Дік навіть не помітив зміни її настрою; глибоко за­смучений, він більше ніж звичайно переймався собою, і це робило його сліпим до всього довкола, гасило звич­ні спалахи уяви, які живили його думки чи рішення.

За кавою до них приєднався італієць, учитель співу, який мав провести Мері Норт на потяг; коли вони по­прощалися й пішли, Розмері теж підвелася — їй треба було на студію, на ділову зустріч.

— Будь ласка, — згадала вона, — якщо вас застане тут Колліс Клей, отой хлопець з Півдня, перекажіть йому, що я не могла чекати. Хай зателефонує мені завтра.

Її дитяча легковажність — реакція на недавні пере­живання — нагадала Дайверам про їхніх дітей, про по­чуття, до яких сторонні не допускалися, і Розмері була покарана.

— Краще попросіть офіціанта, — суворо й сухо про­мовила Ніколь. — Ми не маємо наміру лишатися тут.

Розмері зрозуміла, але не образилася.

— Ет, вже як буде. До побачення, любі.

Дік попросив рахунок; кілька хвилин Дайвери відпо­чивали, розслабившись, покусуючи зубочистки. Потім обоє вимовили водночас:

— Ну що ж...

Ніколь ледь скривилася у гіркій гримасі, — ніхто, крім Діка, не помітив би того, і він міг удати, що нічого не бачив. Про що думала Ніколь? Розмері тільки подов­жила собою той список осіб, якими Дік «опікувався» останні кілька років; серед них був клоун-француз, Ейб і Мері Норти, пара танцівників, письменник, художник, комедійна акторка театру «Гран-Гіньйоль», напівбоже­вільний педераст з Російського балету, обдарований тенор, якого Дайвери на рік послали навчатися в Мі­лан. Ніколь добре знала, як багато важила для всіх цих людей його щира приязнь; але вона знала також, що, відколи вони одружилися, Дік жодної ночі не провів без неї — за винятком хіба того часу, коли вона наро­дила. З іншого боку, він був наділений притягальною силою, яка шукала собі застосування, — людина, об­дарована такою чарівливістю, випромінює її часом не­самохіть, приваблюючи до себе тих, хто їй зовсім не потрібен.

Завжди, залишаючись з Ніколь, Дік немовби заново відкривав для себе той щасливий факт, що він і вона — єдине ціле; але цього разу, замкнутий у собі, він ані сло­вом, ані же­стом не виказував таких почуттів.

Колліс Клей, «отой хлопець з Півдня», з’явився в тіс­ному проході між столиками й ще здалеку панібратськи помахав Дайверам рукою. Такі манери шокували Діка; він не любив, коли знайомі вітали його вигуком «При­віт!», коли у його присутності зверталися тільки до Ніколь чи при Ніколь — тільки до нього. Він надавав такого зна­чення стосункам з людьми, що в кеп­ському настрої во­лів не зустрічатися з ними; найменшу нетактовність він сприймав як ви­клик своїй життєвій філософії.

Колліс, не тямлячи, що з’явився на бал без краватки, сповістив про свою появу словами:

— Я, здається, запізнився — пташка випурхнула!

Дік ледве стримався, обурений тим, що Колліс не ска­зав спершу кількох приємних слів Ніколь.

Вона майже відразу пішла, а Дік ще посидів з Коллісом, допиваючи своє вино. Взагалі йому подобався цей хлопець із повоєнної парості — він усе-таки приємно відрізнявся від більшості південців, з якими Дікові до­водилося спілкуватись у Нью-Хейвені десять років тому. Його розважали теревені Колліса і те, як повільно й старанно він набивав свою люльку. Було вже пополудні, і няньки з дітьми сходилися до Люксембурзького саду; вперше за багато місяців Дік отак безвільно віддався плинові часу.

Раптом він похолов, збагнувши, про що так довірчо говорить Колліс:

— ...вона зовсім не така свята, як вам, певно, зда­ється. Я й сам спочатку так думав, поки вона не вско­чила в халепу з одним моїм приятелем, коли ми їхали з Нью-Йорка до Чикаго, на Великдень... Цей хлопець, Хілліс, видно, закохався в неї на балу в Нью-Хейвені по вуха, а з нею в купе була моя сестра. Ну от, сестра бачить, що вони з Хіллісом аж умлівають — так хо­чуть лишитися вдвох, і по обіді перейшла до нашого ку­пе пограти в карти. Години за дві виходимо ми в ко­ридор і що ж: Розмері з Біллем Хіллісом стоять і спе­речаються з кондуктором, а Розмері біла як полотно. Виявляється, вони замкнулися в купе, опустили штори, і, видно, часу не гаяли, а тут нагодився кондуктор пере­віряти квитки. Він постукав у двері, а вони вирішили, що це ми їх дражнимо, й не хотіли відчиняти, а коли відчинили, кондуктор уже знавіснів. Прискіпався до Хілліса, чи тут його місце і чи Розмері його дружина, а якщо ні, то чому вони замкнулися. Хілліс теж не стер­пів, кричить, що вони нічого поганого не робили, що кондуктор образив Розмері, а за таке можна і в пику дати. Я бачу, справа кепська. Втрутив­ся, насилу їх угамував — і досі дивуюся, як це мені вдалося.

Щось надламувалося в Діковій душі, поки він слу­хав, поки уявляв собі все до найменших подробиць, майже заздрячи спільному сорому, що його ті двоє за­знали в коридорі. Вже самої згадки про когось третьо­го, хай навіть забутого, але третього, хто ввірвався раптом у його стосунки з Розмері, вистачило, щоб він остаточно втратив рівновагу і захлинувся у хвилях бо­лю, туги, розпачу й жаги. Чиясь рука на обличчі Роз­мері, швидке дихання... Сліпа лють перед замкнутими дверима і трепетна, гаряча таємниця — за ними.

«Дозвольте, я опущу штору?»

«Будь ласка. Світло й справді сліпить очі».

Тим часом Колліс Клей уже розводився про діяль­ність студентських товариств — тим же голосом, з тими ж інтонаціями. Дік розумів, що хлопець кохає Розмері, але якимось дивним, незрозу­мілим Дікові коханням. Випадок з Хіллісом, певно, не справив на нього особливо­го враження, хіба що відкрив очі на приємну істину, що і Розмері «людина».

— В «Кістках» зібралися чудові хлопці, — розпові­дав він. — Та й не тільки там. Але Нью-Хейвен тепер так розрісся, що багатьом доводиться, на жаль, відмов­ляти.

«Дозвольте, я опущу штору?»

«Будь ласка. Світло й справді ріже очі».

...Дік поїхав через весь Париж до свого банку. Пер­ше ніж виписати чек, він оглянув довгий ряд конторських столів, зважуючи, кому із клерків дати його на підпис. Потім його захопив сам процес писання, і, схилившись над конторкою, він заходився старанно, раз у раз оглядаючи перо, виводити літеру за літерою. На хвильку звів очі — неуважно глянув на віконце пошти, — а тоді знову забув про навколишній світ, зосе­редивши увагу на каліграфії.

Він усе ще не вирішив, до кого звернутися, — хто най­менше здатний помітити його бентежний настрій, най­менше схильний до балачок. До Перріна, влесливого ньюйоркця, який не раз запрошував його пообідати в Американському клубі? До іспанця Касасуса, з яким він щоразу балакав про одного спільного знайомого, якого вже років десять не бачив? Чи до Мухгаузе, який завжди запитував, з чийого рахунку він хоче зняти гро­ші — свого чи дружини?

Проставивши на корінці суму й двічі її підкресливши, він нарешті вибрав Пірса — Пірс молодий, перед ним можна трохи й поблазнювати, бо іноді буває легше са­мому розіграти комедію, ніж дивитись, як її розігрують на твою честь.

Спочатку він, однак, підійшов до поштового віконця. Передаючи Дікові кореспонденцію, жінка, що сиділа там, притисла грудьми до столу підхоплений протягом папірець, і Дік подумав, що жінки послуговуються своїм тілом зовсім не так, як чоловіки. Відійшовши вбік, він почав розривати листи. Рахунок від німецької фірми за сімнадцять книжок з психіатрії; рахунок від Брентано; лист із Буффало від батька, що з роками писав дедалі нерозбірливіше; листівка жартівливого змісту від Томмі Барбана, послана з Феса; ли­сти від двох лікарів з Цюриха, обидва написані німецькою; спірний ра­хунок від тинькаря з Канна; рахунок від мебляра; лист з Балтімора від видавця медичного журналу; рекламні проспекти й запрошення на виставку поки що невідомо­го художника; крім того, три листи на ім’я Ніколь і один для Розмері, адресований на його поштовий або­немент.

«Дозвольте, я опущу штору?»

Він підійшов по Пірса, але той саме прийняв папери від якоїсь дами; і Дік відчув, що доведеться звернутись до Касасуса, який сидів за сусіднім столом і був вільний.