— Що ж, ходім?

— Як хочете, — відповіла Розмері. — Я на все згодна.

Він повагався мить.

— Мабуть, доведеться-таки піти — ця дама виявила бажання купити кілька картин мого приятеля, а йому дуже по­трібні гроші.

Розмері пригладила зрадливо скуйовджене волосся.

— Зайдемо на п’ять хвилин, не більше, — вирішив Дік. — Вам ці люди не сподобаються.

«Певно, там будуть якісь нудні типи, а то й грубіяни й п’яниці чи настирні базіки — в усякому разі, люди, яких Дайвери уникають», — думала Розмері. Але вона і уявити не могла того, що там побачила.

Цей дім на вулиці Мосьє перебудували з палацу кар­динала Ретца, але від палацу лишився тільки каркас, всередині ж ніщо не нагадувало про минуле, та й про сучасне теж — принаймні те сучасне, до якого звикла Розмері. Швидше складалося враження, що в старовин­ній мурованій оболонці міститься майбутнє; людина, яка переступала, коли в даному разі можна так висло­витися, поріг цього дому, спершу почувалася так, наче її вдарило електричним струмом чи, скажімо, їй запро­понували на сніданок вівсяну кашу з гашишем, — перед нею відкривався довгий хол, де сталь, срібло й позоло­та відбивалися в безлічі примхливо огранованих дзер­кал. Ефект від цього був не такий, як на виставці де­коративного мистецтва, бо там люди оглядали все ззовні, а тут вони перебували всередині. Розмері від­разу ж охопило якесь награне піднесення — немов вона опинилася на знімальному майданчику, — і їй здавалося, що всі довкола мають те саме почуття.

Тут зібралося чоловік тридцять, переважно жінок, що ніби зійшли зі сторінок творів Луїзи Олкотт чи графині де Сегюр, і всі вони рухалися майданчиком так обережно й цілеспрямовано, як людська рука, що зби­рає дрібні і гострі друзки скла. Видно було, що і всі вони загалом, і будь-хто зокрема не ставляться до цієї обстановки з тією свободою, яку виявляє, скажімо, до мистецького шедевру — хоч би й найдовершенішого — його власник; вони не розуміли, що являє собою ця кімната, бо це, власне, і було що завгодно, тільки не кімната; жити в ній було б так само важко, як сходити вгору ескалатором, що рухається вниз. От для цього й потрібна була згадана цілеспрямованість рухів руки, що збирає бите скло, — ціле­спрямованість, наявністю чи відсутністю якої й визначалася вдача більшості при­сутніх.

Їх можна було поділити на дві групи. Першу становили американці та англійці, які всю весну й літо гу­ляли напропале, і поведінку яких визначали тепер винятково нервові імпульси: години сонливої байдужості в них перемежовувалися раптовими спалахами войов­ничості, істерії чи хтивості. Другу групу — назвемо її експлуататор­ською — становили ділки, люди тве­резі й поважні, які знають, що їм потрібно, і не марну­ють час на дурниці. Ці найкраще пристосовувалися до оточення і навіть задавали тон, намагаючись блиском своїм затьмарити навіть фантастичні світлові ефекти.

Цей Франкенштейн відразу проковтнув Розмері й Діка — і Розмері відчула, що вона вже — не вона, а якась маленька облудниця з манірним тоненьким голоском, що прагне тільки одного: сподобатися режисерові. А втім, тут усі лопотіли крильми, хто як міг, і в цій за­гальній недоладності вона не відрізнялася від інших. До того ж допоміг професійний досвід: подумки вона наказала собі повернутись кругом, пройти прямо, ста­ти струнко, повторити це ще раз, а потім розслабитися, і ось вона вже ніби поринула в розмову з чепурною, ставною дівчиною, схожою на гарненького хлопчика, а насправді напружено дослухається до розмови, що то­читься за кілька кроків од неї на якійсь схожій на тра­пецію бронзовій споруді.

Три молоді особи сиділи там на виступі, що мав пра­вити за лаву. Всі три були високими, стрункими, з малими голівками, причесаними старанно, як у манекенів; коли вони розмовляли, голівки погойдувалися над елегант­ними темними костюмами, мов квіти на довгих стебли­нах, чи, швидше, мов готові до бою кобри.

— О, вони вміють розважати своїх гостей, — мовила одна грудним, мелодійним голосом. — Мабуть, ні в кого в Парижі не буває так весело, як у них. Хоч... — вона зітхнула, — оті його слівця, манера висловлюватися — «такий старий, що його вже миші обгризають» — це, їй-право, набиває оскому.

— Я все-таки віддаю перевагу людям, яким відомі не тільки злети, але й падіння, — озвалася друга. — А вже вона мені зовсім неприємна.

— А я взагалі від них не в захваті, а тим паче — від їхньої компанії. Що вони знайшли хоч би в місте­рові Норті, який ніколи не просихає?

— Авжеж, то пропаща душа, — погодилась перша. — Та ніде правди діти: той, про кого ми говоримо, буває, коли хоче, найчарів­нішою людиною у світі!

Розмері здогадалася, що йдеться про Дайверів, і вся аж закам’яніла від обурення. А тим часом її співроз­мовниця, дівчина з ясно-блакитними очима, рожевощо­ка, в крохмальній блакитній блузці й сірому костюмі — не дівчина, а рекламний плакат, — перейшла в наступ. Гарячково відмітаючи все, що могло заслонити її від Розмері, вона не залишила між ними нічого, навіть тон­кої завіси гумору, і те, що Розмері бачила в ній тепер, викликало тільки неприязнь.

— Може, поснідаємо, чи пообідаємо разом, завтра чи пі­слязавтра? — благала дівчина.

Розмері озирнулася, шукаючи Діка; він розмовляв з го­сподинею дому, до якої звернувся, щойно вони ввійшли. Їхні погляди зустрілися, він ледь кивнув, і цього вистачило, щоб три кобри помітили її. Три довгі шиї гойднулися в її бік, три пари очей прискіпливо зміряли її з голови до ніг. Вона зухвало глянула на них, даючи зрозуміти, що чула їхню розмову. Потім чемно, але рі­шуче — так, як це робив Дік, — позбулася своєї настир­ної співрозмовниці й пішла до нього. Господиня — висо­ка багата американка, що безжурно пожинала плоди національного добробуту, — мужньо долаючи опір Діка, засипала його запитаннями про готель Госса, куди, оче­видно, мала намір податися. Поява Розмері нагадала їй про обов’язки господині, і, озираючись довкола, вона сказала:

— Сподіваюсь, ви не нудьгували — тут стільки ціка­вих людей. Ви познайомилися з містером... — вона по­чала шукати очима гостя, який міг би зацікавити Роз­мері, але Дік сказав, що їм уже час іти. Вони пішли одразу ж і, переступивши вузький поріг майбутнього, опинилися в минулому, на кам’яних сходах перед старо­винним фасадом.

— Це було жахливо, правда? — запитав він.

— Жахливо, — покірно кивнула вона.

— Розмері!

Вона ледь чутно прошепотіла:

— Що?

— Я не можу собі пробачити.

Гірко схлипуючи, насилу стримуючись, щоб не зари­дати вголос, вона жалібно пробелькотіла:

— У вас є хусточка?

Але плакати було ніколи; з жагою закоханих вони допалися до швидкоплинних хвилин, поки за вікнами таксі тьмяніли зеленаво-рожеві сутінки, а під тихим до­щиком, немов крізь дим, спалахували реклами — вогня­но-червоні, блакитні, як полум’я газу, блідо-зелені, мов привиди. Була вже майже шо­ста година, на вулицях вирував рух, сяяли ліхтарики бістро, і площа Згоди, рожева й велична, пропливла за вікнами, коли машина звернула на північ.

Нарешті вони дивилися одне на одного, шепочучи іме­на, як закляття. Два імені зависали в повітрі й довго не танули, довше від решти слів і імен, довше від музики, що бриніла у вухах.

— Не знаю, що зі мною сталося, — сказала Розмері. — Напевно, оте шампанське подіяло. Зі мною ще такого не було.

— Просто ви сказали, що кохаєте мене.

— Я справді кохаю вас — і тут нічим не зарадиш.

Після таких слів важко було втриматись, і вона ти­хенько поплакала в хусточку.

— Мабуть, і я закохався, — сказав Дік, — а це не найкраще з того, що могло статися.

І знову два імені, а потім їх кинуло одне до одного, немов від поштовху таксі. Її груди розплющилися об нього, її уста, по-новому теплі, стали і його устами. Обоє майже з болісним полегшенням не думали ні про що й нічого не бачили; вони тільки дихали й шукали од­не одного. Їх огортав лагідний, блаженно-хмільний су­покій, що приходить після втоми, супокій, коли нерви розслаблюються, мов струни рояля, і раз у раз порипу­ють, мов плетені крісла. Такі оголені й такі чутливі нерви не можуть не з’єднатися, коли уста припадають до уст і груди до грудей.