Він сам себе катував, але зупинитись не міг.

— Потім був один бурхливий роман, який згас від пе­регріву почуттів, і тут ви злякалися, що у вас нічого не залишиться для того, кого ви покохаєте по-справжньо­му. — Він почувався майже вікторіанцем. — А потім пі­шли вже дрібні пригоди, скороминущі історійки, і так до останнього часу. То як, схоже?

Вона сміялася крізь сльози.

— Анітрішечки, — сказала вона, і Дікові трохи відляг­ло від серця. — Але колись я таки покохаю кого-небудь по-справжньому, і вже як покохаю, то ніколи від себе не від­пущу.

Але й тут раптом пролунав телефонний дзвінок. Голос Нікотери попросив покликати Розмері. Дік затулив трубку доло­нею.

— Ви будете з ним розмовляти?

Вона підійшла до телефону й так заторохтіла іта­лійською, що Дік нічого не зрозумів.

— Телефон забирає у вас надто багато часу, — сказав він. — Уже по четвертій, а на п’яту в мене призначена ділова зустріч. Ідіть розважайтеся із синьйором Нікотерою!

— Навіщо ви говорите дурниці!

— У такому разі забудьте про Нікотеру, поки я тут!

— Якби ж то все це було так просто! — Вона раптом заридала. — Дік, я кохаю вас, тільки вас і нікого біль­ше. Але що ви можете мені дати?

— А що може дати Нікотера вам чи будь-кому?

— Це зовсім інша справа.

...Бо молодість тягнеться до молодості.

— Він нікчемний макаронник! — сказав Дік. Він ша­ленів од ревнощів, він не хотів, щоб йому знов завдали болю.

— Він просто дитина, — сказала вона, схлипуючи. — Ви самі знаєте, що я передусім ваша.

У відповідь на ці слова він обійняв її за стан, але во­на втомлено від­хилилася назад, і якусь мить він тримав її так, ніби в заключній позі адажіо — очі її були заплю­щені, а волосся звисало, як в утоплениці.

— Відпустіть мене, Діку! У мене все в голові сплута­лося.

Він нагадував хижого птаха, і вона інстинктивно хотіла затулитися від нього, налякана цим вибухом не­виправданих ревнощів, який приглушив звичну чуйність і доброту.

— Я хочу знати правду, — сказав він.

— Гаразд, ось вона: ми часто буваємо разом, він освід­чився мені, але я відмовила. Та що з того? Що я, по-вашому, маю робити? Ви ніколи мені не освідчувалися. Може, ви скажете, що я повинна до старості фліртува­ти з такими недоумками, як Колліс Клей?

— Вчора ввечері ви були з Нікотерою?

— Це вас не обходить. — Вона знов заплакала. — Ні, ви­бачте, Діку, звісно, обходить. Ви і мама — єдині дорогі мені люди у світі.

— А Нікотера?

— Сама не знаю.

Уникаючи відвертих відповідей, вона зайшла вже так далеко, що навіть найпростіші слова, здавалось, мали приховане значення.

— Я для вас уже не той, ким був у Парижі?

— Коли я з вами, мені легко й радісно. Але в Парижі було інакше. А може, й ні. Хіба ж пам’ять владна над почуттям?

Він підійшов до шафи і взяв свій вечірній костюм: якщо кохати Розмері не можна було, не ввібравши в серце всю гіркоту і ненависть цього світу, то він її не кохатиме.

— Справа не в Нікотері, — вигукнула вона, — а в тому, що завтра вранці ми всі виїздимо до Ліворно! Ну чому, чому все мало статися саме так? — Сльози знову бриз­нули з її очей. — Як це несправедливо! Краще б ви не приїздили сюди, краще б усе лишилося просто чудовим спогадом. Мені так тяжко, наче я посварилася з мамою.

Він почав одягатися. Вона підвелася й підійшла до дверей.

— Я сьогодні не поїду в гості. — Це була остання спроба. — Я залишуся з вами. Мені однаково нікуди не хочеться їхати.

У ньому наростала нова хвиля почуттів, але він при­тлумив їх.

— Я буду у себе в номері, — сказала вона. — До поба­чення.

— До побачення.

— Ох, як мені прикро, як прикро. Що ж це все-таки?

— Я давно вже намагаюся зрозуміти.

— Нащо ж вам було приходити з цим до мене?

— Я немов Чорна Смерть, — повільно промовив він. — Я приношу тепер людям тільки нещастя.

У цей надвечірній час у барі готелю «Квірінал» було тільки четверо відвідувачів: елегантна повія-італійка, що, сидячи за стойкою, намагалася залучити до розмови бармена, який відповідав їй тільки знудженим: «Si... Si... Si...» [41], сноб-єгиптянин, що, видно, хотів би провести вечір з цією дівчиною, але побоювався її, і Дік з Коллісом Клеєм.

Дік завжди жваво реагував на те, що відбувалося довкола; що ж до Клея, то він жив ніби в тумані, на­віть найяскравіші враження розпливалися в його рано заскнілому мозку. Тим-то перший говорив, а другий тіль­ки слухав, мов людина, яка бездумно тішиться теплим вітерцем.

Змучений усім, що сталося за день, Дік зганяв злість на італійцях. Раз у раз він озирався довкола, немов сподівався, що який-небудь італієць почує його й обу­риться.

— ...От і сьогодні, сидимо ми із своячкою в «Ексельсіорі», п’ємо чай. Входять двоє типів, а місць у залі не­має — нас посадили за останній вільний столик. Тоді один із цих типів підходить до нас і каже: «По-моєму, цей стіл був зарезервований для княгині Орсіні». — «Не знаю, — кажу, — жодної картки на ньому не було». А він знову: «По-моєму, все-таки цей стіл призначався для княгині Орсіні». Я йому навіть не відповів.

— І що ж він?

— Постояв та й пішов. — Дік посовався на своєму стільці. — Не люблю я їх. Учора на хвильку залишив Розмері саму перед вітриною крамниці, і зразу ж біля неї з’явився якийсь офіцер. Походжає сюди-туди й при­кладає пальці до козирка.

— Не знаю, — подумавши трохи, сказав Колліс. — Ме­ні особисто більше подобається тут, ніж у Парижі, — там тільки заґавився, а тобі вже обчистили кишені.

Колліс розкошував, і йому не хотілося думати про не­приємне.

— Не знаю, — повторив він. — Мені тут подобається.

Дік подумки переглянув картину, що склалась із вра­жень кількох останніх днів. Шлях до контори «Амерікен експресе» крізь кондитерські аромати Віа-Націонале; брудний тунель, що веде до сходів на площі Іспанії; а на тій площі — піднесення, викликане буянням квітів у кіосках і усвідомленням того, що ти стоїш перед будин­ком, де помер Кітс. Діка завжди цікавили тільки люди; крім людей, він помічав хіба що погоду; обличчя міст оживали в його пам’яті лише у зв’язку з якимись подія­ми, що там відбувалися. В Римі розвіялася його мрія про Розмері.

Підійшов хлопець-розсильний і вручив йому записку.

«Я нікуди не поїхала, — прочитав Дік, — я у себе в но­мері. Рано-вранці ми виїздимо до Ліворно».

Дік повернув записку хлопцеві й дав йому на чай.

— Скажіть міс Хойт, що ви не знайшли мене. — Він обернувся до Колліса й запропонував йому податися до «Бонбонієрі».

Вони оглянули повію за стойкою, приділивши її при­надам стільки уваги, скільки вимагала її професія, а во­на відповіла їм веселим і зухвалим поглядом; пройшли через безлюдний вестибюль, важке драпірування якого зберігало у своїх складках куряву вікторіанської доби; кивнули, виходячи, нічному портьє, який уклонився з гір­кою догідливістю, властивою всім нічним службовцям готелів. Потім сіли в таксі й поїхали безрадісними вули­цями, оповитими сирою імлою листопадового вечора. Жінок не було видно; тільки чоловіки із сірими плямами замість облич, у темних, під шию застебнутих плащах купками стовбичили під холодними стінами будинків.

— От же ж, Господи! — зітхнув Дік.

— Це ви про що?

— Та згадав отого типа: «Цей стіл, — каже, — зарезер­вований для княгині Орсіні». Ви знаєте, що таке рим­ська аристократія? Це бандити, це вони захопили храми й палаци, коли занепала імперія, і почали грабувати на­род.

— А мені Рим подобається, — стояв на своєму Колліс. — Чому б вам не спробувати щастя на перегонах?

— Я їх не люблю.

— Побачили б ви, які жінки приїздять на іподром...

— Мені тут ніщо не подобається. Я люблю Францію, де кожен вважає себе Наполеоном; а тут кожен уважає себе Христом.

В «Бонбонієрі» вони спустилися в кабаре, дерев’яні панелі якого виглядали напрочуд нетривкими на тлі хо­лодного каменю стін. Оркестр мляво награвав танго, з десяток пар танцювали на просторому паркетному май­данчику, дрібочучи й вихиляючись у спосіб, особливо відразливий для американського ока. Тут було забага­то офіціантів, а тому бракувало руху, метушні, яку мо­жуть створити на­віть двоє-троє по-справжньому зайня­тих людей. По-своєму пожвавлювало цю сцену тільки написане на всіх обличчях понуре чекання того, що от-от щось урветься — танець, ніч, ті сили, які тримали все в стані рівноваги. Вразливий гість відразу ж переконував­ся, що тут він не знайде того, чого шукає.