— Якусь користь мені цей заклад усе-таки дав — я маю на увазі мовну практику, — сказала Ніколь. — З дво­ма лікарями я розмовляла французькою, з догля­дальницями — німецькою, з прибиральницями й однією з пацієнток  — італій­ською. А інша пацієнтка допо­могла мені збагатити мій запас іспанських слів.

— Це чудово.

Він намагався дібрати тон, який відповідав би його подальшій тактиці, але дарма.

— ...А ще я займалася музикою. Сподіваюсь, ви не думаєте, що мене цікавить тільки джаз. Я займаюся регулярно, щодня, і вже кілька місяців відвідую в Цю­риху цикл лекцій з історії музики. Бували дні, коли тіль­ки це й тримало мене на світі — музика й малювання. — Вона нахилилася й віддерла надірваний шматочок підо­ш­ви, потім подивилася на Діка знизу вгору. — Мені б хо­тілося намалювати вас отак, як ви оце стоїте.

Дікові боляче було дивитись, як вона прагне звеличи­ти себе в його очах.

— Я вам заздрю. А мене вже, мабуть, ніщо не може зацікавити, крім моєї праці.

— О, в чоловіків так і повинно бути, — квапливо за­певнила вона. — Але дівчина мусить розвивати всілякі свої здібності, щоб потім передати їх своїм дітям.

— Певно, так, — погодився Дік умисно байдужим то­ном.

Нікель мовчала. Дік волів би, щоб вона говорила далі, — своїми репліками він старався б розхолоджувати її, викону­ючи таким чином свою нескладну роль, — але вона мовчала.

— Ви вже цілком здорові, — сказав він. — Намагайтеся забути про минуле і хоч рік бережіть нерви й сили. Повертайтеся до Америки, починайте з’являтися в това­ристві, закохайтеся й будьте щасливі.

— Я не можу закохатися. — Пошкодженим черевиком вона сколупнула грудку плісняви з колоди, на якій си­діла.

— Ще й як зможете, — відказав Дік. — Не тепер, то через рік чи два. — І грубувато додав: — У вас буде ціл­ком нормальне життя і повен дім гарнесеньких дітлахів. Одне те, що вам у вашому віці вдалося перебороти та­ку хворобу, означає, що причина її — не органічна. За­певняю вас, моя люба, ви житимете собі на втіху ще дов­го після того, як ваших друзів винесуть на звалище.

...З її очей він бачив, якого болю завдав їй цією кін­ською дозою гірких ліків, званих правдою.

— Я знаю, що мені ще довго не можна буде й думати про одруження, — жалібно сказала вона.

Дік, розгублений і засмучений, не зразу знайшов, що відповісти. Відвернувшись, дивлячись на зелене поле, він спробував затиснути серце в кулак.

— Все буде гаразд — аби ви знали, як тут усі вірять у вас. Доктор Грегорі так пишається вами, що...

— Я ненавиджу доктора Грегорі.

— Оце вже даремно.

Світ Ніколь розпався, але це був примарний, не уста­лений світ, і під його уламками ще жило все, що її хви­лювало. Невже лише годину тому вона чекала його біля входу і надія прикрашала її, мов квітка на сукні?

...Для нього вбрання моє шовкове і ґудзики золоті, для нього розквітають нарциси і духмяніє повітря...

— Звісно, приємно буде знову втішатися жит­тям, — безпорадно пробелькотіла вона.

У неї виникла відчайдушна думка: сказати йому, яка вона багата, в яких розкішних будинках зростала, пояс­нити, що вона — капітал, і то чималий; на мить у неї вті­лився дух її діда, ліверанта Сіда Воррена. Та вона по­долала спокусу змішати всі цінності докупи й знову роз­містила їх по їхніх вікторіанських альковах, хоч їй са­мій не залишалося тепер нічого, крім болю та порож­нечі.

— Мені час вертатися. Дощу вже нема.

Дік ішов поряд, гостро відчуваючи її тугу, і йому хотілося спити дощові краплі з її щік.

— Я одержала нові платівки, — сказала вона. — Так кортить послухати їх. Ви коли-небудь чули...

«Сьогодні ж після вечері покладу цьому край», — вирі­шив Дік. Він проклинав Франца за те, що той втяг його в цю ганебну історію.

Поки Дік чекав у холі, увагу його привернула постать у береті, схожому на берет Ніколь, але не покрапленому дощем, бо, власне, він і не повинен був захищати від негоди, а прикривав недавно оперований череп. З-під берета заблимали очі, побачили Діка, наблизилися до нього.

— Bonjour, Docteur!

— Bonjour, Monsieur!

— Il fait beau temps.

— Oui, merveilleux.

— Vous êtes ici maintenant?

— Non, pour la journée seulement.

— Ah, bon. Alors — au revoir, Monsieur [24].

Радіючи з того, що спромігся впоратися з розмовою, бідолаха в береті поплентався далі. Дік чекав. Через якийсь час сходами спустилася і підійшла до нього одна з доглядаль­ниць.

— Міс Воррен просила переказати вам, що, на жаль, не зможе зійти, їй хочеться сьогодні лягти раніше, і во­на повечеряє в себе, нагорі.

Доглядальниця запитливо дивилася на Діка, немов сподіваючись почути, що міс Воррен знову поводиться дивно.

— Он як. Ну що ж... — Дік проковтнув слину, намага­ючись вгамувати гучне биття серця. — Нехай відпочиває. Дякую.

Він був здивований і трохи розчарований. Але так чи інакше, це розв’язувало йому руки.

Попередивши Франца запискою, що не залишиться ве­черяти, Дік пішов до трамвайної зупинки. Коли він зі­йшов на платформу й останні промені сонця визолотили рейки й скельця квиткових автоматів, йому раптом зда­лося, що все — і клініка, і платформа — розрослося до величезних розмірів, а потім зробилося зовсім малень­ким. Це повторилося кілька разів, і йому стало страшно. Він зрадів, відчувши під ногами твердий брук Цюриха.

Він сподівався, що Ніколь озветься наступного дня, але вона мовчала. Стривожений, він зателефонував Францові в клініку й запитав, чи здорова вона.

— Вона виходила снідати і вчора, і сьогодні, — від­повів Франц. — Була ніби трохи неуважна, задумана. А чим у вас тоді скінчилося?

Дік спробував перестрибнути альпійське провалля, що розділяло чоловічу й жіночу статі.

— Та, власне, нічим — в усякому разі, на мій погляд. Я тримався досить холодно, але, здається, не настільки, щоб змінити її ставлення до мене — якщо воно справді таке, як ви вважаєте.

Можливо, його самолюбство було вражене тим, що не довелося завдати coup de grâce.

— Її розмова з доглядальницею наводить на думку, що вона все ж таки зрозуміла.

— От і чудово.

— Отже, вийшло краще, ніж можна було сподіватись. Я не помітив якихось ознак нервової реакції — за винят­ком хіба отієї неуважливості...

— Що ж, тим краще.

— Чекаю на вас найближчим часом, Діку.

Кілька тижнів Дік ходив сам не свій. Патологічний початок і холоднокровно розрахований кінець усієї цієї історії залишили неприємний присмак бездушності. Ніколь обманули, зігравши на її почуттях. А що, як такі ж по­чуття живуть і в ньому? Йому самому треба тепер по­збуватися солодких мрій — щоночі снилось, як вона йде стежкою від клініки, вимахуючи великим солом’яним брилем.

Якось Дік побачив її не вві сні: він саме проходив повз готель «Палас», коли розкішний «ролс-ройс» зупи­нився біли вигнутого півмісяцем під’їзду. Всередині, зо­всім маленька порівняно з величезною машиною і ніби невагома, підтримувана в повітрі надмірною потужністю сотні кінських сіл, сиділа Ніколь з якоюсь молодою жінкою, очевидно, своєю сестрою. Ніколь помітила його, і в неї злякано розтулились уста. Дік торкнувся пальця­ми капелюха й про­йшов, не зупиняючись, але на мить усі химери Гросс-Мюнстера з вереском закружляли навко­ло нього в шаленому танку. Кілька разів він пробував умовляти себе, докладно аналізував перебіг її хвороби й доводив, що рецидиви неминучі, як неминучі життєві конфлікти, що призводитимуть до них, — виходила со­лідна стаття, яка могла б переконати будь-кого, крім її автора.

Все це тільки зайвий раз переконало Діка, як глибоко зачеплені його власні почуття; переконавшись, він почав гарячково шукати протиотрутних засобів. Один з них на­годився в особі телефоністки з Бар-сюр-Оба, яка подоро­жувала тепер Європою від Ніцци до Кобленца, полю­ючи чоловіків, що впадали коло неї в армії, в золоту пору її життя; другим стала клопітна справа з оформ­ленням квитка на військове транспортне судно, що в серпні вирушало спеціальним рейсом до Сполучених Штатів; і, нарешті, третім — напружена робота над ко­ректурою книжки, що восени мала бути віддана на суд усіх психіатрів, які знали німецьку мову.