Ніколь нарешті передала чоловікові дивний предмет туалету, над яким трудилася цілий ранок. Дік сховався в кабіні і невдовзі вийшов звідти в чорних мереживних штанцях. Всі на пляжі так і ахнули. А втім, придивив­шись уважніше, люди побачили, що мереживо нашите на цупку основу тілесного кольору.

— Я б сказав, що це витівка педераста! — гидливо зауважив містер Маккіско, а тоді, озирнувшись на місте­ра Дамфрі й містера Кампіона, додав: — Перепрошую!

Розмері була в захваті від мереживних штанців, її щиро полонила щедра простота Дайверів. У своїй наїв­ності вона на здогадувалася, що все зовсім не так про­сто й безневинно, як здається, що все це вибране на ярмарку життя покупцями, яких цікавить не кількість, а якість; і що все інше — природна поведінка, майже ди­тяча безтурботність і доброзичливість, прагнення до ви­яву най­простіших людських чеснот — також є частиною кабальної угоди з богами й здобуте в боротьбі, якої вона й уявити не могла. За зовнішніми ознаками Дайвери стояли тоді на вершині еволюції цілого кла­су — через те більшість людей здавалися поряд з ними такими незграбними, — але насправді в їхньому житті вже розпочався процес якісних змін, якого Розмері не­спроможна була помітити.

Разом з усіма дівчина пила херес і заїдала хрустким печивом. Дік Дайвер довго дивився на неї холодними блакитними очима; нарешті його вольові й лагідні уста розтулилися, і він з притиском сказав:

— Знаєте, я давно вже не бачив таких дівчат, як ви, — таких, щоб справді квітли на очах.

Потім Розмері невтішно ридала, припавши обличчям до колін ма­тері.

— Мамо, я кохаю його! Кохаю нестямно — я ніколи не думала, що зі мною може статися таке. А він одруже­ний, і дружина в нього така вродлива — ну що мені роби­ти, га? Ой, якби ж ти знала, як я його кохаю!

— Цікаво було б його побачити.

— Його дружина запросила нас на п’ятницю на ве­черю.

— Якщо ти закохалася, то не плач. Закохані не пла­чуть, а смі­ються.

Розмері звела на неї очі, хитнула головою, струшуючи сльози, і всміхнулася. Мати завжди мала на неї значний вплив.

Розмері поїхала до Монте-Карло в поганому на­строї — наскільки це взагалі було для неї можливо. Стрімкий і вибоїстий шлях привів її в Ля-Тюрбі, до старої тамтешньої кіностудії, яку тепер саме пере­будовува­ли. Поки вона стояла перед ґратчастою брамою, чекаючи відповіді на свою записку, їй здавалося, що вона знов у Голлівуді. На подвір’ї лежав химерний мотлох, що залишився після недавніх зйомок, — подерті декорації, які зображали вуличку індійського міста, великий кит з пап’є-маше, вишня-велетень із плодами завбільшки як баскетбольні м’ячі, яка, зрештою, здавалася тут просто екзотичним деревом, місцевою рослиною на зразок ама­ранту, мімози, коркового дуба чи карликової сосни... Да­лі стояло кафе-закусочна, а за ним — два схожих на великі сараї знімальних павільйони. І скрізь, куди не глянь, об­личчя — підмальовані, пофарбовані, обличчя людей, що терпляче чекали і сподівалися чогось.

Хвилин за десять до воріт підбіг молодик із чуприною канаркового кольору.

— Заходьте, міс Хойт. Містер Брейді саме на зйом­ках, але він зараз прийме вас. Вибачте, що вам довелося чекати, але ці французькі мамзелі такі пронозисті — життя від них немає.

Адміністратор студії відчинив маленькі двері в глухій стіні павільйону, і Розмері, несподівано для себе зрадів­ши знайомій обстановці, ввійшла слідом за ним у півтем­ряву. Там і тут у сутінках бовваніли постаті — обертали до неї попелясто-сірі обличчя, мов душі в чистилищі, потривожені появою смерт­ного. Чувся гомін притишених голосів, здалеку долинало ніжне тремоло фісгармонії. Обійшовши фанерну перегородку, вони опинилися перед залитим білим тріскотливим світлом майданчиком, посеред якого нерухомо, ніс у ніс, стояли французький актор — манишка, комір і манжети яскраво-рожевого кольору — і американська актриса. Вони дивилися одне на одного осклілими очима — здавалось, вони стоять так уже не одну годину; час спливав, але вони не змінювали пози, не ворушилися. Батарея юпітерів раптом з лютим сичанням погасла, потім спалахнула знову; десь далеко жалібно застукотів молоток — наче хтось просився, щоб його впу­стили в темну порожнечу, в ніщо; згори, з-поміж слі­пучих ліхтарів, вигульк­нуло синє обличчя й гукнуло щось незрозуміле в темряву під дахом. Потім просто перед Розмері залунав, розколовши тишу, чийсь гучний голос:

— Золотко, панчохи можеш не знімати, хай деруться! Не страшно, як роздереться і десять пар. А ця сукенка коштує п’ятнадцять фунтів.

Той, хто говорив це, позадкував і наштовхнувся на Розмері. Тоді адміністратор студії сказав:

— Обережно, Ерле, це міс Хойт.

Вони бачилися вперше. Брейді справляв враження енергійної, запальної людини. Потискуючи їй руку, він швидко оглянув її — знайомий початок, що вже не бентежив дівчину, а лише викликав невиразне почуття зверхності до співрозмовника. Якщо її особа чогось варта, то чом не скористатися з цього?

— Я вас чекав з дня на день, — сказав Брейді. Голос його звучав надто владно як на буденну розмову, та за­разом у ньому вчувався легкий призвук кокні . — Як вам їздилось?

— Непогано, але вже хочеться додому.

— Та що ви! — запротестував він. — Не поспішайте, я хочу поговорити з вами. Я дивився вашу «Татову донь­ку» в Парижі — мушу вам сказати, зроблено чудово. Після перегляду я одразу ж зателефонував у Голлівуд, щоб дізнатися, чи ви маєте новий контракт.

— На жаль, я вже маю іншу пропозицію.

— Який фільм, господи, який фільм!

Щоб не всміхнутися на знак згоди, бо це було б нескромно, Розмері насупилася.

— Нікому, однак, не хочеться лишатися все життя героєм однієї картини.

— Авжеж, авжеж, цілком слушно. Які ж у вас намі­ри?

— Мати вирішила, що мені слід відпочити. А повернувшись, ми або підпишемо контракт з «Ферст нешнл», або поновимо угоду з «Феймес».

— Хто це «ми»?

— Моя мати. Вона веде всі мої справи. Я без неї — ні кроку.

Він знов оглянув її з голови до ніг, і Розмері раптом відчула, що цей погляд прошив її наскрізь. Ні, він не примусив серце радісно затрепетати, не викликав того щасливого піднесення, яке вона відчула вранці на пляжі під поглядом Діка Дайвера. Це був ніби електрич­ний розряд. Очі Брейді зрадили його хіть, і, попри свою дівочу цноту Розмері подумала, що могла б віддатися йому. Віддатися, а через півгодини забути про нього, як забувають про партнера, якого цілують перед кіно­камерою.

— Де ви зупинилися? — запитав Брейді. — Ага, у Госса. Ну що ж, і в мене цей рік розпланований до кінця, але моя пропозиція досі чинна. Відколи я працю­вав з Конні Толмедж, ви — перша дівчина, яку я заангажував би відразу і не ва­гаючись.

— І я б залюбки у вас знялася. Чому ви не повертає­тесь до Голлівуда?

— Ненавиджу те бісове кубло! Мені й тут добре. По­чекайте — я дозніму цей епізод і покажу вам студію.

Він повернувся на майданчик і стиха почав щось по­яснювати акторові-французу.

Минуло п’ять хвилин — Брейді все говорив, а француз слухав, переступаючи з ноги на ногу, й кивав головою. Нараз Брейді обернувся, гукнув щось угору, і в ту ж мить, засичавши, спалахнули юпітери. Розмері знов огорнули знайомі звуки Лос-Анджелеса. Не боячись ані цих звуків, ані темного лабіринту перегородок, охоплена бажанням знов опинитися вдома, вона рушила до виходу. Знаючи, в якому настрої буде Бренді після зйомок, вона не хотіла продовжувати розмову з ним, але почуття, на­віяні перебуванням на студії, не залишили її й після то­го, як вона вийшла за браму. Середземномор’я вже не здавалося їй сонним царством: адже й тут знімали фільми! Всі без винятку перехожі на вулицях тепер подобалися їй, і дорогою на вокзал вона купила собі пару сандаль.

Мати була задоволена: Розмері дотрималась усіх її напучень, — але вона хотіла якнайшвидше благословити дочку на самостійне життя. Хоч на вигляд місіс Спірс була жінка бадьора й діяльна, душа її втомилася. До­глядати смертельно хворого — тяжке випробування, а їй випало пройти через це двічі...