— Перші листи справляли гнітюче враження, — пого­дився Дік.

— Так-так. І при тому були такі типові. Я навіть ва­гався, чи відсилати перший лист. Та потім вирішив: не­хай Дік знає, що ми тут робимо — що ми не сидимо згор­нувши руки. Я вдячний вам за те, що ви відповідали їй: це справжня великодушність.

Дік зітхнув.

— У неї таке чарівне обличчя — вона мені надіслала кілька своїх знімків. І потім, я там цілий місяць сидів без діла. Зрештою, я ж їй нічого особливого не писав, твердив тільки: «Будь розумною дівчинкою й слухайся лікарів».

— І цього вистачило. Головне, що десь поза клінікою з’явилася людина, про яку вона могла думати. Адже доти в неї нікого не було, крім старшої сестри, з якою вона, видно, не дуже близька. До того ж її листи давали нам цінний матеріал, допомагали стежити за перебігом хвороби.

— Що ж, я радий.

— Ви розумієте, як це сталося? У неї розвинувся комплекс провини — вона вважала себе співучасницею. Але само по собі це не так істотно, хіба що дає уявлен­ня про загальну цілісність натури й силу характеру. Отже, спочатку той шок. Потім вона потрапляє до пан­сіону і там, слухаючи дівочі розмови, піддається ін­стинктові самозбереження — починає переконувати себе, що жодної провини за нею немає. А звідси вже тільки один крок до ілюзорного світу, де всі чоловіки замислюють проти тебе лихе, і чим більше їх любиш і довіряєш їм, тим вони підступніші...

— Чи згадувала вона будь-коли безпосередньо про... ну, про той жах?

— Ні, і, щиро кажучи, коли стан її почав нормалізу­ватися — це було десь у жовтні, — ми спершу навіть роз­губилися. Якби їй було років тридцять, можна було б спокійно чекати, поки вона сама пристосується до життя. Але, зважаючи на її молодість, ми побоювалися, щоб вона не лишилася внутрішньо скаліченою назавжди. Отож доктор Домлер сказав їй одверто: «Тепер усе зале­жить від вас самої. Ви ні в якому разі не повинні вва­жати, що життя для вас у чомусь скінчилося, — навпаки, воно тільки починається» і таке інше. Розумові дані в неї чудові; покладаючись на це, він навіть дав їй почитати Фрейда, не багато, тільки засади, і вона зацікавилася. Та що там казати, ми тут усі її любимо. Але в неї за­мкнута вдача, — додав він і запнувся. — Хотілося б знати, чи немає в її останніх листах, надісланих з Цюриха, чогось такого, що пояснювало б її настрої, плани на майбутнє?

Дік на хвильку замислився.

— Важко сказати. Якщо хочете, я привезу ці листи. По-моєму, в них відчувається надія й цілком нормальна жадоба до життя. Іноді вона згадує про «минуле», як згадують про нього люди, які побували в ув’язненні і в яких важко зрозуміти, про що саме йдеться — про зло­чин, в’язницю чи те і те разом. Та й зрештою — хто я для неї? Витвір уяви, манекен.

— Я чудово розумію ваше становище і хочу ще раз ви­словити нашу вдячність. Тому, власне, я й хотів порозмов­ляти з вами перше, ніж ви зустрінетеся з нею.

Дік засміявся.

— Гадаєте, вона зразу кинеться мені на шию?

— Не в тім річ. Я прошу вас, щоб ви були з нею обе­режні. Чоловіки вашого складу подобаються жінкам, Діку.

— Тим гірше для мене! Ну, гаразд, гаразд, я буду з нею не тільки обережний, а й спробую викликати в неї відразу. Наїмся часнику перед зустріччю, прийду него­лений. От побачите, вона ще ховатися від мене буде.

— Ні, ні, тільки не часник! — Франц вжахнувся, се­рйозно сприйнявши його слова. — Так і кар’єру зіпсувати можна. А втім, ви, здається, жартуєте.

— Я можу навіть накульгувати. І, до речі, в моїй кім­наті немає ванни.

— Ну, звісно, ви жартуєте. — Францові відлягло від серця; принаймні він показав, що йому відлягло від се­рця, — зручніше вмостився в кріслі. — А тепер розкажіть про себе, про свої задуми.

— Задум у мене один, Франце: стати добрим психіат­ром, і не просто добрим, а найкращим у світі.

Франц весело засміявся, але він бачив, що цього разу Дік не жартує.

— Звучить непогано. І суто по-американському, — ска­зав він. — У нас усе це не так просто. — Він підвівся й підійшов до балконних дверей. — Звідси я бачу Цюрих. Он вежа Гросс-Мюнстера, під ним у склепі похований мій дід. Навпроти, за мостом, могила мого предка Лафатера, який не хотів, щоб його ховали в церкві. Поряд — ста­туя іншого предка, Генріха Песталоцці, і пам’ятник док­торові Альфреду Ешеру. А над усім цим височить Цвінглі — в мене завжди перед очима цілий пантеон героїв.

— Авжеж, — Дік підвівся з крісла. — Я просто розхва­лився без міри. Насправді ж я ще й першого кроку не ступив. Але плани в мене є: американці у Франції всі, як один, рвуться додому, але я не поспішаю. Офіцерську платню мені видаватимуть до кінця року за умови, що я відвідуватиму лекції в університеті. Зважте, до речі, на щедрість і завбачливість нашого уряду в справі ви­рощування геніїв! Наприкінці року я поїду на місяць додому, побачуся з батьком. А по­тім повернуся сюди, мені тут запропонували місце.

— Де?

— У ваших конкурентів, у клініці Гіслера в Інтерлакені.

— Не зв’язуйтеся з ними, — застеріг Франц. — У них там за рік змінилося кільканадцять молодих лікарів. Гіслер сам психопат, а в клініці порядкує його дружина зі своїм коханцем — це, звісно, між нами.

— А як же ваші американські плани? — посміхнувся Дік. — Пам’ятаєте, ми хотіли разом податися до Нью-Йорка й відкрити там найсучаснішу клініку для мільяр­дерів?

— Ет, студентські мрії.

Обідав Дік у Франца, в товаристві його дружини й маленького песика, від якого тхнуло паленою гумою, в їхньому котеджі на краю території клініки. Діка щось гнітило — не дух ощадливості, що панував тут, і не фрау Грегоровіус, що виявилася саме такою, якою він і уяв­ляв, а оте несподіване звуження Францових обріїв, з чим сам Франц, очевидно, вже змирився. Для Діка сенс аскетизму полягав у зовсім іншому — аскетизм міг спри­яти досягненню мети, міг бути навіть джерелом утіхи, якщо супутником його є слава; але він нізащо не погодився б перекроїти своє життя до розмірів успадкова­ного костюма. Домашнім звичкам Франца та його дру­жини в плісняві вмебльо­ваного затишку бракувало свобо­ди й романтики. Після­воєнні місяці у Франції, розмах і щедрість, що їх виявляла Америка, позбуваючись воєн­них запасів, вплинули на Дікове світосприймання. До то­го ж він усвідомлював, що подобається людям, і чоло­вікам, і жінкам, і, може, саме інстинктивне побоювання того, що це може зашкодити ціле­спрямованій людині, спонукало його повернутися в самісінький центр швей­царського годинникового циферблата.

Кете Грегоровіус мліла від його компліментів, пере­ймаючись вірою у власні чари, а він сидів, як на жару: його дратував цей пропахлий капустою дім, і водночас він лютився на себе за нетерпимість, якої раніше в собі не помічав.

«О Господи, невже і я такий, як усі? — думав він зго­дом, прокинувшись серед ночі. — Невже і я такий, як усі?»

Неслушні почуття, як на соціаліста, але цілком слушні, як на того, хто обрав собі одну з найдивовижніших про­фесій у світі. А суть була, власне, в тому, що в Дікові вже почалася переоцінка цінностей молодості — процес, коли розв’язується питання, варто чи не варто вмирати за те, у що вже не віриш. У тиші цюрихських безсонних ночей, дивлячись відсутнім поглядом через дорогу в чи­юсь освіт­лену вуличним ліхтарем комірчину, він запевняв себе, що хоче бути добрим, чуйним, бути сміливим і ро­зумним, хоч це не так і легко. А ще — бути коханим, якщо це не стане на заваді.

Яскраве світло з розчинених дверей заливало веранду головного корпусу, темно було тільки там, де чорні тіні від простінків, зливаючись із химерними тінями від ме­талевих крісел, спадали вниз, на клумби з гладіолусами. Постать міс Воррен спочатку мелькала серед інших, що сновигали з кімнати до кімнати, потім чітко вималю­валася на дверях, щойно вона помітила Діка; світло впа­ло на її обличчя, коли дівчина ступила на терасу, і вона винесла світло з собою. Вона йшла, ніби танцюючи, ці­лий тиждень у її вухах бриніла пісня літа з його розпа­шілим небом і яскравими затінками. А коли з’явився Дік, ця пісня зазвучала так лунко й переможно, що дів­чині самій захотілося співати.