— Певно, вони дбають про честь сім’ї.

Хеннан гучно вдарив по клавішах.

— Навряд чи й ранні його опуси витримають іспит часом, — сказав він. — Не кажучи вже про Європу, в са­мій Америці набереться добрий десяток композиторів, що пишуть не гірше за Норта.

Аж тепер Дік зрозумів, що йдеться про Ейба Норта.

— Єдина різниця між ними полягає в тому, що Ейб був першим, — сказав Томмі.

— Не згоден, — наполягав Хеннан. — Репутацією вели­кого композитора він завдячував своїм друзям, що хо­тіли якось виправдати його непросипне пияцтво.

— Про що це ви? — спитав Дік. — Що з Нортом? Щось сталося?

— Ви хіба не читали сьогодні «Геральд»?

— Ні.

— Ейб помер. Його побили в якомусь підпільному нью-йорк­ському шинку. Він тільки доповз до себе в Рекет-клуб і там помер.

— Ейб Норт?

— Атож, атож. «Геральд» пише...

— Ейб Норт? — Дік підвівся. — Помер? Це правда?

Хеннан обернувся до Маккіббена.

— І зовсім не в Рекет-клуб він приповз помирати, а в Гарвард­ський клуб. Я знаю напевно, що він не нале­жав до Рекет-клубу.

— Але так написано в газеті, — наполягав Маккіббен.

— Тоді газета помиляється. Я вам достеменно кажу.

...Побили в шинку, і він помер...

— Та я знаю майже всіх членів Рекет-клубу, — гово­рив Хеннан. — Це безперечно був Гарвардський клуб.

Дік вийшов з-за столу. Томмі теж. Князь Челишов, ви­ведений із своїх туманних марень ні про що — може, про свої шанси на втечу з Росії, які він зважував так довго, що вже навряд чи зможе викинути їх з голови, — підвівся й рушив слідом за ними.

...Ейб Норт помер, побитий у шинку...

Ідучи до готелю, Дік не бачив нічого довкола себе, а Томмі не вгавав:

— Ми виїдемо до Парижа, як тільки будуть готові замовлені костюми. Я тепер подамся в маклери, і в та­кому вигляді мені, звісно, ніде не можна з’являтися. У нас в Америці всі тепер наживають мільйони. Ви й справді їдете завтра? Шкода, ми навіть не зможемо по­обідати разом. У князя тут, у Мюнхені, була колись па­сія. Він до неї зателефонував, але виявилося, що вона по­мерла п’ять років тому, зате нас запросили на обід дві її дочки.

Князь кивнув головою.

— Може, я влаштую запрошення й для доктора Дайвера?

— Ні, ні, — поспішив відмовитися Дік.

Він спав міцно, і розбудили його звуки жалобного маршу за вікном. Вулицею сунула довга процесія: лю­ди в мундирах і знайомих касках зразка 1914 року, огрядні здоровані в кашкетах і цилінд­рах, бюргери, ари­стократи, ремісники. Це товариство ветеранів ішло кла­сти вінки на могили полеглих. Крокували повільно й ста­течно, свідомі того, що вшановують утрачену велич, нездійснену мрію, забуте горе. Вираз смутку на їхніх обличчях був тільки маскою, але Дікові здушила раптом горло туга за Ейбом і за власною молодіс­тю, що минула десять років тому.

Він приїхав до Інсбрука надвечір, відіслав валізи до готелю, а сам пішов подивитися місто. В останніх про­менях призахідного сонця уклінний імператор Максиміліан молився над бронзовими підданими, що оплаку­вали його; четверо послушників-єзуїтів з книжками в руках походжали по алеї Університетського парку. По­тім сонце зайшло, і мармурові свідчення колишніх облог, шлюбів та роковин огорнув сірий серпанок. Дік з’їв гороховий суп з дрібно порізаними ковбасками, випив чо­тири склянки пільзенського пива й відмовився від роз­кішного десерту Kaiser-Schmarren [38].

Гори височіли над самим містом, і все-таки Швейца­рія була далеко. І Ніколь була далеко. Ввечері, гуляючи по темному саду, він думав про неї, відстань сприяла роздумам, і він згадував усе найкраще, що в ній було. Згадалось, як одного разу вона прибігла до нього по за­рошеній траві в тоненьких наскрізь промоклих капчиках. Стала на його черевики, пригорнулася й звела до нього обличчя, мов розгорнуту книжку.

— Подумай про те, як ти кохаєш мене, — прошепотіла вона. — Я не прошу, щоб ти завжди кохав мене так, але, будь ласка, запам’ятай цю мить. Запам’ятай, що десь у глибині самої себе я завжди буду така, як тепер.

А Дік утік від неї, рятуючи себе, — і тепер він думав про це, він загубив себе, хтозна коли, якого дня, тижня, місяця чи року. Колись він умів зазирати в сутність ре­чей, розв’язувати найскладніші рівняння життя як най­простіші проблеми своїх найпростіших пацієнтів. Але за роки, що минули, відколи він уперше побачив Ніколь, мов квітку під каменем, на березі Цюрихського озера, і до зустрічі, з Розмері, ця здатність притупилася в ньому.

Батькові поневіряння по вбогих парафіях навчили його, хлопця загалом безкорисливого, цінувати гроші. Але він не керувався природними прагненнями до забез­печеного життя — ніколи він не був такий упевнений у своїх силах, такий внутрішньо незалежний, як тоді, коли одружувався з Ніколь. І все-таки його купили, як gigolo [39], і він якимсь чином дозволив, щоб увесь його арсенал за­мкнули в ворренівських сейфах.

«Треба було укласти шлюбну угоду за європейським звичаєм; але не все ще втрачено. Вісім років я змарну­вав, намагаючись навчити багатіїв основ людської поряд­ності, але я ще можу постояти за себе. Я маю в руках ще багато козирів».

Він гуляв між рудих трояндових кущів і запашних вологих острівців папороті. Як на жовтень, погода стоя­ла тепла, але йому не було душно в грубій твідовій курт­ці, застебнутій під коміром на гумову петельку. Від чор­ного обрису дерева відокремилась якась постать, і він здогадався, що це та дівчина, яку він бачив у вестибюлі, коли йшов на прогулянку. Він був закоханий тепер у всіх вродливий жінок, яких зустрічав, у їхні обриси, що темніють удалині, в їхні тіні на стінах.

Дівчина стояла спиною до нього, милуючись розливом міських вогнів. Він черкнув сірником, сподіваючись, що вона озирнеться, але вона й не ворухнулася.

Що це, заохочення? Чи, навпаки, цілковита байду­жість? Він давно відійшов від того світу, де люди мають прості бажання і просто їх задовольняють, і це робило його невпевненим і нерішучим. Може, завсідники тихих курортів мають особливий код, за яким швидко знахо­дять одне одного?

А що, як наступний хід має зробити він сам? Дитина, зу­стрівши іншу, незнайому дитину, всміхається до неї й каже: «Пограймося разом!»

Він підійшов ближче, тінь хитнулася вбік. Певне, за­раз він дістане відкоша, як баламутний комівояжер з почутого колись анекдота. Серце гучно калатало в гру­дях: ще мить — і він торкнеться не ви­вченого, не дослі­дженого, не проаналізованого, того, що не піддається поясненню. Раптом він повернув назад, і дівчина зра­зу ж ворухнулася, порушивши візерунок чорного листя, частиною якого була, обійшла лаву і неквапною, але рі­шучою ходою пішла до готелю.

Наступного ранку Дік з двома альпіністами й провід­ником піднявся в гори. Приємно було, коли найвищі па­совиська залишилися внизу й навздогін їм долинав тіль­ки дзенькіт дзвоників. Дік тішився наперед ночівлею в гірській хатині на Бірккаршпітце, йому подобалася власна втома і владний тон провідника, і він радів з то­го, що тут його ніхто не знає. Але опівдні погода зіпсувалася: сипнув град, у горах загуркотів грім. Дік та один альпініст хотіли йти далі, але провідник рішуче від­мовився. Довелося, зціпивши зуби, повертатися назад, до Інсбрука, з тим щоб уранці спробувати ще раз.

Після обіду й пляшки терпкого місцевого вина, випи­тої в порожньому ресторані, Дік відчув раптом дивний неспокій; причину його він зрозумів тільки тоді, коли згадав учорашню зустріч у саду. Перед вечерею він знову побачив ту дівчину у вестибюлі й у погляді її про­читав згоду, але з гіркотою подумав: «Навіщо? Свого часу я міг би мати скільки завгодно вродливих жінок, але навіщо починати все тепер, коли від колишніх жа­дань лишилася тільки бліда тінь? Навіщо?»

Уява несла його далі, але давній аскетизм і теперіш­ній брак досві­ду перемогли: «Господи, та на Рів’єрі я хоч завтра міг би переспати з Джейніс Карікаменто чи з дочкою старого Вїлберхейзі. Тільки чи варто опога­нювати пам’ять тих років такими дешевими перемога­ми?»