Біля входу до «Ексельсіору» він зіткнувся ніс до носа з Бебі Воррен. Вона витріщила на нього свої великі гар­ні очі, схожі на мармурові кульки.

— Я гадала, що ви в Америці, Діку! Ніколь тут, з ва­ми?

— Я повернувся до Європи через Неаполь.

Погляд її ковзнув по чорній стрічці на його рукаві, і вона похопилася:

— Прийміть моє глибоке співчуття.

Хоч-не-хоч довелось обідати разом.

— Розповідайте, що у вас чути, — зажадала вона.

Дік виклав їй усе, і Бебі насупила чоло. Їй треба було звалити на когось відповідальність за трагедію сестри.

— Чи не вважаєте ви, що доктор Домлер з самого по­чатку обрав неправильний метод лікування?

— Методи тут загалом стандартні, хоча, звісно, до кожного хворого застосовується індивідуальний підхід.

— Діку, я не фахівець і не маю наміру давати вам по­ради, але, може, їй слід було б перемінити обстановку, вирватися з лікарняної атмосфери, жити так, як живуть усі люди?

— Але ж ви самі хотіли тієї клініки. Казали, що тіль­ки тоді будете спокійні за Ніколь...

— Так, казала, бо мені не подобалося ваше самітницьке життя на Рів’єрі, на отій безлюдній горі. Я зовсім не пропоную вам повернутися туди. Але чому б вам не переїхати, скажімо, до Лондона? Англійці найурівноваженіші люди у світі.

— Аж ніяк, — заперечив він.

— Запевняю вас. Я їх добре знаю. Найняли б собі на весну будинок у Лондоні — у мене навіть є на прикметі гарнесенький буди­ночок на Талбот-сквер, і, до речі. вмеб­льований. Оселилися б там і жили б собі серед здорових, урівноважених англійців.

Ще трохи, і вона, певно, почала б переповідати йому пропагандистські історійки зразка 1914 року, але він, за­сміявшись, урвав її:

— Нещодавно я читав один роман Майкла Арлена, і якщо це...

Вона вбила Майкла Арлена одним помахом салатної ложки.

— Він пише тільки про якихось дегенератів. А я маю на увазі справжніх, повноцінних англійців.

Після того як вона так легко відхрестилася від своїх друзів, їхнє місце в Діковій уяві зайняли безвиразні обличчя чужоземців, якими аж кишать маленькі готелі Європи.

— Звісйно, це не моя справа, — знову почала Бебі, готуючись до нової атаки, — але залишити її саму, в та­кому оточенні...

— Я їздив ховати батька.

— Розумію, розумію. Я вже висловила вам своє спів­чуття. — Вона посмикала кришталеві кульки намиста. — Але в нас тепер стільки грошей, що ми можемо дозволи­ти собі що завгодно. То чом би не використати їх і на лікування Ніколь?

— По-перше, я не зовсім уявляю, що мені в Лон­доні робити.

— Як — що? Працювали б так само, як будь-де.

Він відкинувся назад і пильно подивився на неї. Якщо вона й здогадувалася про бридку правду — справжню причину хвороби Ніколь, — то намагалася витруїти цю правду із свідомості, за­штовхати її якнайдалі в темну закурену комору, як картину, помилково куплену в ху­дожника, що так і не став модним.

Вони продовжили розмову в «Ульпії», заставленій боч­ками винарні, під акомпанемент «Suona fanfara mia» [40], яку майстерно виконував хлопець-гітарист. Там до них підсів Колліс Клей.

— Може, я непідходящий чоловік для Ніколь, — ска­зав Дік. — Але вона однаково б вийшла заміж за кого-небудь, схожого на мене, за людину, в якій сподівала­ся б знайти опору.

— Ви вважаєте, що з іншим чоловіком вона була б щасливіша? — вголос подумала Бебі. — Що ж, можна спробувати.

Аж коли Дік зігнувся від сміху, вона зрозуміла без­глуздість свого зауваження.

— Ах, зрозумійте мене правильно. Не думайте, ніби ми не вдячні вам за все, що ви зробили, — запевнила во­на. — І ми знаємо, що й вам бувало тяжко...

— Ради Бога, Бебі! — запротестував Дік. — Таке мож­на було б казати, якби я не кохав Ніколь.

— Але ви ж таки кохаєте Ніколь? — занепокоєно запи­тала вона.

Колліс уже збагнув, про що йдеться, і Дік поспішив перемінити розмову:

— Поговоримо про щось інше. Хоч би про вас. Чому ви не виходите заміж? Ми чули, ніби ви заручені з лор­дом Пейлі, двоюрід­ним братом...

— Вже ні. — Вона знітилася й опустила очі. — Це було минулого року.

— Але чому ви все-таки не виходите заміж? — допи­тувався Дік.

— Сама не знаю. Один чоловік, якого я кохала, заги­нув на війні, другий відмовився від мене.

— Розкажіть мені про це, Бебі. Розкажіть, як ви жи­вете, чим живете. Ви ніколи зі мною не ділитеся, ми завжди розмовляємо тільки про Ніколь.

— Вони обидва були англійцями. По-моєму, у світі немає людей вищого ґатунку, ніж справжні англійці. Я, принаймні, не зу­стрічала. Перший був... ет, це довга історія, а довгих історій ніхто не любить, правда?

— Ще й як! — озвався Колліс.

— Ні, чому ж, — по-моєму, все залежить від того, як їх розповідають.

— Ну, це вже ваш фах, Діку. То ви вмієте розворуши­ти товариство однією фразою чи влучним словом. Тут потрібен особливий хист.

— Ні, тільки спритність, — лагідно заперечив Дік, уже втрете цього вечора не погоджуючись з нею.

— Певна річ, я надаю великого значення формі... Люблю, щоб усе робилося як належить і з розмахом. Ви, напевно, дивитеся на це інакше, але ви повинні визнати, що це свідчить про цілісність моєї вдачі.

Дік міг би знову заперечити, але промовчав.

— Авжеж, я знаю, що кажуть люди: Бебі Воррен, мовляв, гасає Європою, колекціонує нові враження, а пропускає головне, що є в житті. Але я вважаю, що якраз навпаки. Я з тих небагатьох, хто знає, що головне, а що — ні. Я зустрічалася з найцікавішими людьми сво­го часу. — Гітарист заграв нову мелодію, і її голос пото­нув на мить у металевому брязкоті струн, але Бебі пе­рекричала музику: — Я рідко припускаюся великих по­милок...

— Тільки дуже великих, Бебі.

Вона помітила глузливі іскорки в його очах і перемі­нила тему. Видно, вони не могли знайти спільної мови. А проте щось у ній подобалося йому, і дорогою до «Ексельсіору» він не жалів компліментів, від яких вона аж танула.

Наступного дня Розмері наполягла, що вона частува­тиме Діка сніданком. Вони поїхали до маленької тратто­рії, власник якої, італієць, працював колись в Америці, і замовили там яєчню з шинкою й вафлі. Після сніданку вони повернулися до готелю. Відкриття Діка, що ані він її, ані вона його не кохає, більше розпалило, аніж розхо­лодило його жагу. Тепер, знаючи, що вже не ввійде в її життя надовго, він жадав її, як жадають блудницю. Ма­буть, думав він, багато чоловіків називають коханням саме таке почуття, а не самозабутню душевну одержи­мість, що змішує всі кольори життя в одну мажорну барву, — те, чим колись було для нього кохання до Ні­коль. Йому й тепер завдавала фізичної муки думка про те, що Ніколь може вмерти, чи назавжди втратити ро­зум, чи покохати іншого.

У номері Розмері сидів Нікотера, який одразу завів розмову про акторські справи. Коли Розмері нарешті дала йому зрозуміти, що він тут зайвий, він пішов, грайливо проте­стуючи, і на прощання цинічно підморгнув Дікові. Потім, як ведеться, ожив телефон, прикувавши до себе Розмері хвилин на десять. Дікові увірвався тер­пець.

— Ходім краще до мене, — запропонував він, і вона погодилася.

Вона лежала на широкій тахті, поклавши голову йому на коліна; він перебирав кучері, що спадали на її чоло.

— Можна знову запитати? — сказав він.

— Про що?

— Про чоловіків у вашому житті. Я дуже цікавий, щоб не сказати — хворобливо цікавий.

— Ви хочете знати, що в мене було після знайомства з вами?

— Або до нього.

— Ні, ні! — вигукнула вона. — Доти в мене нікого не було. Ви перший чоловік, яким я по-справжньому захо­пилася. Ви й тепер єдине моє справжнє захоплення. — Вона помовчала, замислившись. — Це сталося потім... через рік.

— Хто він?

— Та... один чоловік.

Він скористався з цієї ухильної відповіді.

— Хочете, я розповім вам, як усе було: після першого невдалого роману настала довга перерва. Другий ви­явився вдаліший, але про кохання там і не йшлося. Ну, а за третім разом усе вже було гаразд...