— Це лист божевільної, — сказав він. — Я на ту дівчи­ну не звертав уваги. Вона мені не подобалася.

— Так, я намагалася переконати себе в цьому, — ска­зала Ніколь.

— Невже ти хоч на мить повірила?..

— Я весь час переконувала себе...

Дік сів коло неї й докірливо промовив:

— Це ж безглуздо. Лист написала душевнохвора.

— Я сама була душевнохворою.

Він підвівся й заговорив іншим, владним тоном:

— Ну годі, облиш ці дурниці, Ніколь. Клич дітей — і їдьмо.

Дік вів машину понад озером, шосе оббігало кожну бухточку, сонячне проміння й відблиски води заломлю­валися на вітровому склі і зникали, коли машина пірнала в зелені тунелі під кронами дерев. Це був власний авто­мобіль Діка, «рено», такий маленький, що пасажири про­сто височіли в ньому — крім дітей, які сиділи позаду; їх­ня мадмуазель стирчала, над ними, мов щогла. Вони дав­но вже вивчили кожен кілометр цього шляху, — знали, де запахне глицею, а де здійметься чорна хмара диму над димарем. Полудневе сонце — кругле обличчя з примру­женими очима — нещадно пекло дитячі брилики.

Ніколь мовчала; Діка непокоїв її погляд — застиглий, втуплений в одну точку. Він часто почувався самот­нім біля неї, і не раз вона втомлювала його потоками ін­тимних звірянь, що призначалися винятково для його вух: «У мене буває таке, — а іноді я почуваюся так...» Але сьогодні він хотів би, щоб вона торохтіла без упину й бодай на мить дозволила йому зазирнути в її думки. Найгірше було, коли вона отак замикалася в собі.

У Цузі мадмуазель вийшла, а Дайвери, які хотіли по­трапити на Агірський ярмарок, поїхали далі, повз цілий звіринець величезних парових котків, що звільняли їм дорогу. На стоянці Дік зупинив машину і вийшов. Ні­коль, однак, не рухалась і тільки дивилася на нього.

— Виходь, люба, — сказав він.

Її уста раптом розтулилися в страшній, зловісній по­смішці. Хоч у нього й похололо на серці, він удав, ніби нічого не помітив, і повторив:

— Виходь, бо діти не можуть вийти.

— О, я вийду, — сказала вона, вихопивши ці слова з якогось сюжету, що снувався в її голові в уже незбаг­ненному для нього напряму. — Будь певен, я вийду...

— То виходь.

Вона вийшла, відвернувшись, але та посмішка, глум­лива й відчужена, не сходила з її обличчя. Лише коли Ланьє вп’яте чи вшосте звернувся до неї, вона зрозумі­ла, що переглядає лялькову виставу, й спромоглась якось зосередити на ній увагу.

Дік спробував обміркувати становище. Двоїстість його ставлення до неї — як чоловіка й як психіатра — па­ралізувала його енергію. За ці шість років Ніколь уже кілька разів присипляла його пильність, збивала з пра­вильного шляху, то викликаючи в ньому жалість, то обеззброюючи грою уяви, яскравої й калейдоскопічної; І аж потім, отямившись після власного нервового напру­ження, він усвідомлював, що вона виявлялася сильні­шою за нього.

Діти засперечалися, той чи не той це Полішинель, яко­го вони бачили минулого року в Канні, а коли суперечку було владнано, всі четверо рушили далі між ярмаркови­ми спорудами. Високі чепці, оксамитові керсетки, яскра­ві збористі спідниці мешканок різних кантонів немовби блякли на тлі розмальованих блакитними й оранжевими фарбами яток і фургонів. Десь гугнявила катеринка й гупав бубон.

Раптом Ніколь кинулася бігти; це сталося так неспо­дівано, що Дік спохопився тільки тоді, коли її жовта сукня вже миготіла в натовпі попереду — вохряний стібок на шві між дійсністю й кошмаром. Він кинувся за нею; вона тікала потайки, і він потайки доганяв її. За­духа спекотного дня обернулася пронизливим жахом; він не відразу згадав про дітей, а згадавши, крутнувся на­зад, зна­йшов їх, схопив за руки і заметався між ятками.

— Madame! — гукнув він молодій жінці, що сиділа за білим лотерейним барабаном. — Est-ce que je peux laisser ces petils avec vous deux minutes? C’est tres urgent — je vous donnerai dix francs.

— Mais oui[31].

Він підштовхнув дітей до ятки.

— Alors — restez avec cette gentille dame.

— Oui, Dick [32].

Він знову побіг, але навмання — Ніколь уже ніде не було видно. На його шляху була карусель, він почав об­бігати її і зрозумів, що кружляє разом з нею, тільки то­ді, коли помітив, що бачить весь час одного й того само­го коня. Він проштовхався крізь натовп біля буфетної стойки, потім побачив намет ворожки і, згадавши потяг Ніколь до всього надприродного, шарпнув запону й за­зирнув досередини. Низький голос полинув йому на­зустріч:

— La septième fille d’une septième fille née sur les rives du Nil... Entrez, Monsieur [33].

Він випустив запону й побіг далі, до озера, де край мі­стечка розваг повільно крутилося на тлі неба невеличке «чортове колесо». Там він знайшов її.

Вона сиділа в кріслі, що саме переходило найвищу точку; коли крісло опустилося, він побачив, що Ніколь конвульсивне регоче. Дік позадкував від бар’єра в на­товп; поки колесо робило новий оберт, люди помітили, що сміх її — істеричний.

— Regardez-moi ca!

— Regardez donc cette Anglaise! [34]

Крісло знов опустилося вниз, але обертання колеса притишувалося, і музика грала повільніше. З десяток людей оточили крісло, коли колесо зупинилося; безглуз­дий сміх Ніколь викликав у них не менш безглузді по­смішки. Та коли Ніколь побачила Діка, сміх за­вмер у неї на устах — вона спробувала метнутись убік і втекти, але він упіймав її за руку й повів за собою.

— Чим пояснити цей вибрик?

— Ти чудово знаєш чим.

— Ні, не знаю.

— Тільки не вдавай, і відпусти мою руку. Я не така дурна, як ти вважаєш. Гадаєш, я не бачила, як оте дівчисько тобі підморгувало — оте маленьке, чорняве. Як це підло — вона ж зовсім дитина, їй, мабуть, і шістнадцяти немає. Гадаєш, я не бачила?

— Посидьмо тут хвильку, тобі треба заспокоїтися.

Вони сіли за столик, в очах її чорніла безодня підозри, і вона раз у раз проводила рукою перед обличчям, наче щось заважало їй бачити.

— Я хочу випити, замов мені коньяку.

— Коньяку тобі не можна, якщо хочеш, можу взяти пива.

— Чому це не можна коньяку?

— Не можна — і край. А тепер послухай: ніякої дівчи­ни не було, це галюцинація, ти знаєш таке слово?

— Ти завжди кажеш «галюцинація», коли я бачу те, що ти хотів би від мене приховати.

У нього вже виникло почуття провини, як буває після кошмарного сну: тебе звинувачували в злочині, й ти вже ладен був зізнатися, та ось прокинувся й розумієш, що ніякого злочину не робив, але почуття провини лишаєть­ся. Він одвів очі.

— Я полишив дітей на якусь циганку. Треба їх за­брати.

— Слухай, кого ти із себе удаєш? — не вгавала во­на. — Свенгалі?

Ще чверть години тому це була сім’я. Тепер, коли во­на сиділа, затиснута в куток його плечем — мимо його волі невблаганно твердим, — він думав про те, що всі вони, дорослі й діти, — жертви нещасливого випадку.

— Зараз ми поїдемо додому.

— Додому! — Від розпачу голос її зірвався на високій ноті. — Щоб сидіти й відчувати, як ми гниємо, й знахо­дити зотлілий прах дітей у кожній скриньці? Яка гидота!

Майже з полегкістю він побачив, що цей зойк знесилив її, і тієї самої миті Ніколь відчула своїми оголеними нервами його відчуженість. Обличчя її полагіднішало, і вона благально попросила:

— Допоможи мені, Діку, допоможи мені!

Хвиля страждання затопила його. Жахливо, що така прекрасна вежа не може стояти без підпори, а підпорою мусить бути він. У певному розумінні це було правиль­но — чоловік і є підпора й ідея, основа й логарифм. Але Дік і Ніколь стали, по суті, рівні і єдині; він і вона не доповнювали й не продовжували одне одного; вона була водночас і Діком, уві­йшла в його плоть і кров. Він не міг збоку спостерігати, як розпадається її особа, — це був розпад і його власного «я». Його інтуїція підказувала йому: тільки ніжність і спів­чуття! Але зробити він міг тільки те, що диктувала сучасна методика: сьогодні ж він викличе з Цюриха медичну сестру й віддасть Ні­коль під її опіку.