Через тиждень. Ніколь уже забула про свій раптовий потяг до Томмі — в неї була коротка пам’ять на людей, і вона їх легко забувала. Але з першим гарячим подувом червня до неї дійшла звістка, що він знову в Ніцці. Томмі надіслав коротеньку записку, адресовану їм обом, — вона прочитала її під парасолем, розбираючи пош­ту, яку прихопила з собою на пляж, і кинула Дікові, а той у відповідь кинув їй на коліна щойно розпечатану телеграму:

Любі мої завтра приїжджаю до Госса на жаль без мами сподіваюсь побачитися

Розмері

— Що ж, я рада буду побачитися з нею, — похмуро сказала Ніколь.

Але другого ранку, коли Дайвери спускалися до моря, Ніколь знов з тривогою відчула, що Дік от-от зважить­ся на якийсь відчайдушний крок. Після вечора на яхті Голдінга це передчуття ставало дедалі виразнішим. Ще тримаючись звичної опори, давньої гарантії безпеки, вона вже знала, що має зробити стрибок, має перейти в якусь нову якість, але, пойнята страхом, не наважува­лася все остаточно обміркувати й усві­домити. Постаті Діка та її самої, хисткі, невиразні, зринали в її уяві, наче привиди у вирі моторошного танку. Давно вже за кожним мовленим словом їй вчувався якийсь багато­значний зміст, що його розкрити міг тільки Дік, коли визнає це за по­трібне. Довгі роки бездумного існування відживили у вдачі Ніколь ті природні її якості, що їх рання хвороба заглушила була, а Дік не зміг виявити — не через брак уміння, а тільки через те, що нікому ще не вдавалося зазирнути в усі закутки чужої душі. Та хоча ці зміни в душевному стані мали, зрештою, здоро­ву природу, на серці в неї було тривожно. Особливо прикро вражала її дедалі помітніша байдужість Діка, яка виявлялася в тому, що він забагато пив. Ніколь не знала, буде вона розтоптана чи вціліє, — нещирі інтона­ції Діка спантеличували її. Події розгорталися нестерп­но повільно, мов довжелезна доріжка, і неможливо було вгадати, як Дік поведеться, коли сувій розкрути­ться до кінця — до краю безодні, через яку доведеться стрибати.

Її не лякало, що буде потім, — напевно, то буде по­легкість, радість людини, яка позбулася тягаря, в якої спала з очей полуда. Ніколь була створена для руху, для переміни місць — з грішми замість крил чи плавців. І те, що має статися, лише відновить природний стан ре­чей, так, наче шасі спортивного автомобіля, на якому багато років тому змонтували кузов родинного лімузина, знову використають за безпосереднім призначенням. Ніколь уже відчувала по­дмух свіжого вітру — вона боялася тільки болю майбутньої розлуки; боялася ще й тому, що не знала, в який спосіб ця розлука станеться.

Дайвери вийшли на пляж, вона в купальнику, він у плавках білого кольору, що так гарно відтіняв засмаглу шкіру. Ніколь бачила, що Дік шукає очима Ланьє і Топсі серед утвореного парасолями калейдоскопу яскра­вих плям і тіней; отже, його думки були не з нею, на хвильку вона вийшла з-під його влади, і, дивлячись на нього збоку, вона подумала, що діти потрібні йому зараз не для того, щоб їх захистити, а для того, щоб самому за них сховатися. Можливо, йому було страшно на цьому пляжі, як скинутому правителеві, що потай відвідує свою колишню резиденцію. Що ж до неї, то на цей час вона вже зненавиділа його світ, де над усе ставилися ввічливість і милі жарти, зненавиділа, забув­ши, що протягом багатьох років тільки цей світ був їй приступний. Що ж, нехай милується своїм пляжем, спас­кудженим на догоду смакам позбавлених смаку людей; якби він шукав тут цілий день — однаково не знайшов би жодного камінчика від китайського муру, яким ко­лись цей пляж оточив, жодного сліду ноги давнього друга.

На мить Ніколь пошкодувала, що так сталося; вона згадала, як він розгрібав на пляжі купи сміття, ретель­но вибираючи уламки скла, згадала, як вони купували собі в крамничці в одному із завулків Ніцци матроські кльоші й блузи — убран­ня, що його потім оголосили модним і почали шити із шовку паризькі кравці; згадала тутешніх наївних дівчат, що, збираючись зграйками на хвилерізі, цвірінькали по-пташиному: «Dites donc! Dites donc»! [65] — і ранковий ритуал, спокійне і радісне злиття із сонцем і морем, і веселі витівки Діка, похова­ні під товщею цього піску за якихось кілька років...

Тепер пляж перетворився на «клуб», на космополітич­ний клуб, до якого приймають усіх, кому забагнеться до нього вступити.

Звівшись навколішки на солом’яному маті, Дік виглядав Розмері, і Ніколь, зрозумівши це, знову закам’яніла. Разом з ним вона огля­дала берег; чого тут тільки не понаставляли! — гімнастичні кіль­ця й турніки над водою, переносні роздягальні, плавучі вишки, про­жекто­ри, що лишилися пі­сля вчорашнього свята, біла буфетна стойка з уже набридлим модерністським орнаментом із велосипедних керм.

Менш за все Дік сподівався побачити Розмері у во­ді, бо вже мало людей плавало в цьому блакитному раю — тільки дітлахи та чийсь служник, що кожного ранку хизувався перед курорт­никами ефектними стриб­ками у воду з п’ятдесятифутової скелі. Більшість же мешканців готелю Госса сиділи під парасолями в піжа­мах і показували свої кволі тіла тоді, як збиралися йти з пляжу, десь о першій годині.

— Он вона, — раптом сказала Ніколь.

Він побачив Розмері, яка перепливала від плоту до плоту, і Ніколь, стежачи за ним, тяжко зітхну­ла, але це зітхання було тільки спізнілою луною того, що вона притлумила в собі п’ять років тому.

— Попливімо їй назустріч, — запропонував Дік.

— Пливи сам.

— Ні, удвох.

Вона хотіла була відмовитися, але за хвилину вони вже пливли поряд і шлях їм показувала зграйка дріб­них рибок, ваблених відблисками тіла Розмері, яскра­вими, як блиск форельної блешні.

Ніколь залишилась у воді, а Дік виліз на пліт і сів біля Розмері; мокрі, вони сиділи й жваво балакали, ні­би ніколи не кохали, ба навіть не торкалися одне одно­го. Розмері сяяла красою — її молодість на мить при­голомшила Ніколь, але вона зразу ж утішилася тим, що в дівчини талія трохи ширша, ніж у неї. Ніколь кружляла біля плоту у воді, прислухаючись до голосу Розме­рі, — а та вкладала в нього радість, веселість і завзят­тя — вона була певніша себе, ніж п’ять років тому.

— Я так скучила за мамою! В понеділок ми нарешті зустрінемося в Парижі.

— Минуло п’ять років, відколи ми вперше вас тут по­бачили, — сказав Дік. — Яким же кумедним дівчиськом ви були в тому готельному купальному халаті!

— Невже ви запам’ятали? А втім, ви завжди все па­м’ятаєте — принаймні все приємне...

«Ну, знову пішла гра в компліменти», — подумала Ніколь і пірнула у воду, а виринувши, почула:

— Я вдаватиму, ніби цих п’яти років не було, ніби мені все ще вісімнадцять. З вами я завжди почувалася такою... такою щасливою, інакше не скажеш — з вами й з Ніколь. Дивлюся на берег, і перед очима вся наша компанія — такі чудові люди, я таких більше не зустрі­чала й навряд чи колись зустріну...

Відпливаючи, Ніколь помітила, що похмуре обличчя Діка трохи проясніло, коли він розпочав свою гру з Роз­мері й видобув свою давню чарівливість — тепер трохи потьмянілу, як тьмяніють від часу мистецькі твори; йому б оце чарку-другу, і він почав би крутитися перед нею на кільцях, незграбно роблячи те, що колись вихо­дило в нього так досконало. Ніколь подумала, що цього літа він уже не наважується стрибати у воду з вишки.

Потім, коли вона перепливала від плоту до плоту, її наздогнав Дік.

— Приятелі Розмері мають швидкісний катер — он він стоїть. Хочеш покататися на акваплані? Я б за­любки.

Згадавши, як він колись робив стойку на стільці, по­ставленому на кінці дошки, вона погодилась — як пого­дилася б задовольнити примху Ланьє. Позаминулого лі­та на Цузькому озері вони часто розважалися цією приємною грою, і одного разу Дік, стоячи на дошці, під­няв на плечі здорованя, що важив двісті фунтів. Але жінка, одружуючись, бере собі чоловіка разом з усіма його талантами і потім її вже важко вразити, хоча вона часом і вдає, що здивована й захоплена. Що ж до Ні­коль, то вона і не вдавала нічого, а тільки казала: «Атож, усе було так, як треба».