Він зробив ще одну безнадійну спробу довести собі, що може говорити про Розмері так само безсторонньо, як і місіс Спірс.

— Знаєте, ви з Розмері зовсім несхожі, — сказав він. — У неї весь успадкований від вас розум йде на створення личини, яку вона показує світові. Вона не звикла мис­лити: в неї вдача ірландки, романтична й позбавлена логіки.

Місіс Спірс і сама знала, що під тендітною зовнішніс­тю Розмері криється молодий мустанг, справжня дочка доктора Хойта, капітана медичної служби армії США. Розтин Розмері виявив би надмірне серце, печінку й ду­шу, втиснуті в чарівну оболонку.

Прощаючись, Дік добре усвідомлював силу привабли­вості Елсі Спірс, усвідомлював, що вона для нього не просто остання часточка Розмері, з якою він так не хо­тів розлучатись. Розмері він, можливо, в чомусь і при­думав; але придумати її матір він не міг. І якщо Розме­рі пішла зі сцени зі скіпетром, у мантії та короні, якими він обдарував її сам, то тим приємніше йому було віддати належне чарам її матері, знаючи, що вони не є витвором його уяви. Місіс Спірс належала до жінок, які вміють терпеливо чекати, поки чоловік зайнятий справа­ми куди важливішими за сімейні — коли він воює чи оперує хворого і не можна ані квапити його, ані відривати. А скінчить — і знайде її, вона чекатиме, спокійна й лагідна, десь у затишку, на похідному стільці, за га­зетою.

— До побачення, і знайте, що ми вас дуже полюби­ли — і я, і Ніколь.

Повернувшись на віллу «Діана», він пішов до себе й розчинив віконниці, що захищали кабінет від полудневої спеки. На двох довгих столах у безладді, в якому тільки він міг розібратися, лежали матеріали його книжки. Том перший, що містив класифікацію хвороб, уже виходив коштом автора невеликим тиражем і мав певний успіх. Тепер Дік вів переговори про його перевидання. Для другого тому він планував переробити і значно розши­рити свою першу книжку, «Психологію для психіатрів». Як багатьом іншим, йому довелось переконатися, що він має тільки одну-дві оригінальні ідеї і що його невеличка збірка статей, недавно в п’ятдесятий раз видана в Ні­меччині, містить, власне, суть усього, що він знає й думає.

Тепер усе це гнітило його. Йому шкода було змарно­ваних років у Нью-Хейвені, він гостро відчував розбіж­ність між своїм дедалі розкішнішим способом життя і браком творчих здобутків, які б його виправдували. Він згадував розповідь свого румунського приятеля про вче­ного, що багато років вивчав будову мозку панцерника, і в уяві своїй бачив доскіпливих, педантичних німців, які, маючи поблизу бібліотеки Берліна та Відня, мето­дично розробляють його тему. В нього не раз уже вини­кало бажання закруглити працю в її теперішньому об­сязі й видати невеличким томом без супровідних даних як вступ до майбутньої, ґрунтовнішої монографії.

Так він і вирішив зробити, походжаючи по кабінету в скісному промінні надвечірнього сонця. Цей новий план він зможе виконати до весни. Мабуть, думав він, якщо людину з його енергією цілий рік долають сумніви, то це означає, що в попередні розрахунки закралась якась помилка.

Він розклав по стосах паперів штабки позолоченого металу, що правили йому за прес-пап’є. Потім прибрав кімнату (покоївкам вхід сюди був заборонений), почи­стив пастою свою ванну, полагодив жалюзі й написав замовлення цюрихському книжковому видавни­цтву. По­тім випив трохи джину, доливши склянку на дві третини водою.

За вікном у саду він побачив Ніколь, подумав, що за­раз доведеться зустрітися з нею, і свинцевий тягар ліг йому на душу. При ній він мусив поводитися так, ніби нічого не сталося, і сьогодні, і завтра, і через тиждень, і через рік. Тоді в Парижі він дав їй люмінал, і вона цілу ніч продрімала в його обіймах. Над ранок вона прокинулася злякана, оглушена, але він зумів заспокоїти її лагідним словом, і вона знову заснула, торкаючись його обличчя теплим, запашним волоссям. Перше ніж вона прокинулася вдруге, він про все домовився по те­лефону із сусідньої кімнати. Розмері переїде до іншого готелю. Переїде, навіть не попрощавшись з ними, — «та­това донька» має лишитися «татовою донькою». Власник готелю містер Макбет мав уподібнитися трьом китай­ським статуеткам-мавпочкам — «нічого не бачу, нічого не чую, нічого не кажу». Нашвидкуруч спакувавши незлі­ченні коробки й згортки з покупками, Дік і Ніколь опів­дні виїхали на Рів’єру.

Тоді тільки настала реакція. Влаштовуючись у купе спального вагона, Дік бачив, що Ніколь чекає цього; ре­акція прийшла ще до того, як потяг устиг виїхати з мі­ста, — нестерпне, відчайдушне бажання зіскочити, поки потяг не набрав швидкості, кинутися назад, знайти Роз­мері, побачити, що вона робить. Він розгорнув книжку, надів пенсне і втупився в сторінку, відчуваючи на собі примружений погляд Ніколь, що лежала навпроти. Чи­тати він не міг; удаючи, ніби втомився, він приплющив очі, але вона невідривно дивилася на нього, ще сонна після наркотику, але заспокоєна й майже щаслива з то­го, що він знову належить їй.

Із заплющеними очима було ще гірше, бо в стукоті ко­ліс він виразно чув: «зустрів — утратив, зустрів — утра­тив»; але, щоб не виказати себе, Дік пролежав так аж до ленчу. Ленч трохи розважив його — він завжди лю­бив цю маленьку учту опівдні; скільки їх було в його подружньому житті — в готелях та харчевнях, у ваго­нах-ресторанах, буфетах та літаках! Знайома біганина офіціантів, маленькі пляшки вина й мінеральної води, чудова кухня на лінії Париж — Ліон — Середзем­номор’я, — усе це створювало видимість, ніби нічого не змінилося в їхньому житті, але це була, мабуть, перша його подорож з Ніколь, коли він віддалявся від своєї мети, а не наближався до неї. Він випив цілу пляшку вина, якщо не рахувати одного келишка Ніколь; вони розмовляли про дім і про дітей. Та тільки вони повер­нулися до купе, розмова урвалася, запала мовчанка, як тоді в ресторані навпроти Люксембурзького саду. Прагнучи позбутися болю, ми чомусь вважаємо за по­трібне знову пережити те, що цей біль спричинило. Діка опанувало дивне нетерпіння; раптом Ніколь сказала:

— Негаразд усе-таки, що ми залишили Розмері саму. Як ти гадаєш, чи дасть вона собі раду?

— Дасть. Вона собі дасть раду за будь-яких обста­вин. — Спохопившись, що ці слова можуть рикошетом образити Ніколь, він квапливо додав: — Зрештою, Розмері актриса, і, хоч мати тримає її під своїм крильцем, сама вона теж повинна вміти постояти за себе.

— Вона таки приваблива дівчина.

— Вона ще дитина.

— І все одно, напрочуд приваблива.

Вони перемовлялися, й самі не знаючи навіщо, і кож­ний з них казав те, що думав інший.

— На жаль, вона не така розумна, як мені спочатку здалося, — зауважив Дік.

— А по-моєму, вона дуже кмітлива.

— Не сказав би. В її поведінці й досі є щось малече.

— Вона дуже, дуже гарненька, — сказала Ніколь під­креслено рівним голосом, — І, по-моєму, вона чудово грає в тому фільмі.

— Вона мала гарного режисера. А її грі, якщо вдума­тися, бракує індивідуальності.

— Я не згодна з тобою! Взагалі вона повинна дуже подобатися чоловікам.

У нього стислося серце. Яким чоловікам? Скільком чо­ловікам?

«...Дозвольте, я опущу штору?»

«Будь ласка. Світло й справді ріже очі».

Де вона тепер? І з ким?

— Через кілька років вона виглядатиме на десять ро­ків старшою від тебе.

— Навпаки. Якось у театрі я спробувала намалювати її на звороті програмки. Такі обличчя довго не старіють.

Вночі обом спалося погано. Дік знав: через два-три дні він сам спробує вигнати тінь Розмері, щоб вона не оселилася в їхньому домі назавжди, але тепер йому ще бракувало на це сили. Іноді розлучитися з болем важче, ніж з утіхою, а спогади були ще такі яскраві, що лиша­лося одне — прикидатися. А прикидатись було нелегко, бо останнім часом Ніколь дратувала його: за стільки років вона мала б уже навчитись розпізнавати озна­ки напруженості, що передують нападові, і остерігатися їх. Протягом останніх двох тижнів вона двічі зривалася. Вперше під час вечірки в Тармі — проходячи повз її спальню, він почув, як вона, захлинаючись безглуздим сміхом, запевняє місіс Маккіско, що до туалету ввійти не можна, бо ключ кинуто в колодязь. Місіс Маккіско стояла приголомшена, розгублена, навіть злякана, і вид­но було, що вона починає здогадуватися... Дік не надав цьому випадкові особливого значення, бо Ніколь швидко опритомніла. Вона телефонувала навіть потім до готелю Госса, щоб перепросити, але Маккіско вже виїхали.