— Гадаєте, у вас вийде? — із сумнівом сказала Ме­рі. — А втім — спробуйте, може, й вдасться.

До Розмері підійшов Дік.

— Ми з Ніколь збираємось додому, і, може, й ви по­їдете з нами?

У сірій передсвітанковій імлі її обличчя було блідим і втомленим. На щоках, вдень рум’яних, виступили тем­ні плями.

— Не можу, — сказала вона. — Я пообіцяла Мері за­лишитися, бо інакше Ейб взагалі не піде спати. Ви б не могли допомогти?

— Вам уже час знати, що в таких справах нічим не зарадиш, — повчально зауважив він. — Якби це було за студентських часів і якби ми з Ейбом мешкали в одно­му гуртожитку, а він напився вперше в житті, — можна було б спробувати. А тепер справа марна.

— Все одно, я мушу залишитися, — майже зухвало відповіла Розмері. — Він обіцяв, що піде спати, якщо ми заїдемо з ним спершу на Головний ринок.

Дік квапливо поцілував їй руку в згині ліктя.

— Ви ж дивіться, не відпускайте Розмері саму, — ска­зала Ніколь, прощаючись з Мері. — Ми відповідаємо за неї перед її мамою.

Потім Розмері, Норти, а з ними і якийсь ньюаркський фабрикант пискавок до ляльок, всюдисущий Колліс і власник нафтової свердловини, огрядний, чепуристий індіанець на ім’я Джордж Т. Коніцілі, їхали у фургоні з морквою. Морква, щойно з городу, напоювала темря­ву солодкими пахощами землі. Коли фургон опинявся в сутіні між рідкими вуличними ліхтарями, Розмері, яка сиділа на самому вершечку, насилу розрізняла сво­їх супутників, їхні голоси долинали здалеку, наче вони їхали не з нею, а окремо, і їм не дано було відчувати того, що відчуває вона, бо ж вона серцем і душею була з Діком, щкодувала, що лишилася з Портами, а не ле­жить у своєму ліжку, відділена від Діка лише стінами коридора, а ще більше жалкувала, що його немає по­руч, у хмарі теплих земляних випарів.

— Не лізьте сюди! — гукнула вона Коллісові. — Морква посиплеться. — І запустила морквою в Ейба, який, по-старечому зігнувшись, сидів поряд з візником.

А потім нарешті її везли додому. В залитому сонцем небі над Сен-Сюльпіс ширяли голуби. Нараз уся ком­панія вибухнула сміхом — справді-бо, перехожі вважа­ють, що вже настав ясний теплий ранок, а насправді ще триває вчорашня ніч!

«От і я прогуляла цілу ніч, — подумала Розмері. — Але без Діка це зовсім нецікаво».

Їй стало трошки прикро й сумно, але тут увагу її привернула якась зелена маса, що рухалася попереду. То на Єлисей­ські Поля перевозили величезний розквіт­лий каштан; він лежав, приторочений до довгої ван­тажної платформи, і аж трусився від сміху, немов на­прочуд гарна людина, яка по­трапила в незручне ста­новище, але знає, що й тут лишається гарною. Зачарована видовищем, Розмері раптом подумала, що вона й каштан чимось схожі; ця думка потішила її, вона засміялася, і все знову стало на своє місце.

Потяг відходив об одинадцятій з Сен-Лазарського вокзалу. Ейб сам-один стояв під скляним, закіптюженим склепінням, цією пам’яткою сімдесятих років, епо­хи Кришталевого Палацу; руки, землисто-сірі після без­сонної п’яної ночі, він тримав у кишенях, щоб не видно було, як вони тремтять. Він був без капелюха, недбало зачесане волосся куйовдилось. Важко було впізнати в ньому людину, яка ще два тижні тому засмагала на пляжі Госса.

Було ще рано. Він дивився на вокзальну метушню, поводячи тільки очима, неспроможний навіть ворухнути бровами — нерви не витримали б найменшого фізично­го зусилля. Повз нього пропливли новенькі валізи; ма­ленькі волохаті чоловічки, його майбутні супутники, пе­регукувалися волохатими, сиплими голосами.

Коли він подумав, чи встигне в буфеті похмелитися, і пальці вже намацали в кишені пачку липких тисячофранкових банкнот, його блукаючий погляд натрапив на Ніколь, що саме піднялася сходами на перон. Ейб уже не зводив з неї очей, читаючи її думки з виразу облич­чя: коли бачиш людину, на яку довго чекав і яка сама ще тебе не помітила, то здається, що обличчя її вика­зує щось потаємне, доти тобі невідоме. Ніколь трошки супилася, вона думала про своїх дітей, линула до них не розумом, не серцем, а отим інстинк­том самиці, який спонукає кішку лапою перевіряти, чи всі кошенята при ній.

Цей вираз зник, коли вона побачила Ейба; в тьмяно­му світлі, що сіялося крізь брудне склепіння, він мав жалюгідний вигляд, і страшно було дивитися на синці, що проступали крізь засмагу під його очима. Вони сіли на лаву.

— Я прийшла, бо ви просили прийти, — сказала Ні­коль, ніби виправдуючись.

Ейб, видно, забув, коли й навіщо він її про це просив, але Ніколь це не збентежило — вона ладна була просто посидіти тут, роздивляючись на пасажирів.

— О, я вже бачу, хто буде першою красунею на ва­шому кораблі. Ота дама, яку проводжає стільки чоло­віків... Вам зрозуміло, чому вона купила собі таку сукню? — Ніколь дедалі збуджувалась. — Тільки перша красуня трансокеанського рейсу могла вподобати таке вбрання. Ви розумієте чому? Ні? Та прокиньтеся ж! Це сукня з підтекстом, уже сама тканина, з якої її пошито, має якусь романтичну історію, а у відкритому морі неодмін­но знайдеться самотній чоловік, який захоче ту історію вислухати!

Останні слова Ніколь випалила скоромовкою й за­мовкла. Як на неї, ця тирада і так була задовга, і Ейб, дивлячись на її серйозне, напружене обличчя, вже сум­нівався, чи говорила вона взагалі. Він примусив себе випростатися і сидячи набув пози людини, що стоїть на повен зріст.

— Пам’ятаєте оту вечірку, на яку ви мене потягли? Здається, то було на святу Женев’єву... — почав він.

— Пам’ятаю. Там було весело, адже так?

— Тільки не мені. Цього року мені з вами взагалі не було весело. Я втомився від вас обох, і якщо це не по­мітно, то тільки тому, що ви ще більше втомилися від мене, — самі знаєте, як це буває. Якби в мене ще ли­шалися якісь поривання, я завів би собі нових зна­йомих.

Ніколь відповіла ударом на удар, і виявилося, що й її оксамитові рукавички можуть здерти шкіру.

— Даремно ви заїдаєтеся, Ейбе, це ж безглуздо! До того ж ви так не уважаєте. Поясніть краще, чому ви раптом махнули на все рукою?

Ейб відповів не зразу, йому дуже хотілося відкашля­тись і висякатись.

— Певно, мені все остогидло. Та й надто далеко тре­ба повертатися, щоб розпочинати свій шлях знову.

Чоловік любить розігрувати перед жінкою безпорадну дитину, але це рідко йому вдається, коли він справді безпорадний, як дитина.

— Це не пояснення, — відрізала Ніколь.

Ейбові ставало гірше, на думку спадали тільки прикрі, колючі слова. Ніколь, певно, вирішила, що краще вже сидіти і дивитися просто себе, поклавши руки на колі­на. На якийсь час вони відособилися, розлетілися в різні боки, кожне у свій простір, під своє, тільки йому видне синє небо. Вони не були коханцями й тому не ма­ли минулого, не були подружжям і тому не мали май­бутнього; а проте аж до сьогоднішнього ранку Ніколь тільки Діка кохала більше, ніж Ейба, а Ейб не один рік носив глибоко в серці кохання до Ніколь, у якому і сам собі боявся зізнатися.

— Я втомився жити в жіночому світі, — сказав він раптом.

— То чом би вам не створити власний світ?

— Я втомився від друзів. Людині потрібні не друзі, а підлабузники.

Ніколь спробувала примусити велику стрілку вокзаль­ного годинника оббігти циферблат, але Ейб не вга­вав:

— Ви хіба не згодні?

— Я — жінка. Моє діло з’єднувати й скріплювати.

— А моє — ламати й руйнувати.

— Напиваючись, ви руйнуєте тільки самого себе, — холодно мовила вона і, вже починаючи боятися його, безпорадно озирнулася.

На вокзалі полюднішало, але нікого із знайомих на­чебто не було. Та ось вона полегшено зітхнула, бо по­мітила високу дівчину із солом’яно-жовтим волоссям, що прилягало до голови, як шолом. Дівчина вкидала листи в поштову скриньку.

— Мені треба побалакати з тією дівчиною, Ейбе! Ейбе, та прокиньтеся! Дурник, ви дурник.

Він байдуже простежив за нею очима. Коли Ніколь підійшла до дівчини, та якось злякано відсахнулася, і Ейбові здалося, що він десь уже бачив її. Скористав­шись з відсутності Ніколь, він хапливо відкашлявся у хусточку, потім гучно висякався. Ставало тепліше, і бі­лизна на ньому вже просякла потом. Його руки так трусилися, що він поламав три сірники, перше ніж за­палив сигарету. Він відчув, що вже несила терпіти, що йому конче треба випити. Та щойно він це вирішив — як повернулася Ніколь.