Доктор Дайвер на той час уже встиг побачити війну здалеку: 1914 року він навчався в Оксфорді як родсівський стипендіат від штату Коннектікут. Повернувшись на батьківщину, він через рік завершив навчання в університеті Джона Гопкінса, а 1916 року, гнаний страхом, що великий Фрейд може загинути від авіаційної бом­би, подався до Відня. Життя вже й тоді ледь жевріло в тому місті, але Дік спромігся роздобути трохи вугілля й гасу — досить для того, щоб, сидячи в кімнатці на Даменштіфтгассе, писати статті, які він потім знищив, а через деякий час відновив з пам’яті й поклав в основу книжки, що вийшла в Цюриху 1920 року.

У житті кожного з нас є час, який ми згадуємо з особ­ливою любов’ю, пора героїчних звершень, і саме таким був той час для Діка Дайвера. Тоді він ще не здогаду­вався про силу власного магнетизму і вважав, що взаєм­на симпатія і приязнь є основою стосунків у кожному здоровому людському товаристві. Ще в Нью-Хейвені хтось якось назвав його Щасливець Дік, і це прізвисько запам’яталося йому.

— Ти щасливець, Діку, щасливець, — мурмотів він со­бі під ніс, кружляючи кімнатою в останніх відсвітах каміна. — Ти знайшов-таки те, що треба, друже. Ніхто не знав, де треба шукати, а ти прийшов і знайшов.

На початку 1917 року, коли з вугіллям стало зовсім сутужно, Дік почав опалювати кімнату підручниками — їх у нього накопичилося не менше сотні; та щоразу, кидаючи підручник у камін, він відчував радісне піднесення, бо знав, що увібрав у себе зміст тієї книжки і навіть через п’ять років зміг би скласти її конспект, якщо на той час вона ще буде чогось варта. Коли килимок з підлоги, на­кинутий на плечі, вже не рятував від холоду, він сідав перед каміном і спалював підручники з тією безтурбот­ністю вченого, яка найбільш близька до рай­ського бла­женства, безтурботністю, що, однак, як ми побачимо да­лі, скоро мала скінчитися.

А поки що йому гріх було б нарікати на життя — не­абиякою мірою завдяки здоров’ю, загартованому впра­вами в спортивному залі Нью-Хейвена та купанням у зимовому Дунаї. В кімнаті він мешкав з Елкінсом, дру­гим секретарем посольства; іноді до них навідувалися дві гарненькі дівчини — гостини ці зводилися, проте, до чаювання, так само як і його нечасті візити до посоль­ства. Спілкування з Едом Елкінсом уперше примусило його засумніватися в глибині власних розумових проце­сів; йому здавалося часом, що вони не так уже й відріз­няються від тих, що точаться в голові Елкінса, Елкінса, який міг назвати всіх захисників нью-хейвенської фут­больної команди за останні тридцять років.

«А Щасливцеві Діку ніяк не можна бути таким-от само­вдоволеним піжоном; цілісність вдачі йому протипо­казана, він повинен мати якусь щербину. І треба, щоб саме життя лишило на ньому рубці; хвороба, чи неща­сливе кохання, чи комплекс неповноцінності — це все не те, хоч і непогано було б попрацювати над собою і на­ново вимурувати зруйновану частину будівлі так, щоб вона стала ще кращою».

Він кепкував із себе за такі розумування, називав їх гучними фразами й «американськими витребеньками» — бо вважав марно­слів’я, не підкріплене працею мозку, суто американською рисою. Але він добре розумів, що цілісність його вдачі пояснюється тільки браком життє­вого досвіду.

«Одного тільки можу тобі побажати, дитино моя, — каже фея Чорна Паличка в «Троянді й каблучці» Теккерея, — трішки нещастя».

А іноді він спростовував власні аргументи: «Чи ж я ви­нен, що Піт Лівінгстон того дня сховався в роздягальні і всі ми ноги виходили, шукаючи його, але так і не зна­йшли? І стипендію одержав я, хоч і не мріяв про неї, бо не мав ніяких знайомств. Піт був найкращою кандида­турою, його висунули цілком заслужено, і не він, а я мав тоді ховатися в роздягальні. Може, я й сховався б, якби міг подумати, що маю бодай якісь шанси. А втім, Мерсер недаремно внадився до мене того остан­нього місяця. Його відвідини означали, що я маю шанси, і я це знав. І був би останнім дурнем, якби сам усе зі­псував, вигадавши собі якийсь “комплекс”».

Після лекцій він не раз обговорював це питання з од­ним молодим інтелектуалом з Румунії, і той його заспо­коював: «Чи може хтось довести, що «комплекс» у су­часному розумінні цього слова був у Гете чи, скажімо, в такої людини, як Юнг? Ти не філософ-романтик, а вчений. Для тебе головне — пам’ять, наполегливість, зав­зяття і передусім — здоровий глузд. Невміння правильно оцінювати свої можливості — ось що може тобі зашко­дити в майбутньому. Один мій знайомий два роки згай­нував, щоб вивчити мозок панцерника, сподіваючись, що врешті-решт знатиме про мозок панцерника більше, ніж будь-хто. Я з ним сперечався, переконував, що він, по суті, не розсуває межі людських знань, що вибір його надто довільний. І що б ти думав? Коли він, нарешті, послав свою працю до одного медичного журналу, йому її повернули, бо вже підготували до друку статтю іншо­го автора на ту саму тему».

Коли Дік приїхав до Цюриха, його ахіллесових п’ят не ви­стачило б стонозі, та все ж їх було задосить: це були ілюзії вічної сили й вічного здоров’я і наївна віра в природжену доброту людини — ілюзії цілого народу, брехня багатьох поколінь матерів, які присипляли своїх дітей байками, ніби надворі вовків немає, хоч вовки ви­ли під вікнами їхніх хатин.

Разом з дипломом Дік одержав наказ їхати у Фран­цію, в Бар-сюр-Об, де саме формувався неврологічний госпіталь. Там, щоправда, його чекало розчарування: на своїй посаді він мав не стільки лікувати, скільки адмі­ніструвати. А втім, у нього лишалося досить часу, щоб скласти короткий підручник і зібрати матеріал для ще однієї книжки. Навесні 1919 року він демобілізувався й повернувся до Цюриха.

Сказане вище схоже на початок біографії, з якого ще не відомо, однак, чи герой, як Грант за прилавком крам­нички в Галені, вже чує поклик долі, сповненої подви­гів та випробувань. Тож не будемо томити читача: в житті Діка Дайвера настав час звершень.

Був вологий квітневий день; довгі хмари ринули нав­скоси над Альбісгорном, а вода в озері здавалася зовсім нерухомою. Цюрих чимось нагадує американські міста. Після Франції Дікові бракувало тут чогось, і тільки че­рез два дні він збагнув, чого саме, — французьких сліпих вуличок, за якими, здавалося, вже немає нічого. В Цю­ріху ж усе нагадує про те, що лежить за межами Цюриха: від гостроверхих дахів погляд сам собою переходить на гірські пасовиська (і ти ніби чуєш подзеленькування дзвіночків), а над тими схилами здіймаються вищі, ви­сочіють вершини — і все життя ніби поривається вгору, до блакитного, як на поштовій листівці, неба. Альпійська країна, батьківщина іграшок та фунікулерів, каруселей і милозвучних курантів, була якась нереальна й несправ­жня, тут не відчувалося під ногами землі, як у Франції, де виноградні кущі рос­туть у тебе з-під ніг.

Колись, пробувши кілька днів у Зальцбургу, Дік від­чув, що тоне в столітніх хвилях купленої та запозиченої музики; тепер у Цюриху, в університетських лаборато­ріях, досліджуючи кору головного мозку, він сам собі здавався вже іграшкарем, а не тим поривчастим хлоп­цем, який два роки тому вихором вривався у старий навчальний корпус університету Джона Гопкінса, анітрохи не збентежений іронічним поглядом величезного Христа у вестибюлі.

І все-таки він вирішив ще на два роки залишитися в Цюриху, зумівши гідно оцінити працю іграшкарів, яка, вимагаючи виняткової точності, виховує і виняткове тер­піння.

Тепер він їхав до клініки Домлера на Цюрихському озері навідати Франца Грегоровіуса. Франц був невро­патологом і мешкав при клініці; родом він був із Захід­ної Швейцарії, віком — на кілька років старший від Діка. Він уже чекав гостя на трамвайній зупинці — ефектна, демонічна постать, такий собі Каліостро, але з очима святого. Франц належав до третього коліна ди­настії Грегоровіусів; його дід навчав Крепеліна ще тоді, коли психіатрія тільки народжувалася як наука. Вдачу Франц мав горду, палку і наївну — він уважав, зокрема, що наділений неабиякою гіпнотичною силою. Хоч спад­ковий талант Грегоровіусів-учених і зійшов майже нанівець за попередні покоління, з Франца все-таки вийшов би першо­рядний клініцист.