— Атож, — процідив крізь зуби Маккіско. Очевидно, світ жінчиних уявлень та смаків витворив він сам — і не дозволяв у ньому ніяких вільностей.

— Кого я поважаю, то це Антейля, — зухвало промо­ви­ла місіс Маккіско, знов обернувшись до Розмері. — Ан­тейля і Джойса. У вашому Голлівуді про них, певно, й не чули, а мій чоловік, до речі, автор першої в Аме­риці монографії про «Улісса».

— Якби ж то мені сюди сигарету, — спроквола сказав містер Маккіско. — Я б зараз що хоч за сигарету віддав.

— Джойс вражає передусім своєю сміливістю — прав­да ж, Елберте?

Раптом вона затнулася. Жінка з перловим намистом увійшла у воду слідом за своїми двома дітьми, і в цю мить Ейб Норт, підпливши під водою, вихопився вгору, мов вулканічний острів, з малюком на плечах. Дитина заверещала від переляку й захвату, а жінка дивилася на них спокійно й лагідно, не всміхаючись.

— Це його дружина? — запитала Розмері.

— Ні, це місіс Дайвер. Вони мешкають не в готелі. — Мі­сіс Маккіско вп’ялася очима в обличчя тієї жінки, немов фотографуючи його. Потім рвучко обернулася до Роз­мері: — Ви вже бували за кордоном?

— Так, я навчалася в Парижі.

— Тоді ви, напевно, знаєте — Францію не зрозумієш і не взнаєш, не маючи знайомих серед справжніх фран­цузів. А які враження вивезуть звідси ці люди? — Вона стенула лівим плечем, показавши на берег. — Ні з ким не знаються, варяться у власному соку. Ми от про все по­дбали наперед: запаслися рекомендаційними листами до найвидатніших паризьких митців. Згадуємо тепер Па­риж, як казку!

— Ще б пак.

— Бачите, мій чоловік завершує свій перший роман.

— Справді? — озвалася Розмері. Єдине, що її цікавило цієї митті — чи спромоглася мати заснути в таку спеку.

— Атож, задум приблизно той самий, що й в «Уліссі», — провадила далі місіс Маккіско. — Тільки в чолові­ка дія охоплює не добу, а століття. Він бере зубожілого старого француза-аристократа й зіштовхує його з реалія­ми технічної ери.

— На бога, Вайолет, навіщо ти всім розповідаєш, — обурився Маккіско. — Поки роман не готовий, я не хочу, щоб про нього пащекували всі, кому охота.

Розмері повернулася на берег і знову лягла на осон­ні, накинувши халат на вже трохи обпечені плечі. Чо­ловік у жокейській шапочці тепер обходив своїх друзів із пляшкою й чарочками; їхнє товариство потроху весе­лішало й збивалося докупи, аж поки всі не зібралися під дахом із кількох парасолів — Розмері здогадалася, що хтось із них від’їжджає і це — прощальна учта. На­віть діти перейнялися веселим збудженням, що вихлю­пувалося з-під парасолів, і Розмері чомусь подумала, що душею цього товариства є чоловік у жокейській ша­почці.

Полуденне сонце панувало на небі й на морі — навіть біла стрічка каннських будинків на обрії перетворилася на міраж прохолоди. Червоногрудий, як вільшанка, віт­рильник увійшов у бухту, тягнучи за собою шлейф тем­нішої води з відкритого моря. Здавалося, життя завмер­ло на всьому узбережжі і тільки тут, під парасолями, що просівали світло своїми різноколірними боками, ще жили барви й звуки.

Кампіон підійшов і зупинився за кілька кроків од Розмері; вона приплющила очі, вдаючи, що спить; потім розплющила їх і побачила два хисткі, розпливчасті стовпи — чиїсь ноги. Чоловік спробував увійти у хмару піщаного кольору, але хмара відлетіла в безмежжя роз­печеного неба. Розмері й справді заснула.

Прокинулася вона мокра від поту й побачила, що на пляжі нікого немає, крім чоловіка в жокейській шапочці, який згортав останній парасоль. Розмері покліпала очи­ма, отямлюючись, а він підійшов до неї ближче й сказав:

— Я вже збирався, якби самі не прокинулися, розбу­дити вас. У перший день не можна так довго пектися на сонці.

— Дякую. — Розмері глянула на свої червоні ноги. — О Господи!

Вона широко розплющила очі й засміялася, сподіваю­чись, що розмова продовжиться, але Дік Дайвер уже ніс згорнутий намет і парасоль до автомобіля, що чекав на дорозі над пляжем. Розмері пішла до води, щоб зми­ти з себе піт. Він тим часом повернувся, зібрав грабель­ки, лопату й сито і сховав у розколину в прибережній скелі. Потім роззирнувся довкола, чи не забув чогось.

— Ви не скажете, котра година? — запитала Розмері.

— Майже пів на другу.

Обоє подивились на море.

— Непогана година, — сказав Дік Дайвер. — Не най­гірша година доби.

Він глянув на неї, й на мить вона жадібно й довірли­во занурилася в яскраво-синій світ його очей. Потім він узяв на плечі решту пляжного начиння й попростував до машини, а Розмері вийшла з води, обтрусила з хала­та пісок і рушила до готелю.

Розмері з матір’ю ввійшли до готельного ресторану хвилин за п’ять до другої. Сонячне проміння стелило химерні візерунки на порожні столи, тіні перебігали й погойдувалися, коли вітер ворушив віття піній за вікна­ми. Двоє офіціантів, що, голосно перемовляючись по-італійському, збирали тарілки, замовкли, як тільки вони ввійшли, й принесли їм перед­бачений готельним прей­скурантом ленч, який уже встиг утра­тити свіжий вигляд.

— А я на пляжі закохалася, — сказала Розмері.

— В кого?

— Спочатку в цілу компанію симпатичних людей. А по­тім — в одного чоловіка.

— Ти з ним розмовляла?

— Трішечки. Він такий вродливий! І майже рудий. — Во­на їла з величезним апетитом. — Він, щоправда, одруже­ний — звичайна історія.

Мати була найкращою подругою Розмері; вона відда­вала дочці всі свої помисли й сподівання, що не дивина в арти­стичному середовищі, проте в цьому разі явище незвичайне, бо місіс Елсі Спірс не прагнула в такий спосіб компенсувати власні невдачі. Вона не нарікала на долю — двічі овдовівши після двох щасливих заміжжів, вона виробила в собі життєрадісний стоїцизм. Пер­ший її чоловік був кавалерійським офіцером, другий — військовим лікарем, і від обох вона засвоїла здорові по­гляди на життя, які тепер прищеплювала дочці. Вона не потурала Розмері і цим зуміла виховати в ній тверду вдачу, але водночас виявляла до неї безмежну любов і турботу, виховуючи в дівчині ідеалізм, що вже давався взнаки: Розмері обожнювала матір і дивилася на світ її очима. Отож при всій своїй дитячій наївності вона була захищена подвійним панциром, материнським і власним, — і цілком по-дорослому цуралася всілякого фальшу, дешевини й вульгарності. Проте після раптово­го успіху Розмері в кіно місіс Спірс відчула, що час уже відлучити її від грудей, і тепер була б скоріше втішена, ніж засмучена, якби цей щирий, палкий і вимогливий ідеалізм зосередився на комусь іншому.

 — Отже, тобі тут подобається? — спитала вона.

— Тут було б, напевно, весело, якби ми познайомили­ся з тією компанією. На пляжі були й інші люди, але ті мені не сподобалися. Знаєш, вони мене впізнали — куди не приїдеш, усі переглядали «Татову доньку».

Місіс Спірс почекала, поки цей спалах марнославства пригасне, а тоді перейшла на діловий тон:

— До речі, коли ти думаєш побачитися з Ерлом Брейді?

— Та хоч увечері, якщо ти не стомилася.

— Їдь без мене.

— Можна ж відкласти й на завтра.

— Ні, я хочу, щоб ти поїхала сама. Це, зрештою, не­далеко, і ти, хвалити Бога, знаєш французьку.

— От бачиш, мамо, як виходить: я мушу, а мені не хочеться.

— Господи, не хочеш сьогодні, то й не їдь! Але, поки ми тут, це треба обов’язково зробити.

— Гаразд, мамо.

Після ленчу їх раптом охопило тоскне заціпеніння, знайоме багатьом американцям, які потрапляють у тихий закуток чужого краю. Жодних спонук до дії, голосів, на які треба озиватися, ані уривків власних думок, почу­тих зненацька від когось, — світ ніби завмер і життя припинило свій плин.

— Трьох днів тут і справді вистачить, мамо, — сказала Розмері, коли вони повернулися до свого номера. За вікном легенький вітерець скаламучував спеку, проці­джував її крізь віття дерев, хлюпав гарячими хвильками крізь щілини спущених жалюзі.

— А як же твій пляжний роман?

— Я нікого, крім тебе, не люблю, мамусю!

Розмері вийшла до вестибюля й розпитала Госса-батька про розклад руху потягів. Швейцар у світло-коричне­вій лівреї почав був пасти її очима з-за конторки, але вчасно схаменувся, згадавши, де він і хто він. На стан­цію Розмері поїхала автобусом разом з двома запопад­ливими офіціантами з ресторану. Вони весь час шаноб­ливо мовчали, і це її гнітило, їй кортіло вигукнути: «Та розмовляйте ж ви, смійтеся, жартуйте — мені це зовсім не заважатиме!»