ді Мінгетті, колишня Мері Норт. Шлях, розпочатий у Ньюарку, в кімнатці над крамницею шпалерника, завершився нещодавно фантастичним шлюбом.

Титул граф ді Мінгетті звучав гучно, але надав його чоловікові Мері Римський Папа; джерелом багатства графа були поклади марганцю в Південно-Західній Азії. Колір шкіри він мав такий, що його не пустили б до пульманівського вагона в жодному з південних штатів. У жилах його текла кабіло-берберо-сабейсько-індійська кров — кров племен, які широким поясом населяють Північну Африку й Азію і представники яких виклика­ють у європейців більшу симпатію, ніж напівкровки в портах Магрибу.

Коли ці два князівські двори, західний і східний, зі­йшлися на вокзальному пероні, вся дайверівська пиш­ність видалася не більше як суворою простотою піонерів Дикого Заходу. Господарів супроводили мажордом-іта­лієць із жезлом у руці, четверо мотоциклістів у тюрбанах і дві жінки, закутані так, що видно було самі очі. Ці жінки, які поштиво трималися на крок позад Мері, від­разу ошелешили Ніколь чудернацьким східним вітанням.

Самій Мері, так само як Дайверам, уся ця врочиста церемонія здавалася трохи кумедною — вона не зуміла стримати жартівливої усмішки; але, відрекомендовуючи свого чоловіка, Мері гордо й дзвінко вимовила його пов­ний азіатський титул.

Перед обідом, одягаючись у відведених їм покоях, Дік і Ніколь гримасували й переморгувалися; багатії, що претендують на демократичність, люблять удавати, ніби їх шокує відверте чванство.

— Наша мала Мері Норт знає, що й до чого, — про­мурмотів Дік крізь мильну піну, починаючи голитися. — Виховання дістала в Ейба, а тепер одружилася з Буд­дою. Якщо Європа стане більшовицькою, вона ще, зга­даєш моє слово, спробує вийти заміж за Сталіна.

Ніколь звела очі від свого несесера.

— Не верзи дурниць, Діку, — не дай боже, тебе почу­ють! — Але, не витримавши, вона засміялася. — А все-таки, який шик! Бракувало тільки залпу всіх військових кораблів — салюту націй, чи як там зветься! В Лондоні Мері подають, напевно, автобус під королів­ською коро­ною!

— Атож, атож, — погодився Дік. Почувши, як Ніколь пояснює комусь біля дверей, що їй потрібні шпильки, він гукнув: — Запитай, чи не можна мені одержати чарку віскі? На мене діє гірське повітря!