— Я не дозволю, щоб дитину вплутували в цю спра­ву. — Ніколь накинула на себе сукню так, наче це була бо­йова кольчуга.

— А чого ж, — сказав Дік, — нехай Ланьє прийде, і ми з’ясуємо врешті, вигадка це чи ні.

Ланьє, напівсонний, напіводягнений, розгублено гли­пав на сердиті обличчя дорослих.

— Послухай, Ланьє, — сказала Мері, — звідки ти взяв, що тебе посадили у воду, в якій уже хтось купався?

— Відповідай, — кивнув йому Дік.

— Бо вода була брудна.

— Невже ти не чув через стіну у своїй кімнаті, як ллє­ться свіжа вода?

Ланьє не заперечував — вода, може, й лилася, але по­вторив, що у ванній вона була брудна. Трохи зляканий, він спробував зробити висновок:

— Тільки навряд чи вона лилася, бо...

Його відразу ж упіймали на слові:

— Бо що?

Він стояв, безпорадний у своєму халатику, викликаю­чи гостре співчуття в батьків і дедалі більше роздрату­вання в Мері.

— Вода була брудна, бо в ній плавала мильна піна.

— Якщо ти не впевнений, то не кажи ніколи... — роз­почала була Мері, але Ніколь перебила її:

— Облиште, Мері! Цілком очевидно, що мильна піна озна­чає — у воді купалися. А батько велів йому прийти й сказати, якщо...

— Там не могло бути жодної піни.

Ланьє подивився на батька, немов дорікаючи йому за зраду. Ніколь узяла його за плечі, обернула до дверей і лагідно сказала, що він може йти. Дік несподівано за­сміявся, і сміх розвіяв напруження. Мері він нагадав минуле, давню дружбу, і, раптом зрозумівши, яка від­стань тепер роз’єднує їх, вона примирливо пробурмотіла:

— З дітьми воно завжди так буває.

В міру того, як минуле оживало в її уяві, вона все біль­ше ніяковіла.

— Ви ж тільки не думайте їхати — Гусейн однаково мав відбути цю подорож. Зрештою, ви мої гості, а що ви наламали дров, то це ненавмисно...

Але Діка тільки ще більше роз’ярила її нещирість, а надто вираз «наламали дров»; він почав збирати свої речі, сказавши тільки:

— Шкода, що так вийшло з тими жінками. Я хо­тів би перепросити у тієї, що заходила сюди.

— Якби ж ви слухали мене тоді, біля рояля!

— Ви стали страшенно нудною, Мері. Я слухав вас, доки мені не урвався терпець.

— Хіба так можна, Діку! — спробувала заспокоїти його Ніколь.

— Я можу тільки переадресувати йому цей комплі­мент, — ображено сказала Мері. — До побачення, Ні­коль! — І вона вийшла з кімнати.

Після всього ні про які проводи не могло бути мови; якнай­швидший їхній від’їзд організував мажордом. Гусейнові та його сест­рам Дік залишив коротенькі лис­ти — офіційні слова подяки. Певна річ, вони не мали іншої ради, але цей вимушений від’їзд завдав прикрості їм усім, особливо Ланьє.

— А все-таки вода була брудна, — знову почав він, коли вони вже сиділи в поїзді.

— Годі, годі, — перепинив його батько. — Раджу тобі забути все те, а то я розлучуся з тобою. Хіба ти не знаєш, що у Франції вийшов новий закон, за яким бать­ки можуть розлучатися з дітьми?

Ланьє весело засміявся, і в родині Дайверів знову за­панувала злагода... «Чи надовго?» — подумки запитав себе Дік.

Ніколь підійшла до вікна, щоб подивитися, хто сва­риться на веранді. Квітневе сонце рум’янило святобливе обличчя Огюстіни, їхньої куховарки, і вигравало синіми зайчиками на лезі великого різницького ножа, яким вона по-п’яному вимахувала. Огюстіна служила в них з люто­го, відколи вони повернулися на віллу «Діана».

Піддашшя заслоняло від Ніколь Діка; вона бачила тільки його голову й затиснуту в руці масивну трость з бронзовою головкою. Трость і ніж загрожували одне одному, наче тризубець і короткий меч у двобої гладіа­торів. Спершу Ніколь почула слова Діка:

— ...столове вино пийте хоч відрами, та коли я застаю вас із пляшкою шаблі-мутон...

— І він ще дорікає мені чаркою вина! — кричала Огюстіна, вимахуючи своєю шаблею. — А сам дудлить його з ранку до вечора!

— Що сталося, Діку? — запитала Ніколь з вікна.

Він відповів англійською:

— Ця стара негідниця приохотилася до наших мароч­них вин. Я її прогнав, цебто намагаюся прогнати.

— Господи! Ти ж дивись, щоб вона не дістала тебе тим ножем!

Огюстіна посварилася ножем на Ніколь. Її старечі уста були наче дві сплющені вишеньки.

— Я б на вашому місці замислилася, мадам! Ваш чо­ловік жлуктить вино, як чорнороб...

— Замовкніть і забирайтеся геть! — гримнула на неї Ніколь. — Бо ми зараз викличемо жандармів.

— Пхе! Знайшли чим лякати! Та мій рідний брат — жандарм, зрозуміло? Вони ще й лякають, американці па­скудні!

Дік англійською сказав Ніколь:

— Забери дітей з дому і не вертайся, доки я її не при­струнчу.

— ...Через вас, паскуд американських, життя немає! — горлала Огюстіна базарним голосом. — Наїхали сю­ди й заливаються нашим найкращим вином!

Дік додав твердості своєму тонові.

— Ідіть геть, і негайно, чуєте? Я заплачу вам усе, що ми вам винні.

— Ще б пак, спробували б не заплатити! Але я вам ще не все сказала... — Вона підступала, вимахуючи но­жем так люто, що Дік знову підніс свою трость. Тоді Огюстіна метнулася до кухні й ви­скочила звідти, озброє­на ще й сікачем.

Становище склалося кепське: дебелу, дужу Огюстіну навряд чи можна було б обеззброїти, не набивши їй син­ців, а це призвело б до зовсім небажаних наслідків, бо закон суворо карає іноземця, який підносить руку на французького громадянина. Щоб пристрашити кухо­варку, Дік гукнув Ніколь:

— Виклич поліцію! — А потім сказав Огюстіні, пока­зуючи на її зброю: — За це вас посадять.

— Ха-ха! — демонічно прогриміла вона у відповідь, але ближче вже не підступала.

Ніколь зателефонувала в поліцію. Реакція на її заяву була досить схожа на відгомін реготу Огюстіни. Чути було, як на тому кінці дроту весело переказують її слова, потім там просто кинули трубку.

Ніколь повернулася до вікна й гукнула Дікові:

— Накинь їй кілька франків!

— Якби я міг сам поговорити з ними по телефону! — Та оскільки це було неможливо, Дік капітулював.

Він мав заплатити п’ятдесят франків, але, прагнучи якнай­швидше спекатися її, запропонував сотню, і Огю­стіна зняла облогу, прикривши свій відступ лайкою, лун­кою, як вибухи гранат. А наостанок оголосила, що по­винна дочекатися небожа, який допоможе їй нести речі. Чатуючи поблизу кухні, Дік почув, як стрельнув корок, але вирішив пропустити це повз вуха. На цьому інци­дент вичерпався. Коли небіж прибув, умиротворена Огю­стіна весело, по-приятельському попрощалася з Діком і, задерши голову, крикнула до вікна Ніколь:

— Au revoir, Madame! Bonne chance! [58]

Дайвери поїхали до Ніцци й там пообідали в ресто­рані. Вони їли bouillabaisse — рибну юшку з омарами, щедро присмачену прянощами, й пили холодне шаблі. Дік зауважив, що жалкує за Огюстіною.

— Мені анітрохи не шкода, — сказала Ніколь.

— А мені жаль, хоч я залюбки зіпхнув би її з кручі.

Останнім часом вони мало про що наважувалися роз­мовляти й рідко знаходили слушне слово у слушну мить; майже завжди це слово спадало на думку згодом, коли нікому було його почути. Сьогодні, однак, скандал з ку­ховаркою вивів обох із мовчазної задуми, а пекуча, смач­на страва й холодне терпке вино розв’язали язика.

— Далі так тривати не може, — сказала Ніколь. — Ти згоден зі мною? Як ти гадаєш? — Дік не заперечував, і, приголомшена цим, вона додала: — Іноді мені здається, що винна в усьому я, що я тебе занапастила.

— Отже, ти вважаєш мене пропащим? — посміхнувся Дік.

— Я не про це. Але раніше ти прагнув щось творити, а тепер, здається, хочеш тільки руйнувати.

Її лякала власна сміливість: вона вперше критикувала його так одверто, але ще більше лякало її його вперте мовчання. Вона догадувалася: щось відбувається, щось визріває за цим мовчанням, за сер­йознішим, ніж будь-коли, поглядом його блакитних очей, за перебільшеним інтересом до дітей, її бентежили його раптові спалахи гніву, коли він без очевидної причини виголошував філіп­піки на адресу якоїсь людини, народу, класу, способу життя чи способу мислення. В його душі немовби розі­грувалася незрозуміла драма, про яку можна було тіль­ки здогадуватись у ті хвилини, коли вона проривалася назовні.