— Як поживаєте, Дайвере? — радісно привітав його Касасус. Він підвівся, вуса його роз’їхалися в усмішці. — У нас тут нещодавно говорили про Федерстона, і я згадав про вас. Знаєте — він тепер у Каліфорнії.

Дік витріщив очі й трохи подався вперед.

— У Каліфорнії?!

— Атож, уявіть!

Дік тримав чек у простягнутій руці; щоб Касасус пе­рейшов до діла, він обернувся до Пірса і, впіймавши його погляд, по-змовницькому підморгнув йому — то бу­ла жартівлива гра, розпочата три роки тому, коли Пірс мав роман з однією литовською графинею. Пірс сяйнув усмішкою, а Касасус тим часом підписав чек; він радо затримав би Діка, який йому подобався, але не знайшов приводу і тільки повторив, підвівшись і при­тримуючи пенсне на носі:

— Атож, Федерстон тепер у Каліфорнії.

Перрін за першим столом саме розмовляв із чемпіо­ном світу у важкій вазі; перехопивши на собі швидкий погляд Перріна, Дік зрозумів, що той хотів був гукнути його й по­знайомити з боксером, але в останню мить пере­думав.

Скориставшись зі свіжого досвіду, Дік успішно уник подальшої розмови з Касасусом — цебто спочатку уваж­но обдивився підписаний чек, потім угледів щось вель­ми цікаве за мармуровою колоною над головою клерка, а тоді, після складних маніпуляцій з тростю, капелю­хом і листами, попрощався й рушив до виходу. Давно куплений чайо­вими швейцар подбав про таксі — воно вже чекало біля під’їзду.

— Кіностудія «Фільм пар екселянс» — це на маленькій вуличці в Пассі. Їдьте до Порт-де-ла-Мюет, а далі я вам поясню.

Події останніх двох днів викликали таке сум’яття в його душі, що він тепер і сам до ладу не знав, чого хоче. Коло Порт-де-ла-Мюет він відпустив таксі й піш­ки рушив у напрямку студії, але, за кілька будинків од неї, перейшов на інший бік вулиці. Зовні сповнений гідності, бездоганно елегантний, він насправді був сам не свій. Справжню гідність можна було повернути собі, тільки викресливши минуле, забувши напруження ос­танніх шести років. Він кружляв довкола студії, наче дурнуватий хлопчисько з роману Таркінг­тона, пришвид­шуючи ходу там, де не було дверей, квапливо заверта­ючи за ріг, — боявся розминутися з Розмері, коли вона вийде. Студію оточували похмурі будинки. Поряд була крамниця з написом на вивісці: «1 000 chemises» [9]. Всю вітрину заповнювали сорочки — складені в стоси, оз­доблені краватками й напнуті на манекени, з дешевим шиком розкидані по споду вітрини. «1 000 chemises — не віриш, по­лічи!» Далі можна прочитати: «Papaterie», «Pâtisserie», «Solde» [10] — і рекламу «Déjeuner de Soleil» [11] з Констанцією Толмедж, а за нею — вивіски похмурі­шого змісту: «Vêtements Ecclésias­tiques», «Déclaration de Décès», «Pompes Funèbres» [12]. Життя і смерть.

Він розумів: те, що він зараз робить, стане поворот­ним у його житті — настільки це не узгоджується з усім, що було раніше, не узгоджується навіть з тим образом, у якому він міг і хотів би постати перед Роз­мері. В очах Розмері він уособлював вишукані манери, а тим часом його кружляння довкола студії було не що інше, як настирливість. Та для Діка цей вчинок, якого він не міг не зробити, був виявом якоїсь живої, хоча й глибоко в ньому зачаєної суті. Він прийшов сюди — в сорочці з бездоганно припасованими до рук манжета­ми, з рукавами, що входили в рукави піджака наче поршень у циліндр, з комірцем, що бездоганно облягав шию, підстрижений за останньою модою і з не менш модною папкою в руці, — прийшов, гнаний тією самою силою, що примусила колись іншу людину зійти на цер­ковну паперть у Феррарі у волосяниці, посипавши го­лову попелом. То була данина, яку Дік сплачував ре­чам непозбутнім, несподіваним, непідвладним ніякому осудові.

По трьох чвертях години марного чекання Дік рап­том опинився в товаристві чужої йому людини. І, як це інколи трапляється, саме тоді, коли йому найменше то­го хотілося. Намагання вберегти від стороннього ока зболілу душу нерідко призводить до протилежного; так актор, пропускаючи репліки у своїй ролі, змушує гля­дачів прислухатися і створює напруження почуттів, яке допомагає публіці самій доповнити недомовлене. А ще буває так: рідко жаліючи людей, що прагнуть і справ­ді потребують нашого співчуття, ми водночас віддаємо його тому, хто з якихось причин викликає у нас жалість умоглядну й невиправдану.

Дік, напевне, міркував би саме так, якби схотів про­аналізувати епізод, про який ітиметься. На розі вулиці Ангелів його зупинив американець років тридцяти з худим, блідим обличчям, яке кривилося в напівбоязкій, напівзухвалій посмішці. Поки той прикурював, Дік від­разу відніс його до віддавна знайомого типу — типу мо­лодиків, що, картинно спершись ліктями на прилавок, стовбичать з ранку до вечора в тютюнових крамничках, роздивляючись покупців крізь вузесеньку щілину свого інтелекту. Один із тих завсідників крамничок, гаражів, де по темних закутках укладаються угоди про якісь афери, перукарень і фойє маленьких кінотеатрів, — так, принаймні, визначив його собі Дік. Іноді такі обличчя дивляться з найбрутальніших карикатур Тада — ще хлопчаком Дік не раз позирав неспокійним оком на похмуре пограниччя злочинного світу, що лежало, зда­валося, зовсім поряд.

— То як вам Париж, братику? — Не чекаючи відпо­віді, він пішов поряд, рівняючи свої кроки до Дікових. Потім підбадьорливо спитав: — А ви звідки?

— З Буффало.

— А я із Сан-Антоніо... Тільки я застряв тут — після війни дома ще не був.

— Воювали?

— Атож! У вісімдесят четвертій дивізії — чули про таку? — Молодик вихопився на крок уперед і втупив у Діка лиховісний погляд. — А ви живете в Парижі, бра­тику? Чи тільки так, проїздом?

— Проїздом.

— І в якому готелі?

Дік подумки всміхнувся: «братик», видно, замірявся вночі обчистити його номер. Але хлопець відразу вгадав його думки і нітрохи не збентежився:

— З вашими м’язами, братику, мене нічого боятися. В Парижі, звісно, крутяться такі, що полюють на аме­ри­канських туристів, але я до них не належу.

Дікові набридло, він зупинився.

— Я бачу, у вас багато вільного часу.

— Ні, чому ж, я тут при ділі.

— При якому ж?

— Продаю газети.

Таке невинне заняття не відповідало злодій­куватим манерам молодика; він, однак, зразу ж до­дав:

— Будьте певні, я минулого року заробляв — дай Бо­же кожному, по десять, а то й двадцять франків за номер «Санді таймс», що коштує шість.

Він витяг з пошарпаного гаманця газетну вирізку й показав Дікові. Це була карикатура: нескінченний по­тік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей у руках.

— Двісті тисяч... Залишають тут за одне літо десять мільйонів.

— А що ви робите тут, у Пассі?

Молодик сторожко роззирнувся.

— Кіно, — змовницьки прошепотів він. — Тут є амери­канська кіностудія. Час від часу вона потребує людей, що розмовляють англійською. От я й чекаю, чи не нагодиться щось.

Цього було вже досить; Дік швидко й рішуче спекав­ся його.

Він уже напевне не діждеться Розмері — вона або проскочила, поки він обходив квартал, або пішла ще до того, як він сюди приїхав. Він увійшов до бістро на розі, купив свинцевий жетон і, втиснувшись у закуток між кухнею й смердючою вбиральнею, викликав кому­татор «Короля Георга». У рит­мі власного дихання він почув один із симптомів Чейн-Стокса, але, як і все ін­ше, це ще більше загострило його почуття. Назвавши потрібний номер, він довго стояв з трубкою в руці, дивлячись у залу кафе й нічого не помічаючи; нарешті в трубці озвався чужий тоненький голосок:

— Алло!

— Це Дік... Я не міг не зателефонувати вам.

Мовчання; потім вона швидко відповіла, і в голосі її він упізнав свій власний настрій:

— Добре, що зателефонували.

— Я приїхав на студію, хотів зустріти вас. І телефоную вам з Пассі. Ду­мав, що потім поїдемо назад кружним шляхом, через Булон­ський ліс.