— Вона пообіцяла принести, — почув він голос Ніколь уже з-за дверей ванної. — Це одна з тих жінок, що були на вокзалі. Тільки тепер вона вже не закутана.

— Що розповідала тобі Мері про своє життя?

— Майже нічого, її більше цікавили великосвітські новини. А також, уяви, мій родовід! Неначе я зна­юся на таких речах, її чоловік, як я зрозуміла, має двох досить чорненьких дітей від попереднього шлюбу, і одне з них хворе на якусь невідому азіатську хворобу. Треба буде застерегти дітей. Звісно, становище не з приєм­них. Мері побачить, що ми занепокоєні. — Ніколь замовк­ла, вочевидь збентежена.

— Нічого, вона зрозуміє, — заспокоїв її Дік. — Та й дитину, мабуть, тримають у ліжку.

За обідом Дік розмовляв з Гусейном — той, як вияви­лося, навчався в англійській школі. Гусейн розпитував про біржу, про Голлівуд, і Дік, підхльостуючи свою уяву шампанським, плів нісенітниці.

— Більйони? — перепитував Гусейн.

— Трильйони! — запевняв Дік.

— Я навіть не уявляв...

— Ну, може, мільйони, — поступився Дік. — А в готелі кожному пожильцеві надають гарем чи щось на зразок гарему.

— Не тільки акторам та режисерам?

— Кожному пожильцеві, навіть якщо він звичайні­сінький комі­вояжер. Мені особисто відразу ж прислали кільканадцять кандидаток, але Ніколь обурилася.

Коли вони повернулися до своєї кімнати, Ніколь на­пустилася на нього.

— Навіщо було так багато пити? Навіщо було гово­рити при ньому «чумазий»?

— Вибач, я хотів сказати «під газом». Помилився на слові.

— Дік, я тебе просто не впізнаю.

— Ще раз вибач. Останнім часом я й сам себе не впі­знаю.

Тієї ночі Дік відчинив вікно ванної, що виходило на тісне, кругле, мов труба, і сіре, мов щуряча спина, по­двір’я замку. Подвір’я наповняв дивний тужливий спів, сумовитий, як звуки флейти. Двоє чоловіків співали якоюсь східною мовою, у якій раз у раз повторювалися звуки «к» і «л». Дік вихилився з вікна, але нікого не побачив. Пісня була, очевидно, релігійна, і йому, втом­леному й спустошеному, захотілося, щоб ті двоє помоли­лися й за нього — от тільки він не знав, про що саме, хіба про те, щоб його не здолала чорна туга.

Наступного дня на порослому рідким лісочком схилі відбулося полювання на якихось мізерних кощавих пта­хів — убогих родичів куріпки. Господарі, видно, вважали, що додержуються англійського звичаю, але вони мали про нього досить невиразне уявлення — місцевість про­чісував цілий загін невмілих ловчих, і, боячись поцілити когось із них, Дік стріляв тільки тоді, коли птахи про­літали над його головою.

Повернувшись, вони застали у себе в спальні Ланьє.

— Тату, ти велів, щоб ми тобі зразу сказали, якщо опинимося десь разом із хворим хлопчиком.

Ніколь, крутнувшись на підборах, злякано завмерла.

— Цей хлопчик, мамо, — вів далі Ланьє, звертаючись уже до неї, — щовечора купається у ванні, і сьогодні він купався переді мною, а потім мені довелося лізти в ту саму воду, і вона була брудна.

— Що? Що ти сказав?

— Я бачив, як із цієї води вийняли Тоні, а після ньо­го мені веліли лізти у ванну, і вода була брудна.

— І ти що, поліз?

— Так, мамо.

— Боже мій! — вигукнула вона, обернувшись до Діка.

Той запитав Ланьє:

— А чому Люсьєн сама не приготувала тобі ванну?

— Люсьєн не може. Там якийсь пальник не такий, як скрізь, — учора він спалахнув і обпік їй руку, і тепер вона боїться, отож одна з тих жінок...

— Іди-но до нашої ванної й скупайся ще раз.

— Ви тільки не кажіть, що це я вам розповів, — по­просив Ланьє з порога.

Дік увійшов слідом за ним і побризкав ванну карбол­кою; зачиняючи двері, він сказав Ніколь:

— Треба або побалакати з Мері, або виїхати звідси.

Вона кивнула головою, погоджуючись, і він додав:

— Людям завжди здається, що їхня дитина чистіша, ніж чужа, і що від неї не можна заразитися, навіть ко­ли в неї інфекційна хвороба.

Дік налив собі вина й почав гризти печиво, люто хрумкаючи в лад із булькотом води у ванній.

— А тим часом скажи Люсьєн, щоб навчилась кори­стуватися тим пальником, — порадив він.

На порозі постала та сама жінка-азіатка, про яку щойно йшлося.

— Графиня...

Дік знаком запросив її увійти й причинив за нею двері.

— Як ваш хворий хлопчик? Йому вже краще? — лагід­но запитав він.

— Так, краще, але висип іще не зійшов.

— Шкода малюка. Але я хотів застерегти вас: не можна, щоб наші діти милися після нього в тій самій воді. У жодному разі! Я певен, ваша господиня була б обурена, якби знала, що ви зробили таке.

— Я? — Жінка була вочевидь приголомшена. — Я тільки побачила, що ваша служниця не може впоратися з паль­ником, і показала їй, як це робиться.

— Але після хворої дитини ви спочатку повинні були випустити всю воду й ретельно промити ванну.

— Я?!

Ніби задихнувшись, жінка ковтнула повітря, судомно схлипнула й вибігла з кімнати.

— Мені зовсім не хочеться, щоб вона прилучалася до західної цивілізації нашим коштом, — сердито промовив Дік.

За обідом він остаточно вирішив, що перебування тут треба скоротити. Гусейн навіть про свою батьківщину не вмів розповісти до пуття, сказав тільки, що там бага­то гір, водяться кози, а тих кіз пасуть пастухи. Він уза­галі волів мовчати — щоб розворушити його, потрібна була енергія, яку Дік беріг для власної родини. Незаба­ром по обіді Гусейн залишив Дайверів та Мері самих, але колишня близькість не відновилася: між ними зді­ймалися бурхливі хвилі велико­світського життя, що їх Мері долала під усіма вітрилами. Дік відчув полегкість, коли о пів на десяту Мері принесли записку і вона, про­читавши її, підвелася.

— Вибачте, чоловік має ненадовго виїхати, і я мушу провести його.

Наступного ранку, слідом за служницею, яка принес­ла їм каву, до спальні рішучою ходою увійшла Мері. Дік і Ніколь ще не встигли вдягтися, а вона була вбра­на і, очевидно, встала вже давно. Кутики її стулених уст смикалися від ледь стримуваного гніву.

— Що то за розмови, ніби Ланьє купали в брудній воді?

Дік хотів був відповісти, але вона перебила:

— І ніби ви звеліли сестрі мого чоловіка вимити для нього ванну?

Вона височіла над ними, люто блискаючи очима, а во­ни, сидячи нерухомо, як боввани, притиснуті до ліжка вагою підносів, спромоглися тільки вигукнути разом:

— Його сестрі?

— Так, ви сказали одній із сестер мого чоловіка, що вона повинна була вимити ванну!

— Та ні! — знову хором заперечили вони. — Ми роз­мовляли зі служницею.

— Ви розмовляли із сестрою Гусейна.

Дік розгублено пробурмотів:

— Я був певен, що ці дві жінки — ваші служниці.

— Я ж вам сказала, що вони — гімадунки.

— Що? — Дік підвівся з ліжка й накинув халат.

— Я вам це пояснила ще позавчора, коли ми сиділи біля рояля. Тільки не кажіть, що ви на той час набра­лися вже так, що нічого не пам’ятаєте.

— То ви це про них казали? Я тоді просто не чув по­чатку. І якось не пов’язав це з ними... Це просто непо­розуміння, Мері. Єдине, що нам лишається, — піти до неї й перепросити.

— Піти й перепросити! Я ж вам пояснювала: коли найстарший у родині — найстарший! — одружується, то дві найстарші сестри складають обітницю присвятити себе його дружині і стають гімадунками, тобто чимось на зразок її фрейлін.

— Чи не тому Гусейн поїхав учора з дому?

Мері повагалася, але потім ствердно кивнула головою.

— Він інакше не міг — сестри теж поїхали з ним. Так їм велить закон честі.

Ніколь теж зіскочила з ліжка й почала вдягатися. Мері провадила далі:

— А що це за історія з ванною? Я нізащо не повірю, що в цьому домі могло статися щось подібне! Покличмо Ланьє й запитаймо в нього.

Дік, сівши на ліжко, кивнув Ніколь так, щоб Мері не помітила, — бери, мовляв, цю справу у свої руки. Мері тим часом прочинила двері в коридор і італійською сказала щось покоївці.

— Стривайте-но, Мері, — сказала Ніколь. — Не треба вплутувати в цю справу дитину.

— Ви звинуватили нас, — відповіла Мері тоном, яким ніколи доти не розмовляла з Ніколь. — Я маю право пе­ревірити.