— От шкода! Я пробула там тільки хвилинку.

Мовчання.

— Розмері.

— Що, Діку?

— Я не знаю, що зі мною коїться. Коли підстаркува­тий джентль­мен утрачає голову через дівча, — справи його кеп­ські.

— Хіба ви підстаркуватий, Діку? Ви молодший за всіх на світі.

— Розмері!

Знову мовчанка. На полиці просто перед ним виши­кувалися пляш­ки з отрутами Франції, тими, що деше­ві, — «Отар», ром «Сен-Джеймс», «Марі Брізар», пунш «Оранжад», «Рене Бранка», «Шеррі Роше», арманьяк.

— Ви там сама?

«Дозвольте, я опущу штору?»

— А з ким же мені бути?

— І я сам. Самісінький. І так хотів би бути з вами.

Пауза, потім зітхання і відповідь:

— І я. Я теж.

На другому кінці дроту — кімната готелю, там лежить Розмері, і на неї хвильками набігає мелодія пі­сеньки:

А ще — пилок пудри на її засмаглій шкірі — чоло і скроні її, коли він їх цілував, були вологі — і сполот­ніле обличчя під його обличчям, і вигин плеча.

— Це неможливо, — сказав він сам собі. За хвилину він уже простував вулицею до Порт-де-ла-Мюет, а мо­же, і в протилежний бік, тримаючи в одній руці малень­ку папку, а трость із золотою головкою — в другій, як тримають шпагу.

Розмері повернулася до письмового столу й дописа­ла ли­ста матері:

«...я його бачила лише кілька хвилин, але він мені над­звичайно сподобався. Я в нього відразу закохалася (звісно, Діка я кохаю більше, але ти знаєш, що я хочу сказати). Питання про його новий фільм уже розв’язане, і він завтра ж від’їздить до Голлівуда, тож нам, мабуть, теж не слід затримуватися. До Парижа приїхав Колліс Клей. Дуже милий хлопець, але я з ним зустрі­чаюся рідко, бо не відходжу від Дайверів, а вони — просто ангели, я зроду не бачила таких чудових людей. Сьогодні я трохи нездужаю і приймаю ліки, хоча особли­вої потреби й немає. Я навіть не намагаюсь писати тобі про все, що тут було, та чи й опишеш, — розповім тобі ВСЕ, коли зу­стрінемося! Одержиш цього листа — негайно ТЕЛЕГРАФУЙ: чекати тебе тут, чи поверта­тися на південь з Дайверами».

О шостій Дік зателефонував Ніколь.

— Що робитимеш увечері? — запитав він. — Я пропо­ную тихий відпочинок: обід у готелі, а потім — театр.

— Якщо ти так хочеш, я згодна. Я оце телефонувала Роз­мері, вона вирішила пообідати у себе в номері. Схоже, що ранковий випадок усім зіпсував настрій.

— Тільки не мені, — відказав Дік. — Люба, якщо ти справді не дуже втомилася, давай куди-небудь подамо­ся, гаразд? Бо потім на півдні цілий тиждень дивувати­мемось, як це ми не подивилися Буше. Та це й краще, ніж сидіти й журитися...

Тут він припустився помилки; Ніколь перепитала:

— Журитися? Чого?

— Через Марію Волліс.

Вона погодилася піти до театру. Між ними існува­ла неписана угода бути невтомними завжди і скрізь, бо це додавало змісту кожному прожитому дню, а надто вечору. Якщо ж іноді вони занепадали духом — з ким не трапляється, — то котресь могло змінити план, послав­шись на втому чи поганий настрій. Вийшовши з номера, Дік і Ніколь — найвродливіша пара в цілому Парижі — постукали до Розмері. Відповіді не було, вони вирішили, що вона спить, і пірнули в теплий, гомінкий паризький вечір; потім, улаштувавшись у бістро біля бару Фуке, вони замовили вермут і гіркий мигдаль.

Ніколь прокинулася пізно і, перше ніж розплющила довгі вії, пробурмотіла щось, недоказане вві сні. Ліжко Діка було порожнє, а в передпокої хтось стукав у две­рі — лише за мить вона здогадалась, що цей стукіт і розбудив її.

— Entrez! [13] — гукнула вона, але ніхто не заходив, і вона, накинувши халат, пішла до дверей. За ними стояв поліцейський; чемно вклонившись, він увійшов до кім­нати.

— Містер Афган Норт тут?

— Хто? А-а, Норт — ні, він виїхав до Америки.

— Коли саме він виїхав, мадам?

— Учора вранці.

Поліцейський похитав головою, а тоді енергійно по­водив перед нею вказівним пальцем.

— Вчора ввечері він був у Парижі. Він записаний у цьому готелі, але в номері нікого нема. Мені пора­дили запитати у вас.

— Тут щось не те. Вчора вранці ми провели його на потяг, а потім він мав пересісти на корабель.

— І все-таки сьогодні вранці його бачили тут. Навіть документи його перевіряли. Це достеменно.

— Нічого не розумію! — здивовано вигукнула вона.

Поліцейський замислився. Він був непоганий на вро­ду, але від нього неприємно тхнуло.

— Отже, вчора ввечері його не було з вами?

— Звісно, не було!

— Ми заарештували негра. Ми певні, що це, нареш­ті, той негр, якого ми шукали.

— Послухайте, я не збагну ніяк, про що ви говорите. Коли вас цікавить містер Ейбрегем Норт, наш знайо­мий, то навіть якщо він був увечері в Парижі, ми про це не знали.

Поліцейський кивнув головою й закусив верхню гу­бу, переконаний, але розчарований її відповіддю.

— А що сталося? — запитала Ніколь.

Він розвів руками і віддув губи. Видно, він аж те­пер помітив, яка перед ним вродлива жінка, очі його масно заблищали.

— На жаль, звичайна для літнього сезону історія, ма­дам. Містера Афгана Норта пограбували, і він заявив у поліцію. Ми заарештували злочинця. А тепер містер Афган має підтвердити, що це саме той негідник, щоб ми могли скласти протокол.

Ніколь щільніше загорнулася в халат і рішуче повто­рила, що нічого не знає. Поліцейський пішов. Поки вона приймала душ і вдягалась, цей дивний візит не полишав її. Потім, побачивши, що вже початок на одинадця­ту, вона зателефонувала Розмері, але телефон мовчав; тоді вона викликала чергового адміністратора й почула, що Ейб справді з’явився в готелі о пів на сьому ранку, найняв номер, але досі не вселився в нього. Сподіваю­чись, що з хвилини на хвилину прийде чи зателефонує Дік, вона вирішила почекати його в номері. Та Дік не йшов, і терпець їй нарешті урвався; вона вже прямувала до дверей, коли ожив телефон. Телефонував портьє:

— Вас запитує містер Крошоу, un nègre [14].

— У якій справі?

— Він каже, що знає вас і доктора. Каже, що яко­гось містера Фрімена ув’язнено, хоч він нікому не заподіяв лиха. Каже, що це помилка, але його самого теж можуть заарештувати і що йому треба побачитися з містером Нортом.

— Нам нічого про ці справи не відомо. — Ніколь урва­ла розмову, поклавши трубку. Завдяки химерній істо­рії з від’їз­дом та поверненням Ейба вона раптом усвідомила, як утомили її його п’яні витівки. Вирішивши викинути його з голови, вона поїхала до кравчині, там застала Розмері й разом з нею вирушила на вулицю Ріволі, де продавалися штучні квіти й різноколірне на­мисто. За її допомогою Розмері ви­брала подарунок для матері — діамантовий кулон — і купила кілька шарфів та новомодних портсигарів для колег з ка­ліфорнійської кіностудії. Ніколь придбала синові цілу армію грецьких та римських воїнів, заплативши за них понад тисячу франків. Знову вони витрачали гроші по-різному, й зно­ву Розмері захоплювалася тим, як легко позбувається їх Ніколь. Ніколь твердо знала, що витрачає свої гро­ші, а Розмері і досі не полишало відчуття, ніби хтось якимось дивом ці гроші їй позичив, і тому тратити їх слід якомога ощадніше.

Приємно було ходити по крамницях сонячного дня у великому чужому місті, відчуваючи своє здорове тіло й рум’я­нець на щоках, кожним рухом і кожним кроком виказуючи впевненість жінки, яка знає, що подобається чоловікам.

У готелі їх зустрів Дік, по-ранковому веселий і бадьо­рий; Ніколь і Розмері відразу заясніли безмежною й чистою дитячою радістю.

Виявилося, що кілька хвилин тому Дік мав якусь плу­тану телефонну розмову з Ейбом, котрий, як він зрозу­мів, справді повернувся в Париж і зранку від когось ховається.