...Викличте сюди мого чоловіка, як він міг залишити мене тут на цих неуків, цих невігласів! Ви кажете, що в мене народилася чорна дитина, — але ж це нісенітниця, бруд­на і дешева вигадка! Ми приїхали в Африку тільки для того, щоб побачити Тімгад, бо над усе у світі мене ціка­вить археологія. Мені набридло, що я нічого не знаю і що всі весь час нагадують мені про це.

...Коли я одужаю, я хочу стати такою ж освіченою людиною, як ти, Діку, — я б почала вивчати медицину, але, мабуть, уже пізно. Купимо на мої гроші бу­динок, бо на­бридли мені ці квартири і тебе чекати на­бридло. Адже тобі нудно в Цюриху, і в тебе не лишаєть­ся часу, щоб писати, а ти ж сам казав, що вчений, який не пише, не справжній вчений. А я теж виберу собі яку-небудь науку й вивчу її як слід, щоб була для мене опо­рою, якщо я знову розкле­юся. Ти допоможеш мені, Ді­ку, — я тоді не почуватимуся такою винною. І ми осе­лимося десь коло теплого моря, де можна засмагати й не старітися.

...У цьому флігелі Дік працюватиме. Уявляєте, ця ідея виникла в нас обох одночасно. Стільки разів обми­нали Тарм, а тут вирішили заїхати, подивитися, і вияви­лося, що ці будинки стоять порожні, за винятком двох стаєнь. Купівлю ми оформили через одного француза, та щойно в морському відомстві почули, що якісь американці купили частину села в горах над морем, сюди наїхали шпиги. Вони нишпорили серед будівельних ма­теріалів, шукали, мабуть, чи не сховано там гармат, — врешті-решт Бебі довелося двічі телефонувати в Affaires Etrangères [29] у Париж.

Ніхто не приїздить на Рів’єру влітку, отже знайомих буде небагато і можна буде працювати. Щоправда, з’яв­ляється дехто з французів; минулого тижня завітала Містенгет і дуже здивувалася, що готель відкритий; потім — Пікассо і ще той, хто написав «Pas sur la bouche» [30].

...Дік, чому ти записався в готелі «Містер і місіс Дайвер», а не «Доктор Дайвер і місіс Дайвер»? Та ні, я про­сто так — просто мені спало на думку, — ти сам мене завжди вчив, що праця для людини — найголовніше, і я звикла так думати. Ти казав, людина повинна знатися на чомусь, а коли вона свої знання розгубила, то, вихо­дить, вона вже нічим не краща за інших, і що головне — встигнути утвердитися в житті, перше ніж розгубиш те, що знав. Якщо ти хочеш перевернути світ догори дриґом — будь ласка, любий, але чи повинна твоя Ніколь ходити на руках, щоб не відставати від тебе?

...Ейб Норт вважає, що я дуже мовчазна. Відколи я вперше одужала, ми з Діком частенько розмовляли до пізньої ночі — сиділи в ліжку й смалили сигарети, і тіль­ки коли починало зоріти, пірнали в подушки, щоб схова­тися від світла. Інколи я співаю чи бавлюся із тварина­ми, і в мене є кілька друзів — от, наприклад, Мері. Коли ми з Мері розмовляємо, то не слухаємо одна одну. По-справжньому розмовляти вміють тільки чоловіки. Коли я розмовляю, то кажу собі: напевно, тепер я — Дік. А інколи я — мій син, він такий розумний і розважли­вий. Я навіть бувала часом доктором Домлером, а ко­лись, можливо, набуду вашу подобу, Томмі Барбан. Томмі, здається, закоханий у мене, але тихо, не настирливо. Цього, однак, вистачає, щоб вони з Діком почали дратувати один одного. А загалом, так добре мені ще не жилося. Мене оточують друзі, які мене люблять. Я сиджу на тихому пляжі на березі Середземного моря, неподалік від свого дому, зі мною мій чоловік, мої діти і наші друзі. Все чудово, чудово — от тільки аби мені ще перекласти французькою цей клятий рецепт — кур­ча по-мерілендському. Так приємно ворушити пальцями ніг у теплому піску.

Хвилинку, зараз гляну. Ще якісь нові люди? Ах, ота дівчина, тепер бачу. На кого, кажете, вона схожа?.. Ні, не дивилася, сюди рідко привозять нові американські фільми. Розмері, а далі? Ми й справ­ді стаємо фешене­бельним курортом — такий наплив у липні! Атож, вона гарненька, та тільки тут незабаром ніде буде голки встромити.

Доктор Річард Дайвер і місіс Елсі Спірс сиділи в «Ка­фе союзників» у затінку запорошених дерев. З берега, пробравшись через Естерель, поривами налітав містраль, і рибальські човни погойдувалися в затоці, тицяючи що­глами в безбарвне серпневе небо.

— Я одержала листа від Розмері сьогодні вранці, — сказала місіс Спірс. — Яка жахлива історія з тими нег­рами! Уявляю, собі, що вам довелося пережити. Але Роз­мері пише, що ви були її добрим ангелом.

— Я б нагородив Розмері медаллю за хоробрість. Історія й справді була вкрай неприємна. Єдиний, здає­ться, кого вона зовсім не зачепила, — це Ейб Норт. Він вилетів до Гавра і, напевно, й досі нічого не знає.

— Шкода, що це так схвилювало місіс Дайвер, — обе­режно зауважила місіс Спірс.

Розмері написала їй з Парижа:

«Ніколь неначе збожеволіла. Я вирішила не їхати з ними на південь, бо Дікові й без мене вистачає клопоту».

— Вона вже заспокоїлася. — В голосі Діка прозвуча­ло щось дуже схоже на роздратування. — Отже, завтра ви їдете звідси. А коли відпливає ваш пароплав?

— Завтра ж.

— Шкода, що доводиться розлучатись.

— Нам тут дуже сподобалося. Завдяки вам ми чудо­во провели час. І ви перший чоловік, якому Розмері від­дала своє серце.

Свіжий повів вітру огорнув порфірові гори Ла-Напуль. Щось у повітрі вже віщувало переміну погоди: буяння літа, в якому завмирає навіть плин часу, завершува­лося, відходило в минуле.

— У Розмері бували захоплення, але рано чи пізно вона віддавала свого обранця в мої руки... — Місіс Спірс засміялася. — ...Для вівісекції.

— А мене, виходить, пощадили.

— Тут я однаково нічим не могла б зарадити. Вона закохалася у вас ще до того, як я вас побачила. І я схва­лила її вибір.

Дік зрозумів, що ні він сам, ані Ніколь не відігравали в планах місіс Спірс якоїсь самостійної ролі; і зрозумів також, що її аморальність випливала з її самозречення. Вона мала на це право — то була її пенсія, відшкоду­вання за відмову від особистого життя. В боротьбі за існування жінці часто доводиться йти на все, але навряд чи їй можна дорікати за такий вигаданий чоловіками злочин, як умисна жорстокість. Поки радощі і прикрощі кохання не виходили за певні межі, місіс Спірс ладна була спостерігати їх з незлобивою відчуженістю євнуха. Їй навіть на думку не спадало, що все це може погано скінчитися для Розмері, — можливо, тому, що вона ціл­ком покладалася на доччин здоровий глузд.

— Якщо це справді було, як ви кажете, кохання, особ­ливих страждань воно їй, здається, не завдало. — Він усе ще вдавав, ніби може думати про Розмері безсторонньо. — І так чи так, воно вже минуло. Хоча, між ін­шим, у житті людини важливі події часто починаються з дрібниці.

— Це не дрібниця, — відказала місіс Спірс. — Ви її перше кохання, ви стали для неї ідеалом. Вона пише про це в кожному своєму листі.

— Просто вона дуже чемна дівчина.

— Ви й Розмері — найчемніші люди у світі, але в да­ному разі вона не перебільшує.

— Моя чемність — це парадокс моєї вдачі.

У певному розумінні він мав рацію. Від батька Дік перейняв дещо нарочиту чемність тих молодих півден­ців, які після громадянської війни переселилися на Пів­ніч. Часто він по­слуговувався нею, але так само часто й зневажав себе за це, бо розумів, що йдеться не стільки про намагання подолати свій егоїзм, скільки про намагання приховати його.

— Я закоханий у Розмері, — сказав він раптом. — Я знаю, що виявляю слабкість, кажучи це вам, але мені схотілося дозволити собі невеличку слабкість.

Слова прозвучали якось дивно, офіційно, так, наче сказані вони були для того, щоб столики й стільці в «Кафе союзників» запам’ятали їх назавжди. Скрізь і в усьому він відчував уже відсутність Розмері; лежачи на пляжі, бачив її обпалене сонцем, облуплене плече; гуля­ючи по саду в Тармі, затоптував сліди її ніг; а тепер-от оркестр заграв «Карнавал у Ніцці», відгомін веселощів минулого сезону, і все довкола немовби затанцювало, і душею цього танцю була вона. Протягом якихось ста годин вона опанувала всі премудрості чорної магії; вона була як беладона, що туманить зір, як кофеїн, що пе­ре­творює фізичну енергію на нервову, як мандрагора, що дарує спокій.