— Ну от... — сказала вона. — Чи знаєте ви, що я роби­ла протягом останньої години? Готувалася до зустрічі з вами.

Але тут знову пролунав телефонний дзвінок. Дік підвівся, щоб перекласти свого капелюха з ліжка на підставку для валізок, і Розмері злякано затулила долонею трубку.

— Ви вже йдете?

— Ні.

Коли телефонна розмова скінчилася, він сказав, нама­гаючись склеїти розірваний час:

— Я вже не люблю безпредметних розмов.

— Я теж, — кивнула Розмері. — Щойно мені телефонував якийсь тип, сказав, що він був знайомий з моїм троюрід­ним братом. І це привід для телефонної розмови!

Так, це голос кохання — інакше навіщо б вона хова­лася від нього за якимись дурничками? Тепер він поси­лав їй слова, як листи, щоб у нього лишався час, доки вони йтимуть до неї.

— Важко бути поряд з вами і не цілувати вас.

Вони палко поцілувалися, стоячи посеред кімнати. По­тім вона ще на мить пригорнулася до нього й поверну­лась до свого крісла.

Все, що досі відбувалося в цій кімнаті, було дуже ми­ло, але нескінченно тривати так не могло. Або вперед, або назад. Коли знову пролунав телефонний дзвінок, Дік перейшов до спальні, ліг на ліжко й розгорнув роман Елберта Маккіско. За хвилину Розмері ввійшла і сіла на краю ліжка.

— У вас такі довгі-предовгі вії, — сказала вона.

— Леді й джентльмени, шановні гості нашого студент­ського балу! До нас завітала міс Розмері Хойт, відома любителька довгих вій...

Вона поцілувала його, а він пригорнув її й змусив лягти поряд, і вони цілувалися, аж доки обом не захопи­ло дух. Її віддих був молодий, свіжий і жаркий, а уста злегка спечені, але в кутиках м’які.

Крізь запаморочливу плутанину тіл і одягу, крізь дзвін напружених м’язів і теплу ніжність її горла та грудей до нього долинув її шепіт:

— Ні, не зараз... Я сьогодні не можу.

Зціпивши зуби, він загнав свою жагу в далекий заку­ток свідомості, підняв її, тендітну й легку, над собою й удавано легковажно промовив:

— Це не так уже й важливо, люба!

Тепер, коли він дивився на неї знизу вгору, обличчя в неї було зовсім інше, ніби раз і назавжди осяяне міся­цем.

— За законом найвищої поезії це мало б статися саме з вами, — сказала вона.

Вивільнившись з його обіймів, вона підійшла до дзер­кала й долонями пригладила скуйовджене волосся. По­тім присунула до ліжка стілець і погладила Діка по щоці.

— Скажіть мені правду про себе, — попрохав він.

— Я завжди казала вам правду.

— Можливо. Тільки вона чомусь не тримається купи.

Обоє засміялися, але він провадив своєї:

— Ви справді ще невинні?

— Отако-о-о-ї! — проспівала вона. — Я мала шістсот сорок коханців! Чи таку відповідь ви хотіли почути?

— Це звісно, не моя справа...

— Ви цікавитеся мною як психолог?

— Я вважаю вас цілком нормальною двадцятидворічною дівчиною, що живе в тисяча дев’ятсот двадцять вось­мому році, а через те припускаю, що ви вже спізнали радість кохання.

— Все, що було, завершувалося нічим, — відповіла вона.

Дік не міг повірити їй і намагався вгадати, чи вона на­вмис­не зводить між ними перепону, чи хоче піднести в його очах значення своєї жертви на випадок, якщо ви­рі­шить піддатися.

— Хочете прогулятися по Пінчіо? — запропонував він.

Він обсмикнув на собі костюм, причесався. Мить наді­йшла, і мить минула. Три роки Дік був для Розмері ідеалом чоловіка, героєм-лицарем. Вона не хотіла, щоб він був як усі, а він зустрів її тією самою настирливою вимогою, неначе хотів відібрати в неї част­ку її самої і винести в кишені.

Коли вони йшли по траві між херувимами й філосо­фами, фавнами й водяними каскадами, вона взяла його попідруч й довго примощувалася, аж поки набула най­зручнішої пози — немовби обирала й нарешті обрала її раз і назавжди. Потім зірвала галузку і розламала її, але вона була без соку. І раптом, обернувшись до Діка, побачила на його обличчі те, що так хотіла побачити. Вона схопила його руку в рукавичці й поцілувала, а по­тім почала підстрибувати, як дитина, аж поки він не всміхнувся, і тоді й вона засміялася, і обом полегшало на серці.

— Я не можу провести з вами вечір, любий, бо давно вже домовилася на сьогодні з одними знайомими. Але якщо ви прокинетеся раненько, я візьму вас із собою на зйомки.

Дік пообідав сам у готелі, рано ліг і о пів на сьому вже чекав Розмері у вестибюлі. В машині вона сиділа поряд з ним, свіжа і осяйна в промінні вранішнього сон­ця. Вони виїхали через Порта-Сан-Себастіано на Віа-Аппіа, яка привела їх до величезного макета Колізею, більшого, ніж справжній Колізей. Розмері віддала Діка під опіку якогось чоловіка, який показав йому декорації: бутафорські арки, і лави амфітеатру, і посипану піском арену. Розмері мала зніматися в сцені, дія якої відбу­вається в темниці для в’язнів-християн. Вони підійшли до місця зйомки й побачили, як Нікотера, один із численних кандидатів у нові Валентіно, хвацько походжає перед десятком «полонянок», що не зводили з нього меланхо­лійних, страхітливо підчорнених очей.

З’явилася Розмері в туніці до колін.

— Дивіться уважно, — прошепотіла вона Дікові. — Я хочу знати вашу думку. На чорновому перегляді всі казали...

— Що таке чорновий перегляд?

— Це коли дивляться матеріали, зняті напередодні. Так от, усі казали, що в мене вперше з’явилося щось сек­суальне...

— Я щось цього не помічаю.

— Так то ж ви! А я вірю, що з’явилося.

Нікотера у своїй леопардовій шкурі заговорив з Роз­мері, улесливо зазираючи їй у вічі, а освітлювач щось доводив режисерові, поклавши руку йому на плече. По­тім режисер сердито скинув з плеча руку освітлювача й почав витирати спітнілий лоб, а провідник Діка заува­жив:

— Він знову надудлився, та ще й як!

— Хто? — спитав Дік, але, перше ніж той встиг відпо­вісти, режисер підскочив до них.

— Це хто ж надудлився? Я? Та ви самі надудлили­ся! — він рвучко обернувся до Діка, немов запрошуючи його бути суддею. — Сам надудлиться, а потім кричить, що всі п’яні! — Він ще раз люто зиркнув на провідника, а тоді плеснув у долоні. — Всі на місця, починаємо!

Дік почувався так, наче завітав у гості до великої й метушливої родини. Якась актриса підійшла до нього й хвилин п’ять з ним говорила, вважаючи його за акто­ра з Лондона. Зрозумівши свою помилку, вона страшен­но знітилася і втекла. Майже вся ця родина дивилася на решту людства або згори вниз, або знизу вгору, але пер­ші переважали. А втім усе це були сміливі, працьовиті люди, що полонили уяву нації, яка протягом десятиріч­чя прагнула тільки розваг.

Зйомки тривали, поки сонце не оповив серпанок — чу­дове освітлення для художників, але не для кінокамери, за еталон якій правило прозоре каліфорнійське повітря. Нікотера провів Розмері до машини і, прощаючись, по­шепки сказав їй щось, але вона навіть не всміхнулась у відповідь.

Дік і Розмері поснідали в «Кастеллі дей чезарі», чу­довому ресторані на схилі гори, над руїнами форуму хтозна-якого періоду занепаду. Розмері випила коктейль і трохи вина, а Дік пив доти, доки в нього зникло почут­тя невдоволення собою. Потім вони повернулися до го­телю, розчервонілі й щасливі, сповнені якогось радісно­го спокою. Вона хотіла, щоб він її взяв, і він узяв її, і те, що почалося дитячою закоханістю на морському бе­резі, дістало нарешті своє завершення.

Того вечора Розмері була знову зайнята — хтось із акторів святкував свій день народження. У вестибюлі Дік зіткнувся з Коллісом Клеєм, але йому хотілося по­обідати на самоті, і він сказав Коллісу, ніби має якесь побачення в «Ексельсіорі». Проте він випив з Коллісом по коктейлю, і, коли вийшов з бару, його невиразне по­чуття невдоволення переросло в нетерпіння: він уже не мав жодних підстав відкладати повернення до клініки. Зрештою, це навіть не закоханість, а просто — романтич­ні спогади. А кохання в нього одне — Ніколь. Хай часом вона буває нестерпна, та все-таки він кохає тільки її. Проводити час з Розмері означало потурати своїй слабкості; проводити його з Коллісом означало додавати до нічого ніщо.