Розмері було чомусь соромно за Маккіско. Вона сиді­ла зовні спокійна, але внутрішньо палала бажанням швидше побачити Діка Дайвера. З її місця за столом, де, крім неї, лишилися тільки Барбан, Маккіско та Ейб, їй видно було стежку, обсаджену миртом і папороттю, а за ними — терасу. Замилувавшись профілем матері, що виник на тлі освітлених дверей, Розмері хотіла підвестися й піти до неї, але з будинку саме примчала задихана місіс Маккіско.

Її аж розпирало від збудження. Вже з того, як вона мовчки витягла стілець, сіла і, втупившись у порожнечу, поворушила губами, видно було, що ця жінка вщерть повна новинами; тож не дивно, що погляди присутніх звернулися до неї, а її чоловік запитав:

— Що сталося, Вай?

— Ох, любий... — почала вона і, обвівши всіх очима, зупинила їх на Розмері. — Ох, люба... Ні, не можу. Страшно й казати.

— Ви серед друзів, заспокойтеся, — сказав Ейб.

— Ох, любі мої, там нагорі я побачила таке...

Таємниче похитавши головою, вона замовкла, і то вчасно, бо Барбан підвівся й сказав їй ввічливо, але рішуче:

— Я б не радив вам виносити на люди те, що ви ба­чили в цьому домі.

Вайолет голосно, тяжко зітхнула й спробувала надати своєму обличчю спокійнішого виразу.

Нарешті повернувся Дік; відразу все зрозумівши, він розділив Барбана й подружжя Маккіско — завів з Мак­кіско розмову про літературу, виказуючи сміховинну не­обізнаність і даруючи, таким чином, співрозмовникові те, чого тому бракувало, — хвилинну можливість втіши­тися почуттям власної вищості. Інших він попросив пе­ренести свічники до будинку, а хто ж відмовиться від приємності пронести темним садом вогник свічки, до то­го ж на прохання такого люб’язного го­сподаря? Розмері теж несла один із свічників, терпляче відповідаючи Ройялу Дамфрі на нескінченні розпити про Голлівуд.

«Тепер я заслужила право побути з ним удвох, — думала вона, — і він повинен розуміти це, бо хіба ж він не живе за тими самими законами, яких навчила мене мати?»

Розмері не помилилася. Незабаром він поманив її за собою, і вони подалися геть від будинку, до парапету. Вона не відчувала східців під ногами, а ніби переліта­ла то на довшу, то на коротшу відстань, ледь відштов­хуючись від них.

Біля парапету вони задивилися на Середземне море. Далеко внизу останній екскурсійний катер з островів Лерен плив по затоці, немов випущена в небо повітряна куля на святі Четвертого липня. Він пропливав між чорних островів, м’яко розрізаючи темні хвилі.

— Тепер я розумію, чому ви так любовно говорите про свою матір, — сказав Дік. — Вона ставиться до вас як справжній друг. В Америці небагато, мабуть, таких матерів.

— Моя мама — найкраща у світі, — палко промовила Розмері.

— Я поділився з нею одним задумом... Вона мені ска­зала, що ви ще не вирішили, скільки пробудете у Фран­ції, — це залежить від вас.

«Це залежить від вас», — мало не вихопилось у Роз­мері.

— Отож, оскільки тут уже скінчилося...

— Скінчилося? — перепитала Розмері.

— Тобто скінчився сезон, тут, на Рів’єрі. Минулого тижня поїхала сестра Ніколь, завтра їде Томмі Барбан, у понеділок — Ейб та Мері Норти. Може, цього літа нас чекає ще багато приємних розваг, але вже не тут. Я не люблю довгих проводів — як уже кінчати, то на веселій ноті! — тому і влаштував цю вечірку. А задум у мене ось який: ми з Ніколь їдемо в Париж проводжати Ейба Норта, він повертається до Америки. Може б, і ви по­їхали з нами?

— А що сказала мама?

— Їй ця ідея сподобалася. Каже, що сама вона не по­їде, бо не хочеться, але вас відпустить.

— Я не була в Парижі, відколи стала дорослою, — сказала Розмері. — З вами я туди — хоч зараз!

— От і чудово. — Чи їй здалося, що в голосі його за­дзвенів метал? — Бачите, ви всіх нас полонили, щойно з’явилися на пляжі. Ви повні життя. Ніколь відразу сказала, що це ознака артистичної вдачі. Це не та енер­гія, яка вдовольняється товариством однієї людини чи навіть якоїсь ізольованої компанії.

Внутрішній голос застеріг її: він поволі намагається підштовхнути її під крильце Ніколь, і, опираючись цьо­му, вона промовила не менш твердо:

— Мені теж відразу захотілось познайомитися з ва­шою компанією, особливо з вами. Я вже вам казала, що закохалась у вас із першого погляду.

Вона обрала правильний тон. Але безмежність про­стору між небом і землею вже остудила Діка, вичерпала той поштовх, що спонукав привести її сюди, і він зро­зумів усю одвертість її поклику, побачив, яка небезпеч­на ця сцена без репетицій та завчених слів.

Тепер добре було б, якби вона сама забажала повер­нутися до будинку, але зробити це було нелегко, надто ж зробити так, щоб не втратити її. Він добродушно всміх­нувся, і її ніби обдало холодом.

— Ви ще самі не знаєте, чого вам хочеться. Пішли б і запитали в мами, вона пояснить.

Ці слова приголомшили її. Вона провела пальцями по рукаву його темного піджака, ніби торкнулася гладень­кого шовку сутани. Відчувши, що зараз уклякне, вона зробила останній постріл:

— По-моєму, ви найчудовіша людина в світі — після мами.

— У вас романтичний погляд на речі.

Він засміявся, і сміх цей погнав їх угору до тераси, де Дік віддав її під опіку Ніколь...

Незабаром — і надто швидко — настав час розходитися, і Дайвери подбали про те, щоб гості швидко дісталися додому. У великій «ізотті» Дайверів умістилися Томмі Барбан із своїм багажем — він мав переночувати в го­телі, щоб устигнути на ранковий потяг, — місіс Абрамс, подружжя Маккіско і Кампіон. Ерл Брейді, який повер­тався до Монте-Карло, зголосився підвезти до готелю Розмері з матір’ю; разом з ними сів і Ройял Дамфрі, бо машина Дайверів була переповнена.

Ліхтарі ще світилися в саду над обіднім столом; Дай­вери провели гостей за ворота й тепер стояли поряд — Ніколь, що, мов чарівна квітка, навіть у нічній темряві висявала красою, і Дік, що голосно прощався з усіма, називаючи кожного гостя на ім’я. Серце Розмері болісно стислося — вона їде, а вони лишаються тут удвох! А по­тім вона знов подумала: що ж усе-таки побачила у ван­ній кімнаті місіс Маккіско?

Ніч стояла задушлива, чорна, наче в кошику, підвіше­ному на самотній тьмяній зірці. Коли передня машина сигналила, то звук в’язнув у густому повітрі. Шофер Брейді волів їхати повільно; задні ліхтарі «ізотти» кіль­ка разів блимнули на звивинах шляху, а потім зовсім зникли. Хвилин через десять, однак, «ізотта» знов завидніла попереду — вона стояла край дороги. Під’їжджаючи, шофер Брейді пригальмував, та цієї миті вона повільно зрушила з місця. Обганяючи «ізотту», вони чули голоси в лімузині й бачили, що шофер Дайверів широко посмі­хається. А потім, набираючи швидкість, вони помчали далі повз хвилясті скупчення темряви на тлі світлішої ночі, пірнули вниз і, після кількох карколомних поворо­тів, зупинилися нарешті під масивною брилою готелю Госса.

Години зо три Розмері дрімала, а потім довго лежала з розплющеними очима, підхоплена потоком місячного сяйва. У млосно-солодкій темряві вона будувала в уяві різні обставини, що могли б завершитися поцілунком, але сам поцілунок був безплотний, як у кіно. Потім, повернувшись на другий бік, — то було її перше знайом­ство з безсонням, — вона спробувала подивитися на все де так, як подивилася б її мати. Тут їй допомагали уривки давніх розмов, напівусвідомлені й напівзабуті, вони тепер пригадалися, надолужуючи брак життєвого досвіду.

Розмері змалку була привчена до праці. Місіс Спірс витратила скромні заощадження, що лишилися від двох померлих чоловіків, на виховання дочки, і коли на шістнадцятому році життя та розквітла в усій своїй пишнокосій красі, повезла її до Екс-ле-Бен, де, без попередньої домовленості, впровадила дівчину до одного американ­ського кінопродюсера, який лікувався на тому курорті. Коли продюсер виїхав до Нью-Йорка, вони подалися слідом. Так Розмері склала свій вступний іспит. А що наслідком цього був успіх і перспектива більш-менш забезпеченого життя, то цієї ночі місіс Спірс мала всі підстави сказати їй без слів приблизно таке: