— Що ж, сподіваюсь, що ми впораємося, Франце. Ні з ким іншим я б на це не наважився.

Прощай, Гстааде! Прощайте, рум’яні обличчя, холод­ні, свіжі квіти, сніжинки в темряві. Прощай, Гстааде, прощай!

Дікові снилася війна; о п’ятій він прокинувся й піді­йшов до вікна, що виходило на Цузьке озеро. Сон починався по­хмуро-врочисто: сині мундири крокували через темну площу за оркестром, що грав другу частину «Любові до трьох апельсинів» Прокоф’єва. Потім були пожежні машини — недобра прикмета, і, нарешті, мото­рошний бунт поранених на санітарному пункті. Дік уві­мкнув нічну лампочку й докладно занотував увесь цей сон, завершивши запис напівглузливою фразою: «Тилова контузія».

Він сидів край ліжка, і йому здавалося, що довкола нього порожнеча — порожня кімната, порожній будинок, порожня ніч. У сусідній спальні Ніколь пробурмотіла щось жалібне вві сні, і йому стало шкода її в її підсві­домій самотності. Для нього час то застигав, то раптом зривався на шалений біг, і роки починали мигтіти, мов перемотувана кінострічка, але для Ніколь роки спливали за годинником, за календарем, за днями народження, які чимраз болючіше нагадували про недовговічність її вроди.

Ось і ці півтора року на Цузькому озері були для неї змарнованим часом; пори року різнилися тільки тим, що обличчя шляхових робітників червоніли в травні, тем­нішали в червні, робилися чорними у вересні, а на весну знову встигали побіліти. Одужавши після першого напа­ду хвороби, вона так багато сподівалася від життя, була сповнена таких райдужних надій, а виявилося, що в неї є лише Дік та діти, яких вона ростила без справжньої любові, мов узятих на виховання сиріт, їй здебільшого подобалися люди бунтівної вдачі, але спілкування з ни­ми тільки шкодило їй, порушувало її спокій; вона дошуку­валася в них джерел життєздатності, джерел, що живи­ли їхню незалежність, чи творчу уяву, чи впертість та на­полегливість, але дошукувалася даремно, бо секрети їхньої сили таїлися в давно забутих боріннях дитинства. А їх самих цікавило в Ніколь тільки зовнішнє — врода, оманлива гармонія, під якою ховалася її хвороба. І вона була самотня, володіючи Діком, який не хотів, щоб ним володіли.

Дік не раз намагався послабити свою владу над нею, але завжди марно. Вони часто бували щасливі разом, багато чудових безсонних ночей провели вони, кохаючись і розмовляючи, але завжди він, одвертаючись од неї, за­микався в собі, а вона лишалася ні з чим — трималася за це Ніщо, дивилася на нього, називала його різними іменами, але знала: це тільки надія, надія на те, що він незабаром знову повернеться до неї. Дік скрутив подушку у твердий валик, підсунув її під потилицю, як роблять японці, щоб упо­вільнити крово­обіг, і знову заснув. Ніколь підвелася, коли він уже голився, і він чув, як вона ходить кімнатами, віддаючи короткі накази дітям та слугам. Ланьє прийшов подивитись, як батько голиться, — відколи вони оселилися при клініці, він з особливою повагою й любов’ю ставився до батька і з перебільшеною байдужістю — майже до всіх інших дорослих; пацієнти видавалися йому або диваками, або нудними й нестерпно чемними істотами — ходячими ляльками, а не людьми. Він був гарний, кмітливий хло­пець, і Дік віддавав йому багато часу; їхні стосунки на­гадували стосунки між добрим, але вимогливим офіце­ром і шанобливим солдатом.

— Чому, коли ти голишся, в тебе завжди лишається трохи піни на маківці? — запитав Ланьє.

Дік обережно розтулив намилені губи.

— Уяви — не знаю. Мене це самого дивує. Напев­но, піна потрапляє на вказівний палець, коли я підрів­нюю бачки, але як вона потім опиняється на маківці — не збагну.

— Я завтра простежу із самого початку.

— До сніданку більше запитань не буде?

— Та хіба це запитання?

— Аякже. Я тобі його зараховую.

Через півгодини Дік вийшов з дому й попрямував до адміністративного корпусу. Йому вже виповнилося три­дцять вісім, він ще не носив бороди, але тепер лікар уга­дувався в ньому легше, ніж на Рів’єрі. Вже півтора року він жив і працю­вав у клініці, безперечно, одній з най­кращих у Європі. Як і за­клад Домлера, це була клініка нового типу — не один темний, похмурий будинок, а ок­ремі котеджі, що хоч і були мальовничо розкидані, але утворювали насправді продумане ціле. Дік і Ніколь по­кладалися на власний смак у питаннях планування та перебудови — все тут справді тішило око, і кожен психіатр, що бодай проїздом опинявся в Цюриху, неодмін­но навідувався сюди. Якби ще додати будиночок для спортивного інвентаря, клініку важко було б відрізнити від заміського клубу. Корпуси «Шипшина» й «Буки», укріплені й майстерно замасковані темниці, були відго­роджені від головного будинку зеленими гайками. Далі лежали городи, на яких працювали і пацієнти. Три май­стерні для лікування працею містилися під одним дахом, і з них доктор Дайвер розпочинав свій ранковий обхід. У сонячній столярні стояв приємний запах тирси, запах давноминулого дерев’яного віку; тут завжди стругали, пиляли, майстрували кілька мовчазних чоловіків, які тільки поважно дивились на нього, коли він підходив. Дік, який сам непогано знався на столярстві, зупинявся на хвилинку й заводив розмову про якість інструмен­тів — тоном спокійним, уважливим, щиро зацікавленим. Поряд була палітурна майстерня, призначена для найрухливіших пацієнтів, які, проте, не завжди мали най­більші шанси на одужання. В третій май­стерні вишива­ли бісером, ткали й карбували на міді. Хворі, що працю­вали тут, часом полегшено зітхали — немов остаточно вирішивши відкинути нерозв’язну задачу, але їхні зі­тхання означали тільки початок нового перебігу думок, які шикувалися не в пряму лінію, як у людей нормаль­них, а в замкнуте коло. Коло за колом і знову коло — і так безнастанно. Але яскраві барви матеріалів, з яки­ми вони працювали, створювали у випадкових відвіду­вачів короткочасне враження, що тут усе гаразд, як у дитячому садку. Ці пацієнти зустрічали доктора Дайвера радісними усмішками. Взагалі вони любили його більше, ніж доктора Грегоровіуса. Ті, хто встиг спізнати інше життя, інший світ, віддавали перевагу Дікові. Але були й такі, що звинувачували його в недостатній уваж­ливості, в нещирості й хизуванні. Власне, це мало відріз­нялося від того, як ставилися до Діка нормальні люди, тільки тут усі почуття були загострені й викривлені.

Одна англійка заговорила з ним на тему, яку вважала своєю монополією.

— Чи буде в нас сьогодні музика?

— Не знаю, — відповів він. — Я ще не бачив доктора Ладіслау. А як вам сподобався вчорашній концерт місіс Закс і містера Лонгстріта?

— Так собі.

— По-моєму, вони грали чудово — особливо Шопена.

— А по-моєму, так собі.

— Коли ж, нарешті, ми почуємо вашу гру?

Вона знизала плечима, потішена, як завжди, цим за­питанням.

— Колись почуєте. Але я граю посередньо.

Всі знали, що вона зовсім не вміє грати, — дві її се­стри були талановитими музикантами, а вона не здолала навіть вивчити ноти.

З майстерні Дік пішов до «Шипшини» й «Буків». Зов­ні ці будиночки виглядали так само затишно, як і інші. Ніколь сама проектувала опорядження приміщень, шу­кала найкращого способу замаскувати ґрати, засуви й болти, якими були міцно пригвинчені меблі. Вона вкла­дала в це чимало якщо не винахідливості, то вигадки — ідеї підказувала їй сама проблема, — і невтаємниченому ніколи б не спало на думку, що філігранні металеві візерунки на вікнах на­дій­но замінюють кайдани, що мод­ні на вигляд крісла з гнутих металевих трубок міцніші від їхніх масивних прототипів з минулих епох: навіть ва­зи для квітів кріпилися в залізних затискачах, і будь-яка оздоба, будь-який пристрій були так само необхідні на своєму місці, як опори в каркасі хмарочоса. В кожній кімнаті Ніколь зумі­ла використати все, що можна. А ко­ли її хвалили, вона, відмахуючись, називала себе май­стром-слюсарем.

Тим, у кого стрілка в компасі не була розмагнічена, ба­га­то що видалося б тут незрозумілим. У чоловічому від­діленні «Шипшини» був хворий-ексгібіціоніст, розмови з яким часом потішали Діка. Цей дивний миршавий чо­ловічок уважав, що якби йому дозволили безборонно пройти голим від Тріумфальної арки до площі Згоди, ба­гато проблем зникло б — і Дік схилявся до думки, що він, можливо, має слушність.