— Скажу я вам — зроду не мав такої химерної роз­мови по телефону.

Дік розмовляв не тільки з Ейбом, а й з десятком яки­хось осіб. Цих телефонних співрозмовників йому щора­зу рекомендували приблизно так:

— ...Тут з вами хоче поговорити один добродій, він заочно засуджений, принаймні він так каже, що?.. Ану, ви там, сидіть тихо!.. То йому пришили строк, і додому йому повертатися ніяк не можна. Але як на мене, то я вважаю, що він мав би... — У трубці забулькотіло, і що саме мав би зробити той добродій, лишилося таємницею.

Потім Дік почув таку заяву:

— Я гадаю, що це повинно зацікавити вас як психо­лога...

Невідому особу, яка це виголосила, очевидно, заду­шили телефонним шнуром: вона так і не встигла заці­кавити Діка ані як психолога, ані взагалі.

Далі розмова точилася так:

— Алло!

— Що ви ще скажете?

— Скажу «алло»!

— Хто це говорить?

— Це говорю я. — Хтось щоразу пирскав сміхом. — Зараз я передам трубку.

Дік раз у раз чув голос Ейба впереміж із якоюсь ме­тушнею, падіннями трубки, уривками фраз — як-от: «Ні, містере Норт, тільки не я...»

Потім озвався чийсь владний, рішучий голос:

— Якщо ви справді приятель містера Норта, то при­їдьте й заберіть його звідси.

Але тут раптом втрутився сам Ейб — промовив уро­чисто й розважливо, як людина, що твердо усвідомлює свій обов’язок:

— Діку, я викликав расові заворушення на Монмарт­рі. А зараз я йду забирати Фрімена з в’язниці. Якщо там прийде один негр, у нього фабрика вакси в Ко­пенгагені... Алло, ви мене чуєте?... Тож, якщо там з’явить­ся... — і знову трубку наповнив багатоголосий гамір.

— Як ви опинилися в Парижі? — запитав Дік.

— Я доїхав до Евре, а потім повернувся літаком, щоб порівняти Евре і Сен-Сюльпіс. Ні, я, звісно, не збираюсь перевозити Сен-Сюльпіс до Парижа. І йдеться зовсім не про бароко! Власне, я маю на увазі Сен-Жермен. За­ждіть хвилинку, я з’єднаю вас з розсильним. — Заради Бога, не треба.

— Послухайте, Мері виїхала благополучно?

— Так.

— Дік, я хочу, щоб ви поговорили з одним чоловіком, я тут з ним сьогодні познайомився. Він син морського офіцера і побував уже в усіх лікарів Європи. Зараз я вам про нього розповім...

Отут Дік і поклав слухавку — і, мабуть, даремно, бо для його розтривоженої свідомості і така пожива була б ко­рисна.

— Колись він був такий милий хлопець, — розповідала Ніколь Розмері. — Такий милий. Давно, ще коли ми з Діком побралися. Шкода, що ви його не знали тоді. Ейб гостював у нас тижнями, і ми майже не помічали його присутності. Іноді він грав для нас, але здебільшого ви­сиджував у кабінеті за фортепіано, як закоханий біля коханої. У нас була покоївка, пам’ятаєш, Діку? То вона вважала, що він — привид, а Ейб іще й лякав її: пере­стріне де-небудь у темному куточку і мукне зненацька — одного разу це нам коштувало чайного сервізу, але ми не сердилися.

Як їм весело жилося і як давно вони вже разом! Роз­мері із зазд­рістю думала про це життя, легке і безжур­не, зовсім не таке, як у неї. Вона, власне, не знала жит­тя, вільного від щоденних турбот, але високо цінувала дозвілля, як усі, хто його не мав. Для неї доз­вілля означало відпочинок, але їй і на думку не спадало, що Дайверам відпочинок знайомий не більше, ніж їй самій.

— Що ж із ним сталося? — запитала Розмері. — Чому він запив?

Ніколь похитала головою, мовляв, я до цього не при­чет­на.

— Стільки здібних людей у наш час занапащають себе.

— А хіба колись було не так? — запитав Дік. — Здібна людина завжди йде по лезу, бо інакше вона не вміє. А декотрі цього не ви­тримують — і програють.

— Як на мене, причини тут глибші. — Ніколь стояла на своєму, роздратована тим, що Дік суперечить їй при Розмері. — Такі митці, як... хоч би й Фернан, — спокійні­сінько обходяться без горілки. Чому взагалі спиваються здебільшого американці?

На це запитання було стільки відповідей, що Дік не зважав на нього, — нехай Ніколь радіє. Вона поча­ла викликати в нього невиразне роздратування. Хоч він уважав її найвродливішою з усіх жінок і знаходив у ній усе, чого потребував, він водночас розумів, що насуває­ться війна і, підсвідомо готуючись до неї, гартував себе й гострив зброю. Він не любив потурати собі, але в цю мить робив саме це: ішов на самообман, переко­нуючи себе, що Ніколь бачить у його ставленні до Розмері тільки невинне замилування дитячою чистотою. А тим часом учора в театрі Ніколь, на згадку про Розмері, з притиском назвала її дитиною — і це насторо­жувало.

Утрьох вони поснідали внизу, в залі, де килими погли­нали всі звуки і офіціанти сновигали безшумно, мов тіні, не витанцьовуючи на ходу вигадливий фокстрот, як у фешенебельних ресторанах. Довкола сиділи американ­ські родини, що зацікавлено роздивлялися інші амери­канські родини, шукаючи приводу розпочати розмову.

Лише за сусіднім столом сиділо якесь дивне товари­ство: десятків зо два жінок і тільки один чоловік, моло­дий, запобігливий, з манерами й виразом послужливого секретаря. Жінки були непевного віку й непевного про­шарку, а проте в око впадала їхня згуртованість — тіс­ніша, ніж, приміром, між дружинами, що гайнують час, поки їхні чоловіки розв’язують свої справи на діловій нараді. А тим більше несхожі вони були на строкату юрбу туристів.

Несамохіть прикусивши язика, на якому вже крути­лося глузливе зауваження, Дік попросив офіціанта з’ясу­вати, що то за компанія.

— Це матері полеглих героїв, — пояснив офіціант.

Усі троє стиха охнули. На очах у Розмері виступили сльози.

— Молодші з-поміж них — то, певно, вдови, — сказала Ніколь.

Поверх келиха з вином Дік знову глянув у той бік; у ясних обличчях жінок, у статечному спокої, яким віяло від них, проступала зріла гідність старшого покоління Америки. Присутність цих жінок, які приїхали, щоб ушанувати пам’ять загиблих рідних, оплакати непоправ­ні втрати, освітила благородною красою ресторанну залу. На мить Дікові здалося, що він, як тоді, в дитин­стві, скаче верхи на батьковім коліні, а довкола вирують давні пристрасті й поривання. Він майже силоміць при­мусив себе повернутися до двох своїх супутниць і зазир­нути в обличчя тому новому світові, в який він вірив.

«Дозвольте, я опущу штору?»

Ейб Норт і досі — аж з дев’ятої ранку — сидів у барі «Рітца». Коли він заявився туди в пошуках притулку, всі вікна були розчинені навстіж і потужні промені сон­ця діловито висмоктували порох з прокурених килимів та подушок. Хлопчики-розсильні, цієї пори ніким не конт­рольовані, вільні тілом і душею, гасали порожніми ко­ридорами, ніби підхоплені потоками протягів. Цей бар, зі столиками для жінок, здавався крихітним — аж не вірилося, що опівдні в ньому вміщується стільки людей.

Знаменитий Поль, тутешній хазяїн, ще не прийшов, зате Клод уже провадив ранковий облік; ані словом, ані порухом не виказавши недоречного здивування, він ві­дірвався від роботи, щоб налити Ейбові чарку похміль­ної. Ейб сів на лаві під стіною. Після двох чарок він почувався краще і навіть піднявся нагору до перу­карні й поголився. Коли він повернувся в бар, Поль уже був там — свій лімузин, зроблений на замов­лення, він обачливо залишив на бульварі Капуцинів. Поль лю­бив Ейба й підсів до нього побалакати.

— Сьогодні вранці я мав повернутися додому, — сказав Ейб. — Чи ж то пак не сьогодні, а вчора, га?

— І чому ж не повернулися?

Ейб подумав трохи і таки викрутився:

— Я читав роман, що друкується в «Ліберті», і на­ступний номер мав от-от надійти в Париж. Якби я по­їхав, то пропустив би його і так уже й не прочитав би ніколи.

— Певне, то цікавий роман.

— Надзвичайно цікавий!

Поль підвівся, сміючись, але не відійшов, а сперся лік­тями на спинку стільця.

— Якщо ви справді хочете їхати, містере Норт, то завтра на «Франції» відпливають двоє ваших знайо­мих. Містер... як же його... і Слім Пірсон. Містер... міс­тер... зараз пригадаю. Високий такий, недавно відпустив борідку.