— Адже ти можеш мені допомогти.

Знову ця безпорадна, дитяча наполегливість... Він рвучко підвівся.

— Ти допомагав мені раніше, то невже тепер не мо­жеш?

— Я можу тільки те, що робив тоді.

— Невже нема людини, яка могла б мені допомогти?

— Є, напевно. Передусім ти сама. Ходім, треба знайти дітей.

Лотерейних яток з білими барабанами виявилося дуже багато; на його запитання скрізь відповідали здивовани­ми поглядами, і Дік занепокоївся. Ніколь спостерігала все це спідлоба, стоячи осторонь; їй зараз не потрібні були діти, вона відчувала до них тільки неприязнь, як до часточки того впорядкованого реального світу, який вона прагнула обернути на хаос. Нарешті Дік знайшов їх в оточенні сільських дітлахів і жінок, що захоплено витріщалися на них, мов на гарні й недоступні дорогі речі.

— Merci, Monsieur, ah Monsieur est trop généreux. C’était un plaisir, M’sieur, Madame. Au revoir, mes petits [35].

Вони рушили назад, наче ошпарені нещастям, тягар взаємної недовіри й боязні перевантажив машину, гірке розчарування стулило в рівні лінії дитячі уста. Смуток забарвив усе у свій незвичний, темний, страхітливий ко­лір. Коли вони під’їжджали до Цуга, Ніколь із судорож­ним зусиллям пробелькотіла те, що вже казала колись, — мовляв, жовтий будиночок поблизу шосе виглядає, мов малюнок, на якому ще не висохла фарба; але це була тільки жалюгідна спроба вхопитися за канат, що надто швидко вислизав з рук.

Дік спробував відпочивати за кермом — найважче було попереду, він знав, що, мабуть, просидить цілу ніч з Ніколь, відновлюючи для неї світ. Недаремно слово «шизофренія» означає «розщеплення свідомості» — Ні­коль була то людиною, якій нічого пояснювати не треба, то людиною, якій нічого не можна пояснити. До неї слід було застосувати твердість, беззастережну наполегли­вість, держати широко розчиненими двері в реальне життя і всіляко утруднювати втечу від нього. Але хворий розум хитрий та винахідливий; він мов річка перед греб­лею — як не прорве, то проточить собі нове русло. Само­му тут не впоратись. Проте цього разу, вважав він, Ні­коль мусить вилікуватися сама; він не поспішатиме, хай вона згадає способи, якими її лікували досі, й збунтуєть­ся проти них. А тим часом, стомлено думав він, дове­деться повернутися до режиму, скасованого понад рік тому.

Щоб скоротити відстань, він завернув з шосе на гір­ську дорогу, та коли підйом скінчився й він дав газ, машина раптом крутнула ліворуч, потім праворуч, пере­хилилася на двох колесах, знову вирівнялася — це Дік, оглушений нестямним криком Ніколь, притис божевільну руку, що вчепилася в кермо, — потім крутнула ще раз і зірвалася з дороги; крізь низькі кущі помчала вниз, знов мало не перекинулася, і, наїхавши на дерево, зупинилася майже під прямим кутом.

Діти верещали, Ніколь теж верещала, лаючись і на­магаючись роздряпати Дікові обличчя. Він заламав їй руку за спину, думаючи тільки про одне — чи втримається машина в такому положенні. Потім обережно пере­ліз через борт і витяг обох дітей; переконавшись, що ма­шина не зірветься, він постояв хвильку, відсапуючись, тремтячи всім тілом, і аж тоді спромігся видихнути:

— Ах, ти!..

Вона тільки зареготала у відповідь — анітрохи не засо­ромлена, не злякана, не стурбована. Якби хто-небудь зараз нагодився сюди, йому б і на думку не спало, що все це сталося через неї; вона сміялася, мов дитина після невинної витівки.

— Ага, злякався! — дражнила вона Діка. — Не хочеш умирати, ага?

Вона говорила так переконано, що Дік на мить засум­нівався: може, він і справді злякався за себе? Але тут він побачив нажахані обличчя дітей, що дивилися то на батька, то на матір, і в ньому скипіло бажання роз­товкти цю вишкірену маску.

Просто над ними, за півкілометра крутою дорогою, але не більш як за сто метрів стежкою вгору, стояв го­тель; його крило біліло між дерев.

— Візьми Топсі за руку, — сказав синові Дік, — отак, міцно, і лізь на цю гору — онде стежка, бачиш? Коли прийдете до готелю, то скажеш: «La voiture Diver est cassée» [36]1. І нехай хто-небудь негайно прийде сюди.

Ланьє, не розуміючи, що сталося, але здогадуючись про щось незвичайне й страшне, запитав:

— А ти що робитимеш, Діку?

— Ми залишимося тут, біля машини.

Віддаляючись, ані Ланьє, ані Топсі навіть не озирнулися на матір.

— Обережно переходьте дорогу! — гукнув їм навздо­гін Дік. — Подивіться ліворуч, потім — праворуч!

Залишившись удвох, він і Ніколь подивилися одне од­ному в очі — наче яскраве світло спалахнуло у вікнах через подвір’я однієї садиби. Потім Ніколь вийняла пуд­реницю, подивилася в дзеркальце й пригладила волосся на скронях. Дік простежив очима за дітьми, поки вони зникли між сосен, а тоді обійшов машину, оглядаючи ушкодження й міркуючи, як витягти її на дорогу. На глинястому схилі можна було простежити тридцятимет­ровий зиґзаґ їхнього спуску. Дік не відчував гніву, йому було тільки нестерпно гидко.

Через кілька хвилин прибіг власник готелю.

— Господи! — вигукнув він. — Як це сталося? Ви їха­ли надто швидко? Вам пощастило — якби не це дерево, ви б розбилися!

Поява Еміля, такого реального у своєму чорному фартусі, з краплинами поту на гладкому обличчі, допомогла Дікові опанувати себе. Він жестом показав Ніколь, що хоче допомогти їй вибратися з машини, але вона сама перескочила через борт, посковзнулася на схилі, впала навколішки, але зразу ж підвелася. Бачачи, як чоловіки силкуються зрушити з місця машину, вона всім своїм виглядом показувала, що їй байдуже. Але, зрадівши вже й такому настроєві, Дік сказав:

— Піди до дітей, Ніколь, і чекай на мене в готелі.

Тілько-но Ніколь зникла, він згадав, що вона хотіла випити коньяку і в готелі допадеться до чарки. «Не варто морочитися з машиною, — сказав він Емілеві, — з клініки приїде ваговоз і витягне її на дорогу». Обидва поспішили до готелю.

— Я хочу поїхати звідси, — сказав він Францові. — На місяць-півтора, на скільки можна буде.

— Авжеж, їдьте, Діку. Адже ми так і домовлялися з самого початку — просто ви самі не виявляли досі ба­жання. Якщо ви з Ніколь...

— Я не поїду з Ніколь. Я хочу поїхати сам. Цей ос­танній випадок зовсім доконав мене. Якщо мені щастить поспати бодай дві години на добу, то це одне з чудес Цвінглі.

— Отже, ви хочете взяти розпустку?

— Це не те слово. Не «розпустку», а «відпустку». Скажіть, чи ви впораєтеся тут без мене, якщо я поїду на берлінський з’їзд психіатрів? Ось уже три місяці Ні­коль поводиться спокійно, і її цілком влаштовує ця нова доглядальниця. Господи Боже, Франце, ви єдина людина у світі, до якої я можу звернутися з таким проханням.

Франц гмукнув собі під ніс — хтозна, може, і йому колись набридне дбати тільки про добро свого компань­йона.

Наступного тижня Дік вилетів з Цюрихського аеро­дрому до Мюнхена. Лише коли великий літак з гуркотом знявся в блакитну височінь, він відчув, як страшенно вто­мився. Його долала безмежна, непереборна млявість. І він віддався їй, не бажаючи думати ні про що, — хай хворі хворіють, мотори гудуть, а льотчик веде собі літак. Він не мав наміру відвідувати засідання з’їзду, бо і так усе знав наперед: Блейлер і старший Форель зроблять доповіді, які він з більшою користю для себе зможе згодом прочитати вдома, потім який-небудь американець доповість про те, як він успішко лікує dementia praeсох [37] вириванням зубів чи видаленням мигдалин, і всі слухатимуть із напівіронічною повагою — ще б пак, адже Америка така могутня й така багата. Крім цього американця, будуть інші — рудий Шварц з обличчям свя­того й невичерпною терплячі­стю, що дає змогу йому роз­двоюватися між Старим і Новим світом, і кілька десят­ків схожих на гицлів лікарів-комерсантів, що приїхали почасти для підвищення престижу, а отже, й розширен­ня клієнтури у прибутковій судово-психіатричній практи­ці, а почасти для того, щоб піднабратися новітніх со­фізмів, таких незамінних у їхньому професійному штукар­стві, де все ставиться з ніг на голову. Будуть також ци­нічні латиняни і який-небудь фрейдист із Відня. Єдиним вартим уваги з-поміж них буде великий, незворушний і невтомний Юнг, який однаково вільно почувається і в хащах антропології, і в питаннях дитячих неврозів. Спо­чатку на з’їзді тон задаватимуть аме­риканці і все нага­дуватиме обстановку в якому-небудь Ротарі-клубі, потім своє візьме сильніша традиціями європейська завзятість, а під кінець американці витягнуть свій головний ко­зир — повідомлять про нові великі пожертви й стипендії, про заснування нових лікарень та коледжів, і приголом­шені цифрами європейці зблякнуть і принишкнуть. Але він усього цього не побачить.