Найцікавіша його пацієнтка перебувала в головному корпусі. Це була тридцятирічна американка, художни­ця, яка тривалий час жила в Парижі, а до клініки прибула півроку тому. В її історії хвороби було багато не­зрозумілого. Якийсь кузен, приїхавши до Парижа, застав її в стані тяжкого нервового розладу і після марних спроб лікування в одному із заміських закладів, що спе­ціалізувався здебільшого на туристах-алкоголіках та наркоманах, привіз її до Швейцарії. Коли її приймали до клініки, це була напрочуд вродлива жінка, але за шість місяців вона перетворилася на суцільну гнійну бо­лячку. Аналізи крові нічого не прояснили, і врешті-решт був поставлений досить-таки невиразний діагноз: нер­вова екзема. Останні два місяці вона лежала заструплена, немов ув’язнена в «залізній діві». Але в проміжках між частими галюцинаціями думка її працювала чітко, навіть блискуче.

Найбільше нею опікувався Дік. Під час гострого на­паду тільки він і міг уплинути на неї. Кілька тижнів то­му, після однієї з її багатьох безсонних ночей, Францові вдалося гіпнозом приспати її на кілька годин, але то був лише один-єдиний раз. Дік не вірив у лікувальні вла­стивості гіпнозу й рідко ним послугувався, знаючи, що далеко не завжди може налаштуватися на відповідний стан, — якось він спробував загіпнотизувати Ніколь, але та тільки зневажливо висміяла його.

Коли він увійшов до палати номер двадцять, жінка, що лежала там, його не побачила — в неї зовсім запухли очі. Вона заговорила гучним, глибоким, приємним голосом:

— Скільки ще це триватиме? Невже вічно?

— Потерпіть іще трохи. Доктор Ладіслау сказав мені, що великі ділянки шкіри вже очистилися.

— Якби я знала, за що мені ця кара, то, може б, упо­корилася.

— Нащо вдаватися в містику; ми вважаємо, що це про­сто нер­вове захворювання. Воно пов’язане з тим са­мим механізмом, від дії якого людина червоніє. Ви легко червоніли замолоду?

Вона лежала обличчям догори.

— Відколи в мене прорізалися зуби мудрості, мені не було чого червоніти.

— Так-таки жодного грішка, жодної помилки?

— Мені нема чим собі дорікнути.

— Я вам заздрю.

Вона замислилася на мить; її голос долинув крізь бинти глухо, немов з-під землі:

— Я поділяю долю всіх тих сучасних жінок, які нава­жилися стати на битву з чоловіками.

— І на ваш превеликий подив виявилося, що правила тут такі самі, як і в будь-якій війні, що це битва як битва, — підхопив він.

— Битва як битва, — вона вдумалася в значення цих слів. — Або перемагаєш слабшого, або здобуваєш Піррову перемогу, або ж виходиш зламаний і скалічений — і від тебе лишається тільки примарне відлуння між зруй­нованих стін.

— Ви не зламані й не скалічені, — сказав він. — Невже ви гадаєте, що побували в справжній битві?

— Подивіться на мене! — люто крикнула вона.

— Так, ви страждаєте, та хіба мало жінок страждало й до того, як вони вирішили зрівнятися з чоловіками? — Це вже скидалося на суперечку, і Дік поспішив зміни­ти тон: — У всякому разі, не треба сприймати окрему невдачу як цілковиту поразку.

— Гарна фраза, — гірко всміхнулася вона, і від цих слів, що прорвалися крізь струпи болю, у Діка стислося серце.

— Нам дуже хотілося б з’ясувати причини, що привели вас сюди, — почав він, але вона його перебила:

— Моє перебування тут символічне. Я гадала, ви зро­зумієте, що саме воно символізує.

— Ви хворі, — вихопилось у нього.

— Я була близька до відкриття. Що мало відкритися мені?

— Ще тяжча недуга.

— І тільки?

— І тільки. — Йому гидко було брехати, але зараз цю величезну проблему можна було звузити лише до брехні. — Вам відкрився б тільки ще більший морок і безлад. Я не читатиму вам лекцій, ми надто добре зна­ємо, які тяжкі муки ви терпите. Але тільки повернувшись думкою до буденних речей, до буденних справ, хоч би якими дріб’язковими й нікчемними вони здавалися, ви можете відновити рівновагу. А тоді — будь ласка, мір­куйте собі знову про...

Він затнувся, не бажаючи говорити того, чим мав би закінчити: «...про межі свідомості». Ці межі, дослідни­ком яких є кожен справжній митець, назавжди стали для неї забороненою зоною. Надто тендітна і вразлива, позначена печаттю виродження, вона, можливо, кінець кінцем зуміє знайти заспокоєння в якому-небудь тихому містицизмі. А пізнання меж — для тих, хто має домішку здорової селян­ської крові, хто має широкі стегна й вели­кі ступні, хто будь-які ви­пробування тіла й духу може прийняти так, як приймає хліб і сіль.

«...Не для вас, — мало не промовив він уголос. — Ви надто слаб­кі для такої ризикованої гри».

І все-таки вона, в страхітливій величі свого болю, ви­кликала в Діка нездоланний, майже фізичний потяг. Йому хотілося взяти її на руки й пригорнути до себе, як він не раз пригортав Ніколь, він з ніжністю думав навіть про її помилки, бо вони були невід’ємною складовою її єства. Помаранчеве світло, що соталося крізь опущені штори, нерухоме, як мумія, тіло на ліжку, пляма облич­чя, голос, що волав з безодні страждань, не знаходячи живого відгуку...

Коли він підвівся, сльози, мов потік лави, ринули в її пов’язку.

— У цьому має бути якийсь сенс, — прошепотіла во­на. — Таке не може спіткати людину безпричинно.

Дік нахилився й поцілував її в чоло.

— Нам усім треба бути розважливими, — сказав він.

Вийшовши, він послав до неї доглядальницю. Він мав відвідати ще кількох хворих, і на черзі була тепер п’ятнадцятирічна американка, вихована за принципом, що дитині все дозволено; йому щойно повідомили, що вона обстригла собі волосся манікюрними ножницями. Випа­док був майже безнадійний — спадковий невроз, обтяжений неправильним вихованням, її батько, людина цілком нормальна й сумлінна, намагався всіляко боронити своє нервове потомство від життєвих знегод, а домігся тільки того, що діти виросли зовсім непристосованими до будь-яких несподіванок, що їх на кожному кроці підкидає нам життя. Наперед знаючи, що його слова будуть для неї порожнім звуком, Дік сказав їй тільки:

— Гелен, будь ласка, не роби більше нічого, не порадившися з медсестрою. Обіцяєш?

Але чого варта обіцянка душевнохворої людини?

Потім Дік зайшов до хирлявого емігранта-кавказця, надійно сповитого в щось, схоже на гамак, який раз у раз занурювали в теплу ванну. У сусідній палаті перебували три дочки португаль­ського генерала, хворі на майже непомітно прогресуючий парез. Останнім у цьому обході був хворий психіатр. Кілька хвилин Дік запевняв його, що він одужує, явно одужує, а той жадібно слухав, не зводячи очей з його обличчя, бо надія, яку він черпав з голосу доктора Дайвера, була останньою ниточкою, що зв’язувала його з реальним світом.

Після обходу Дік звільнив з роботи ледачого саніта­ра, — а там надійшов час другого сніданку.

Спільні трапези з хворими завжди гнітили Діка. Пев­на річ, мешканці «Шипшини» та «Буків» участі в них не брали, і на перший погляд могло видатися, ніби за сто­лом зібралося звичайнісіньке товариство, якби не мелан­холійна атмосфера, що панувала в їдальні. Присутні тут лікарі підтримували розмову, але пацієнти їли мовчки, втупившись очима в тарілку, — так, наче встигли на цей час втомитися чи погано почувалися на людях.

Після сніданку Дік повернувся додому. Ніколь сиділа у вітальні. Коли він увійшов, вона якось дивно глянула на нього й простягла йому папірець.

— Прочитай це.

Дік розгорнув папірець. Це був лист від пацієнтки, яка недавно і, як попереджали її лікарі, передчасно виписа­лася з клініки. В листі вона недвозначно звинувачувала доктора Дайвера в тому, що він звів її дочку, яка пере­бувала в клініці при ній під час загострення хвороби. Безперечно, місіс Дайвер, зазначалося наостанок, бу­де цікаво про це дізнатися й зрозуміти, «що являє собою її чоловік».

Дік ще раз перечитав лист. Хоч він був написаний чіт­кою й лаконічною мовою, зрозуміло було, що авторка його — ненормальна. Тільки один раз Дік і дівчина, про яку йшлося, — маленька кокетлива брюнетка, — були разом не на людях — на прохання дівчини він підвіз її на своїй машині до Цюриха, а ввечері привіз назад. На прощання він поцілував її, майже поблажливо, не надаючи цьому поцілункові жодного значення. Вона робила потім спроби продовжити флірт, але він лишився байдужим. Після цього, а може, і через це, дівчина перейнялася неприяз­ню до нього й незабаром матір забрала її із лікарні.