— Діку! Діку! Ідіть подивіться!

Дік кинувся через коридор до її кімнати. Ставши на­вколішки, він приклався вухом до грудей Петерсона, спро­бував намацати пульс. Труп був іще теплий, обличчя, жалюгідне й злякане за життя, зробилося брутальним і злим; під пахвою лежала скринька з причандаллям, але черевик, що завис над краєм ліжка, давно не знав вак­си, і підметка була дірява. За французькими законами, Дік не мав права торкатися трупа, але він усе-таки тро­хи відсунув руку Петерсона й побачив на зеленому по­кривалі пляму; кров, мабуть, уже просочувалася на ковдру.

Дік зачинив двері й постояв, напружено міркуючи. В коридорі почулися легкі кроки, потім — голос Ніколь. Вона стиха гукала його. Прочинивши двері, він прошепо­тів:

— Принеси покривало й верхню ковдру з мого ліж­ка — тільки щоб ніхто не бачив. — І, помітивши її напру­жене обличчя, квапливо додав: — Ти не хвилюйся, про­сто тут чорношкірі побилися між собою.

— Тоді кінчай з цим швидше.

Дік підняв тіло з ліжка — воно було легке. Він тримав його так, щоб кров із рани стікала в одяг уби­того. Поклавши його на підлогу, він стягнув з ліжка по­кривало й верхню ковдру, потім причинив двері і прислу­хався — десь у коридорі задзвенів посуд, і гучний голос трохи зневажливо промовив: «Мерсі, мадам», — але кро­ки офіціанта почали віддалятися до службових сходів. Дік і Ніколь швиденько обмінялися у дверях згортками; застеливши ліжко Розмері чистим покривалом, Дік, спіт­нілий, постояв ще трохи посеред кімнати, обмір­ковуючи ситуацію. Дві речі він усвідомив відразу, ще коли огля­дав труп. По-перше, очевидно, індіанець — ворог Ейба вистежив індіанця — його друга й напав на нього в кори­дорі, а коли той спробував урятуватися в номері Роз­мері, ввірвався туди і вбив його. По-друге, якщо зали­шити все, як є, то неможливо буде вберегти ім’я Розмері від скандалу — тим паче, що справа Арбакла і досі була в усіх на устах. А одна з умов її контракту поля­гала в тому, що вона повинна скрізь і в усьому лиша­тися «татовою донькою».

Дік машинально зробив жест, ніби закатав рукава, хоч був у спідній сорочці-безрукавці, і нахилився над тру­пом. Вхопивши його під руки, він ногою відчинив двері, швидко витяг труп у коридор і поклав його там у відповідній позі. Потім повернувся до кімнати Розмері, роз­гладив руками ворс на килимку і аж тоді зі свого номера зателефонував власникові готелю.

— Це ви, Макбет? З вами говорить доктор Дайвер; дуже важлива справа. Нас ніхто не може підслухати?

Як добре, що він не пошкодував часу й зусиль на те, щоб прихилити до себе містера Макбета. Хоч якась ко­ристь від тієї щедрості, з якою Дік роздаровував себе людям...

— Ми оце щойно вийшли з номера й наткнулися на труп нег­ра... в коридорі... ні, ні, цивільний... Заждіть хвилинку. Я вирішив зателефонувати вам, розуміючи, що вам не хотілося б, щоб хтось із мешканців готелю побачив у коридорі небіжчика. Але, звісно, я проситиму вас, щоб моє ім’я ніде не згадувалось. Я зовсім не хочу мати справу з французькими властями тільки через те, що по­бачив у коридорі труп.

Яка турбота про репутацію готелю! Два дні тому мі­стер Макбет мав нагоду переконатися, що містер Дай­вер — справжній джентльмен, а тому й прийняв запропо­новану йому версію без застережень.

Невдовзі містер Макбет був уже нагорі, а ще через хвилину з’явився жандарм. Але Макбет уже встиг шеп­нути Дікові:

— Ще раз запевняю вас: жодного з моїх гостей ця справа не торкнеться. І прийміть мою найглибшу вдяч­ність...

Містер Макбет одразу вжив заходів, про які можна було тільки здогадуватися; в усякому разі, вони справи­ли на жандарма таке враження, що він — чи то розгу­бившись, чи то з пожадливості — смикнув себе за вуса. Нашвидку склавши протокол, жандарм пішов дзвонити до свого відділка. Тим часом небіжчика перенесли до незайнятого люкса одного з найфешенебельніших готе­лів світу — і то так спритно, що сам Жюль Петерсон, як бізнесмен, міг би позаздрити.

Дік повернувся до себе.

— Що все це означає? — вигукнула Розмері. — Невже всі американці в Парижі тільки й знають, що стріляти одне в одного?

— Певно, тепер мисливський сезон, — відповів Дік. — А де Ніколь?

— Здається, у ванній.

Розмері закохано дивилася на нього, розуміючи, що він її врятував. Вона вже уявила, чим могла обернутися для неї ця подія; вона молилася на нього, коли він твер­до й упевнено, не підвищуючи голосу, залагоджував справу. Від надміру почуттів вона ладна була кинутися йому на шию, але щось відвернуло його увагу: він уві­йшов до спальні й попрямував до ванної. І тоді Розмері теж почула: дедалі голосніший нелюдський крик прори­вався крізь замкові щілини й шпарини дверей, наповню­ючи жахом кімнати.

Подумавши, що Ніколь упала у ванні і забилася, Роз­мері подалася слідом за Діком. Та перше ніж він від­штовхнув її й заслонив собою двері, вона встигла поба­чити щось зовсім інше.

Ніколь стояла навколішки перед ванною і, розгойду­ючись з боку в бік, кричала:

— Ти, знову ти! Ти й сюди прийшов — і тут мені вже не можна побути на самоті — прийшов і приніс закри­вавлене покривало! Давай я загорнуся в нього, будь ласка, мені не соромно, давай!.. У нас на Цюрихському озері був маскарад на перше квітня, на День дурнів, і всі дурні там зібралися, я хотіла прийти, загорнувшись у покривало, але мені не до­зволили...

— Заспокойся!

— ...я тоді сховалася у ванній, а мені принесли доміно й звеліли надягти його. Я й надягла, бо що мала робити?

— Отямся, Ніколь!

— Я не сподівалася, що ти покохаєш мене, я знала, що вже пізно. Тільки не заходь до ванної, до єдиного місця, де я можу побути на самоті, не носи мені закри­вавлених покривал і не вимагай, щоб я їх прала.

— Отямся. Встань...

Розмері з вітальні почула, як грюкнули двері ванної. Вона вся трусилася; тепер вона знала, що побачила Вайолет Маккіско у ванній на віллі «Діана». Пролунав телефонний дзвінок, вона зняла слухавку й мало не скрикнула від ра­дості, почувши голос Колліса Клея; він телефонував до неї в номер, а потім здогадався зателефонувати сюди. Вона по­просила його піднятися нагору й почекати, поки вона надягне капелюшок, — їй страшно було самій заходити до своєї кімнати.

Навесні 1917 року, коли доктор Річард Дайвер уперше приїхав до Цюриха, йому виповнилося двадцять шість років — чудовий вік, найкраща доба парубоцтва, для Діка не потьмарена навіть тим, що у світі точилася війна, бо він уже тоді являв собою надто велику цінність, надто значне капіталовкладення, щоб пускати його на гармат­не м’ясо. Згодом, через багато років, йому почало зда­ватися, що і в затишку швейцарських курортів він жерт­вував собою; а втім, він так і не утвердився в цій думці, а тоді, в 1917-му, тільки сміявся й ніяково казав, що особисто його війна оминула. До Цюриха він прибув за наказом начальства — закінчити освіту й здобути вчений ступінь.

Швейцарія була островом, який з одного боку омивали буремні хвилі, що набігали з Горіції, а з другого — во­доверті, що народжувалися на Соммі та Ені. В той час здавалося, що серед іноземців, якими були переповнені кантони, більше підозрілих осіб, ніж справжніх хворих, але тут можливі були тільки припущення, бо типи, що перешіп­тувалися в темних вуглах бернських та женевських кафе, могли бути й скупниками діамантів чи комівояже­рами. Проте всі добре бачили, як між прозорими Невшательським та Баденським озерами зустрічаються й розминаються довжелезні потяги, набиті сліпими й без­ногими, смертельно покаліченими обрубками людей. На стінах пивниць і у вітринах магазинів ще висіли яскра­ві плакати 1914 року, що засвідчували готовність швей­царців захищати свої кордони: воїни, молоді й старі, люто дивилися з висоти гір на примарні орди французів та німців. Ці плакати мали надихати швейцарців, на­гадуючи їм про те, що й вони нюхали якщо не порох, то чад ура-патріотизму перших днів війни. Різанина трива­ла, плакати вицвітали, і, коли Сполучені Штати встряли у війну, нікого це не здивувало так, як європейську се­стру заокеанської республіки.