— Невеличке непорозуміння, — скривилася вона. — Скільки разів вона запрошувала мене в гості, а тут, отакої, і розмовляти не схотіла. Дивилася на мене так, ніби я зачумлена. — Її короткий нервовий сміх прозву­чав на двох високих нотах — наче хтось натиснув паль­цями на клавіші фортеп’яно. — Ось вам і людська щи­рість.

— Все лихо в тому, що, коли ти тверезий, тобі ні з ким не хо­четься знатись, а коли ти п’яний — ніхто не хоче знатися з тобою.

— Це ви про мене? — Ніколь знову засміялася. Випа­док з дівчиною чомусь повернув їй гарний настрій.

— Ні, про себе.

— Отож-бо. А я люблю людей, люблю бути серед лю­дей. Люблю...

Вона раптом помітила Розмері й Мері Норт, які по­вільно йшли пероном, виглядаючи Ейба. Голосно гукаю­чи їм: «Сюди! Сюди!», вона радісно замахала їм згорт­ком, у якому були куплені для Ейба носовички.

Потім вони втрьох ніяково стояли перед Ейбом, при­голомшені його могутньою особистістю, що височіла перед ними, немов руїна корабля, — бо, незважаючи на свою слабість і потурання їй, спустошений і озлоблений, він усе-таки лишався особистістю, і вони не могли не схилятися перед його величною гідністю і творчими здо­бутками, хай навіть безладними, нерівноцінними, а те­пер уже й перевершеними. Але їх лякала ще не вичер­пана сила його волі, бо раніше то була воля до життя, а тепер — до самознищення.

Нарешті з’явився в усьому своєму блиску Дік Дайвер, і три жінки з радісними вигуками кинулися до нього, ладні, мов мавпочки, стрибнути йому на плечі, вмоститися на його прекрасному капелюсі чи повиснути на головці його трості. Тепер хоч на хвилину можна було забути про те, як страшенно занепав Ейб. Дік миттю збагнув становище. Щоб розрадити їх, він звер­нув їхню увагу на вокзальну метушню, на дива й та­ємниці вокзального життя. Неподалік прощався гурт американців, їхня розмова нагадувала булькіт води, що ллється у велику старомодну ванну. Тут, на вокзалі, за стінами якого лишився Париж, здавалося, що море зовсім поряд, і воно вже впливало на людей, оновлюва­ло їх, перебудовувало на новий лад молекули в їхніх клітинах.

В американців, коли вони виходили на перон, облич­чя були якісь нові, просвітлені, зосереджені — обличчя людей, що не обтяжують себе зайвими думками або звикли до того, що хтось думає за них. Якщо серед них траплявся англієць, то він одразу вирізнявся гострим, пильним поглядом. Коли ж американців на пероні зі­бралося багато, ореол доброчинності й багатства над ними побляк, залишився тільки сірий наліт національ­ної однаковості, що заважав і їм, і стороннім спосте­рігачам розрізняти окремі обличчя.

— Діку, поглянь! — скрикнула раптом Ніколь і схо­пила його за руку.

Дік обернувся і встиг побачити сцену, що розіграла­ся під дверима пульмана за два вагони від них, різко порушивши звичний ритуал прощання. Молода жінка із зачіскою, схожою на шолом, та, до якої недавно під­ходила Ніколь, відсахнулася раптом від чоловіка, з яким розмовляла, якось дивно пригнувшись, відскочила вбік, хапливо намацала щось у своїй сумочці, і два ре­вольверних по­стріли розкололи вузький простір перону. Майже водночас розлігся пронизливий свист локомоти­ва, і поїзд рушив, умить заглушивши відлуння пострі­лів. Ейб ще раз помахав з вікна — він взагалі не помітив нічого. Перше ніж натовп зімкнувся, вони ще побачили, що кулі влучили: чоловік, у якого стріляли, важко осів на перон.

Поки потяг зупинявся, минула, здається, вічність. Ні­коль, Мері й Розмері чекали в кінці перону, а Дік про­товпився наперед. Повернувся він хвилин через п’ять, а натовп тим часом розділився: хто пішов за ношами з пораненим, а хто — за дівчиною, що йшла, бліда, але рішуча, між двома досить-таки розгубленими жандар­мами.

— Це Марія Волліс, — збуджено повідомив Дік. — А він — англієць, важко було з’ясувати, хто саме, бо куля пробила паспорт. — Вони швидко простували до ви­ходу, підхоплені людською юрмою. — Я дізнався, до яко­го поліцейського відділка її ведуть, і зараз піду туди.

— У неї в Парижі сестра, — відказала Ніколь. — Тре­ба найперше зателефонувати їй. Як це ми відразу не здога­далися! Чоловік її сестри — француз, він може зробити куди більше, ніж ми.

Дік повагався хвильку, а тоді хитнув головою і над­дав ходи.

— Стривай! — гукнула йому Ніколь. — Це ж безглуз­до. Чим ти можеш зарадити, та ще й з твоєю францу­зькою мовою?

— Подбаю принаймні, щоб з нею по-людськи поводи­лися.

— Її однаково не відпустять, це зрозуміло, — впевне­но сказала Ніколь. — Вона ж таки стріляла в того чоловіка. Найкраще — зразу ж зателефонувати Лорі, вона влад­нає все краще за нас.

Діка це не переконало, крім того, він трошки хизу­вався перед Розмері.

— Стривайте, — рішуче кинула Ніколь і попрямувала до телефонної будки.

— Ну, коли вже Ніколь до чогось береться, нам можна не втручатися, — з лагідною іронією зауважив Дік.

Вперше того ранку він і Розмері швидко перезирнулися, шукаючи підтвердження вчорашнім почуттям. На мить обом здалося, що все їм тільки наснилось, але відразу ж кохання знову знялося теплою хвилею й за­пульсувало, застугоніло...

— Ви любите допомагати людям, чи не так? — сказала Розмері.

— Та ні, тільки вдаю.

— Моя мама теж любить усім допомагати, але, звісно, в неї менше можливостей. — Вона зітхнула. — Мені іноді здається, що я найбільша егоїстка у світі.

Згадка про матір уперше роздратувала Діка. Йому захотілось позбутися цієї незримої опіки, раз і на­завжди позбавити їхні стосунки того присмаку дитячої наївності, що його навмисне чи ненавмисне вносила в них Розмері. Він усвідомив, однак, що ця досада лише вияв слабості, — а чим обернеться потяг Розмері до ньо­го, якщо він бодай на мить утра­тить владу над собою? Не без страху він відчув, що все вповільнюється; а тим часом такі стосунки не можуть стояти на місці, вони мусять рухатись — як не вперед, то назад. Йому раптом спало на думку, що Розмері тримає кермо впевненіше за нього.

Перше ніж він дійшов якогось рішення, повернулася Ніколь.

— Я поговорила з Лорою, вона ще нічого не знала. Боже, ви б чули її голос — він то завмирав, то знов озивався, наче вона от-от знепритомніє. Вона каже, що ще звечора її щось гнітило.

— Цій Марії виступати б у Дягілєва, — лагідно всміхнувся Дік, намагаючись заспокоїти жінок. — Це була справді балетна сцена — така хореографія, такий ритм... Чи зможе тепер хтось із нас дивитись, як відходить потяг, і не чути по­стрілів?

— А мені шкода цього бідолаху, — сказала Ніколь. — Тепер зрозуміло, чому Марія так дивно розмовляла зі мною — подумки вона вже стріляла.

Вона засміялася, а за нею й Розмері, хоч обидві були налякані й хотіли, щоб Дік прокоментував цю пригоду, звільнивши їх від необхідності давати їй власні оцінки. Це бажання було, щоправда, не зовсім свідомим, надто в Розмері, яка змалку звикла чути відлуння таких по­стрілів у буденних розмовах. Проте і її приголомши­ла безповоротність того, що сталося. Але Дік, виби­тий з колії новим почуттям, утратив здатність перетлу­мачувати події мовою карнавалу, тож його супутниці, відчуваючи, що їм чогось бракує, перейнялись якоюсь невиразною тривогою.

А потім, наче нічого й не сталося, життя Дайверів та їхніх друзів влилося у вуличний вир.

Сталося, однак, багато, — від’їзд Ейба, а потім і Мері, яка того ж дня вирушила до Зальцбурга, поклавши край безжурному паризькому життю. А може, край йому по­клав виляск пострілів, фінал казна-якої трагедії. Ці по­стріли вони вже не могли забути; на вули­ці, чекаючи таксі, вони почули їхнє відлуння в похоронному дуеті носіїв, що стояли неподалік:

— Tu as vu le revolver? Il était très petit, vraie perle, tin jouet.

— Mais assez puissant, — розважливо відказав другий носій. — Tu as vu sa chemise? Assez de sang pour se croire à la guerre [8].

Над площею густа хмара вихлипних газів повільно розжарювалася в промінні липневого сонця. Від цього страшенного марева годі було втекти за місто: навіть думка про втечу була безглуздою, вона тільки малювала в уяві дороги, паралізовані такою самою смердючою за­духою. За сніданням у відкритому кафе навпроти Люк­сембурзького саду в Розмері почалися місячні; вона нервувала, почувалася втомленою й кволою — видно, передчуття цього й спонукало її звинуватити себе в егоїз­мі під час розмови на вокзалі.