А далі знов дія повертається до 30-х років, до буднів щасливої родини, яка поступово руйнується, розпадається: Ніколь видужує, а Дік починає пияити, а з часом утрачає все — роботу, родину, кваліфікацію… Дік Дайвер стає головною персоною цього роману, що відповідало задуму автора. «Роман має зробити це: показати людину, яка є природженим ідеалістом і водночас священиком, який не відбувся, котрий за різних причин відданий ідеям високої буржуазії і у своєму русі на вершину соціального світу втрачає свій ідеалізм, талант і обертається на п’яницю та розпусника. На тлі класу нероб він виглядає справді блискучим та чарівним...» (Tender... — Р. 13).
Одразу ж після виходу друком роману «Ніжність — то ніч» тодішня прогресивна критика позитивно оцiнила тiльки першу його частину, виявивши в нiй саркастичне викриття беззмiстовної, порожньої, розжирiлої нацiональної «елiти», що марнувала життя i грошi в бiднiй розоренiй повоєннiй Європi. Фіцджеральда було звинувачено у відриві від народу, від батьківщини, яка в «червоні тридцяті» переживала скрутні часи. Навіть А. Тернбул, який з часом став тонким знавцем творчості Фіцджеральда, тоді з пафосом вигукував: «Містер Фіцджеральд, Вам не заховатися від бурі під пляжною парасолькою» (Є. Тернбулл. Скотт Фицджеральд. — М., 1981. — С. 232).
Доля головного героя, Дiка Дайвера, що була такою важливою для самого автора, з поля зору критикiв просто випала. Проте вона була центром твору. 1938 року митець готує другий варiант роману. Не змiнюючи тексту, автор лише вибудовує дiю в хронологiчному порядку (саме цю версію і взято за основу українського перекладу).
Дiк — талановитий лiкар, приваблива, щедра людина, надiлена душевним багатством, яким обдаровує iнших. Такий вiн на початку роману.
Письменник усiляко пiдкреслює цiлiснiсть особистостi, душевне здоров’я i багатство героя. Пiдкреслює в усьому, надавши протагоністу необмежене поле дiяльностi. Зовнiшнi прикмети Дiкової елегантностi досить наївнi, але кодекс джентельмена, прагнення взяти на себе вiдповiдальнiсть, допомагати iншим, перебравши на себе їхнi турботи, свiдчать про його благородство i гуманнiсть. Це й робить героя зворушливим iдеалiстом на тлi егоїстiв i хижакiв.
Здається, немає в iсторiї свiтової лiтератури твору, де б письменник забезпечив своєму героєві — причому, в маленькому, лiричному, обмеженому простором i часом повiстуваннi — таку об’ємну, широку всебiчну сферу дiяльностi, професiйної i приватної. Адже його роль чоловіка невід’ємна від його функції лікаря, адже лікар-чоловік Дік Дайвер виліковує пацієнтку-дружину Ніколь Воррен від шизофреніїї, повертає їй її природний образ. I в будь-якій ролі Дiк демонструє повноцiннiсть свого єства, велику людянiсть. На чому ж побудовано, на що спирається його образ, в чому його генетичне корiння? У витоках американської демократiї. Невипадково Розмарi Хойт пiдкреслює, що Дiк живе за тими самими законами, за якими вчили жити її, за законами Бiдного Рiчарда. Якоюсь мiрою Дiку поталанило здiйснити «американську мрiю», використовуючи американськi ж методи, якими керувалося, мабуть, багато поколiнь Дайверiв. I в цьому смислi зрозумiти образ допомагає сам Фiцджеральд, який у нотатках про роман визначає шлях свого героя, як шлях iдеалiста, що поступово втрачає iдеали. Але спершу здiйснює їх, реалізує «американську мрiю» — досягає самостiйностi i багатства.
Отже, почавши життя як цiлiсна талановита особистiсть, Дiк поступово, через низку ситуацiй, прийшов до повного краху — як лiкар i як людська iндивiдуальнiсть. Алкоголiзм — це лише наслідок тих внутрiшнiх i зовнiшнiх процесiв, що знекровили, позбавили життєвих сокiв лiкаря Дайвера.
Усе розпочалось зі своєрідного роздвоєння у взаєминах з Нiколь — вiн є водночас як чоловiк i як лiкар-психiатр. I щоб хоч якось вiдпочити вiд того напруження, в якому вiн вимушений постiйно перебувати, Дiк починає пиячити. Та й нескiнченнi «партi» (вечірки) не для вченого, чия праця вимагає постійної внутрішньої зосередженості. Алкоголь, не досить вiдповiдальне ставлення до роботи, яка давно вже не є єдиним засобом для iснування — адже лише чиказькi мiльйони Уорнерiв можуть забезпечити Нiколь необхiдний для душевного спокою рiвень життя, — все це згубно впливає на Дiка і поступово занапащає того, кому природа i виховання так щедро вiдміряли морального здоров’я. I ось настає день, коли компаньйон по лiкарнi хоче позбутися Дiка. Кар’єра лiкаря залишилася в минулому. Перспективний учений не виправдав сподівань, що на нього покладали. Врештi i сам Дiк розумiє, що вiн «втратив себе — вiн не мiг би назвати час чи день тижня, мiсяць чи рiк, коли це трапилося».
Дiк аналiзує, що сталося. «Батьковi поневiряння по вбогих парафiях навчили його, хлопця загалом безкорисливого, цiнувати грошi. Але вiн не керувався природним прагненням до забезпеченого життя — нiколи вiн не був такий упевнений у своїх силах, такий внутрiшньо незалежний, як тодi, коли одружувався з Нiколь. I все-таки його купили, як gigolo, i вiн якимось чином дозволив, щоб увесь його арсенал замкнули в ворренiвських сейфах». А потiм вiн почуватиметься спустошеним i нездатним до будь-якої дiяльностi, розчарованим у людях і цiлком самотнiм. «Самота, фiзична i душевна, народжує тугу, а туга ще бiльше посилює самоту».
Нарештi обриваються його останнi формальнi зв’язки з родиною, суспiльством, зі свiтом. У далекому чужому мiстi Буффало вмирає старий батько. Дiк їде до Америки, щоб вiдвезти на батькiвщину, у Вiргінiю, тiло батька i поховати його там. Поїздка стає прощанням із батькiвщиною, з предками, з минулим. Повернувшись до Швейцарiї, Дiк втрачає спочатку клiнiку, а потiм — родину. Адже лише хвороба робила Нiколь «святою», «пiвнiчною мадонною». Одужавши, поглинувши всi здоровi моральнi сили чоловiка, вона стає зовсiм iншою, вiдчуває свою кровну спорідненість з дiдом-хижаком, з усiма Ворренами. Вона почуваться поза турботою чоловiка, далекою i чужою йому. Їхня близькiсть могла бути породжена тiльки її хворобою, i з видужанням вона завершиася.
Рух у романi йде нiби двома потоками, вiдбувається мiж двома трагедiями: вiд Нiколь до Дiка, вiд людського тепла, повноцiнностi, до холоду i спустошення. Дiю взято нiби в локальну рамку: вона починається i завершується на тому самому чудовому клаптику Французької Рив’єри, на пляжi, обладнаному Дiком. Тiльки на початку роману Дiк — власник пляжу, а наприкiнцi пляж не лише заповнений нахабними неробами, але й здається Дiку ворожим. Так фактично всi елементи естетичної системи роману працюють на доведення головної його теми — зображення двоїстості самої «американської мрiї».
І нарештi — незавершений роман Фіцджеральда «Останнiй магнат» свiдчить про те, що письменник вiрний собi, своїй темi, своїй проблемi. Якщо у «Великому Гетсбi» «американську мрiю» символiзує образ красунi Дейзi, бездушної та самозакоханої, в романi «Нiч лагiдна» вона втiлена в образi Нiколь — прекрасної, але душевно хворої жінки, яка перетворюється на хижачку, то в «Останньому магнатi» саме мiсце дiї та предмет зображення — «фабрика мрiй», iндустрiя серiйного вiдтворення мрiї — Голiвуд. Монро Стар, кiнодiяч i продюсер, головний герой роману, є творцем вигаданого свiту, опредмеченої мрiї, у якiй сконцентровані суттєвi риси реальностi, елементи бажань i мрiй американцiв. Недаремно Стар констатує, що творцi популярної кiнопродукцiї «скутi здебільшого тим, що можуть лише брати в публiки її улюблений фольклор i повертати, оформивши, їй на потребу».
Романи Фіцджеральда надзвичайно ліричні. Проте в них повно і переконливо представлено не лише примхливу психологію протагоністів, а й відтворено соціальні реалії в їх історичній конкретиці. До того ж завжди відчувається якась глибинна втаємниченість людської особистості, непізнане глибинне «щось», неповторний аромат індивідуальності. Поміж авторських знахідок Фіцджеральда, що значною мірою сприяють такій ліричній об’ємності, слід відзначити його наближеність до романтичної естетики, зокрема символізування реалій і явищ, системне використання їх як стрижневих образів-організаторів тексту та інтертекстуальності, що поглиблює й розширює сприймання їх читачем.
