Приємно збуджена рожевим вином, Ніколь Дайвер ви­йшла після ленчу в свій чудовий — жодної зайвої тра­винки! — садок і пішла стежкою, так високо схрестивши руки на грудях, що штучна камелія на плечі торкнулася її щоки. Садок починався від будинку — разом вони утво­рювали одне ціле — і з двох боків межував із старим селом, а його нижній край усту­пами спускався до моря.

Попід кам’яною огорожею з боку села все було запо­рошено: покручені виноградні лози, евкаліпти й лимонні дерева, навіть садова тачка — недавно покинута тут, во­на вже вгрузла в землю, змерт­віла й почала трухлявіти. Ніколь не раз дивувалася, що з другого боку огорожі, за грядкою півоній, починався зовсім інший світ — цар­ство зелені й прохолоди, де, омиті ніжною росою, куче­рявилися пелюстки й листя.

На шиї Ніколь був пов’язаний бузковий шарф, і буз­ковий відсвіт від нього, якого не могло знебарвити на­віть сліпуче сонячне проміння, лягав на її обличчя й на землю під її ногами. Обличчя було зосереджене, майже суворе, лише у виразі зелених очей прозирала якась розгубленість, безпорадність, її золотаве колись волосся потемнішало, але тепер, у свої двадцять чотири роки, во­на була вродливішою, ніж у вісімнадцять, коли золото кучерів затьмарювало всі інші її принади.

Оповитою ледь чутним запахом квітів стежкою з бор­дюром із білих камінців вона вийшла на майданчик, з якого видно було море; тут між віттям смоковниць висі­ли не за­свічені ліхтарики, під великим базарним пара­солем із Сієни стояли стіл і плетені крісла, а посередині височіла величезна пінія, найбільше дерево в саду. Ніколь зупинилась і, неуважливо дивлячись на густий поріст ротиків та красолі під пінією — наче хто навмання сипнув під дерево жменьку насіння, — прислухалася до сердитих голосів і плачу, що раптом долинули з дому; певно, діти щось не поділили між собою. Коли галас розтанув у гарячому повітрі, вона рушила далі, повз калейдоскоп півоній, що стелилися рожевими хмарами, чорних і коричневих тюльпанів, тендітних троянд на фіо­летових стеблах, троянд прозорих, мов цукрові квіти у вітрині кондитерської, — аж поки це бурхливе скерцо ко­льорів, мовби досягши найвищого напруження, не урва­лося зненацька — далі вологі східці збігали на п’ять футів униз, на другий виступ.

Тут була криниця, і цямриння над нею навіть у найспекотливіші дні лишалося вогким і слизьким. Обійшовши криницю, Ніколь піднялася східцями, що вели на город. Хода в неї була швидка — вона любила рухатися, хоч іноді здавалася втіленням спокою — глибокого й загад­кового. Пояснювалося це тим, що в неї був невеликий запас слів, а ще менше — віри в їхню силу, отже, на лю­дях Ніколь здебільшого мовчала, докидаючи слово лише тоді, коли без цього вже не можна було обійтися, — і то з ощадливістю, яка межувала зі скупістю. Але коли така небалакучість починала бентежити малознайомих співрозмовників, Ніколь раптово підхоплювала тему бесіди й починала торохтіти без упину, сама собі диву­ючись, а потім так само раптово замовкала, майже зля­кано, немов слухняний мисливський собака, який вико­нав усе, що від нього вимагалося, та ще й навіть трохи більше.

Стоячи посеред зеленого ворсистого килима городу, Ніколь побачила Діка, який простував стежкою до своєї май­стерні. Вона почекала, поки він зник, потім через грядки молодої салати про­йшла до невеличкого звіринця, де відразу зашаруділи кролі, різноголосо й зухвало загомоніли голуби й папуга. Спустившись звідти на ін­ший прискалок, вона підійшла до невисокого, вигнутого підковою парапету й глянула вниз. Із сімсотфутової ви­соти перед нею відкрилося Середземне море.

Місце, де вона стояла, було колись центром гірського селища Тарм. На цій скелі донедавна тулилася купка селянських хатин; п’ять із них об’єднали в одну спору­ду — віллу, а чотири знесли й на їхньому місці посади­ли садок. Огорожу, однак, лишили стару, і тому знизу, з шосе, садиба не вирізнялася з-поміж фіолетово-сірого скупчення тармських будинків.

Ніколь постояла хвильку, дивлячись на море, але там роботи не було навіть для її невтомних рук. Тим часом Дік вийшов зі свого флігеля з підзорною трубою й почав наводити її на схід — на Канн. За мить у поле його зору потрапила Ніколь; він одразу ж зник у своїй майстерні й вигулькнув звідти — вже з мегафоном. Він мав силу-силенну всіляких технічних іграшок.

— Ніколь! — прогримів він. — Я забув попередити тебе про своє останнє апостольське діяння: я запросив також місіс Абрамс, оту сиву даму.

— Я так і знала. Це неподобство!

Її слова чітко пролунали в тиші, і, щоб не вийшло так, ніби вона сміється з його іграшки, Ніколь гукнула го­лосніше:

— Ти мене чуєш?

— Чую. — Він опустив був мегафон, але зразу ж підніс його до рота. — Я хочу запросити ще декого. Отих двох молодиків.

— Гаразд, запрошуй, — лагідно погодилася вона.

— Я хочу влаштувати справді скандальну вечірку. Щоб були і сварки, і перелюбство, щоб хтось образився й пішов, грюкнувши дверима, і щоб яка-небудь дама зо­мліла у вбиральні. Це буде чудо, а не вечірка!

Він зник у майстерні, але Ніколь уже знала, що його пойняв добре знайомий їй настрій, — напад непогамов­ного збудження, яке передавалося всім довкола й незмінно кінчалося глухою тугою, якої він ніколи не пока­зував, але яку вона завжди вгадувала. Приводом до веселощів ставала часом дрібничка, значення якої аж надто перебільшувалось, і в таких випадках Дік маніпу­лював людьми справді віртуозно. За винятком хіба затя­тих циніків та недовірків, усі довкола пере­ймалися без­застережною, сліпою любов’ю до нього. А реакція при­ходила потім, коли він усвідомлював, скільки сили й сна­ги розтрачено надаремне. Оглядаючись іноді назад, на роздмухане ним карнавальне вогнище пристрастей, він жахався, як жахається часом генерал, дивлячись на кри­ваву січу — наслідок власного наказу, відданого, щоб за­довольнити йому самому незрозумілий інстикт крово­жерності.

Але люди, що бодай ненадовго опинилися в товаристві Діка Дайвера, мали дивне почуття: їм здавалося, ніби він не випадково вирізнив їх з-поміж інших, а побачив у їхній долі винятковість, якою можна пишатися. Він блискавично полонив серця своєю надзвичайною уважністю й чарівливою чемністю, здобуваючи перемогу ра­ніше, ніж переможені всти­гали усвідомити це. І тоді без зайвих слів, аби не прив’яла перша квітка дружби, він широко розчиняв перед ними браму у свій чудесний світ. Поки вони беззастережно корилися законам цього світу, Дік робив усе, щоб вони почувалися в ньому щасливо; та досить їм було хоч на мить узяти ці закони під сумнів, Дік немов розчинявся в повітрі у них перед очима, не лишаючи навіть спогаду про свої слова та вчинки.

О пів на дев’яту того вечора він вийшов зустрічати пер­ших гостей, церемонно несучи плащ на руці, як тореадор накидку. Вірний собі, він, привітавшись із Розмері та її матір’ю, помовчав, даючи їм першим розпочати розмову, — мов розраховуючи на те, що звук власного голосу допоможе їм швидше освоїтися на незнайомому місці.

Розчервонілі, збадьорені свіжим гірським повітрям, Розмері і місіс Спірс зацікавлено роздивлялися довкола. Трапляється, ознаки величі людей небуденних виявляються навіть у спотворених мовних зворотах; отак і дбайливо виплекану красу вілли «Діана» не потьмарювали навіть такі тривіальні недоречності, як нічим не виправдана по­ява покоївки чи корок від шампанського під ногою. Поки прибували перші гості — провісники нічних розваг, у будинку повільно завмирало денне життя, останнім виявом якого була вечеря малих Дайверів та їхньої гувернантки на відкритій терасі.

— Який чудовий сад! — вигукнула місіс Спірс.

— Це садок Ніколь, — сказав Дік. — Вона пильно доглядає його, все порається в ньому, лікує від усіляких хвороб. Боюся, що й вона сама одного чудового дня захворіє на яку-небудь плямистість чи фітофтороз. — По­тім, посварившись пальцем на Розмері, сказав їй жар­тівливим голосом, у якому, здавалось, бриніла батьків­ська турботливість: — Мій обов’язок тепер — урятувати вас від сонячного удару; я подарую вам пляжного капе­люха.