А це з іншого листа:
«Ви могли б пропустити один огляд і написати мені листа. Мені нещодавно надіслали грамофонні платівки із записами уроків, щоб я не забувала, а я їх усі побила, і через це доглядальниця зі мною не розмовляє. Платівки були англійські, а вона все одно нічого не розуміла. В Чикаго один доктор сказав, що я симулянтка, цебто він хотів сказати, що я шосте близня, а він ще ніколи таких не бачив. Але я на той час знавісніла вже по-справжньому, тож мені було однаково. А коли я навіснію, мене ніщо не обходить, хай навіть кажуть, що в мені сидить мільйон дівчат.
Ви того вечора казали, що навчите мене грати. А я гадаю, кохання — це найголовніше або повинне бути найголовнішим.
В усякому разі, я дуже рада, що лікарський огляд забирає у вас весь вільний час.
Toute а vous [18]
Ніколь Воррен»
Були й інші листи, в яких безпорадні цезури утворювали тривожні ритми.
«Дорогий капітане Дайвере!
Пишу вам тому, що не маю до кого звернутися, і мені здається, що коли навіть така хвора людина, як я, бачить усю безглуздість свого становища, то вам це зрозуміло й поготів. Моя душевна недуга вже минула, цілковито розбивши й зламавши мене — саме цього тут, видно, і домагалися. Мої родичі облишили мене напризволяще, і я вже не чекаю від них ані допомоги, ані співчуття. Я більше не можу витримати, подальше перебування тут остаточно доконає мене, і взагалі це марнування часу, бо всі чудово розуміють, що голову мою вилікувати неможливо.
Я опинилася в цьому закладі, який є, власне, будинком для напівбожевільних, тільки тому, що ніхто не наважився сказати мені правду. Якби я спочатку все знала, як знаю тепер, то я б усе витримала, вистачило б сили, але ті, що повинні були розплющити мені очі, не схотіли цього зробити. А тепер, коли я вже все знаю й заплатила за це знання такою дорогою ціною, вони не мають наміру відмовлятися від своїх собачих звичок і наполягають, щоб я думала, як раніше. А надто один тут старається, та в нього нічого не вийде.
Я страшенно самотня, мені тяжко без друзів і рідних, які лишилися далеко за океаном, і я не знаходжу собі місця, тиняюся сама не своя. Якби ви могли влаштувати мене перекладачкою (я вільно володію французькою й німецькою, досить добре італійською й більш-менш пристойно іспанською), або в санітарний загін, або медсестрою (я б і на курси пішла, якщо треба), — це було б для мене великим щастям».
І далі:
«Якщо ви вважаєте, що я неправильно пояснюю свій стан, ви могли б принаймні дати своє пояснення, я б вам повірила, бо у вас обличчя добре, як у кота, а тут скрізь обличчя хитрі й підступні. Доктор Грегорі дав мені вашу фотокартку, ви на ній не такий гарний, як у мундирі, зате молодший».
«Mon capitaine!
Дуже приємно було отримати від вас листівку. Я з цікавістю дізналася, що ви нещадні до недосвідчених медсестер, — будьте певні, я добре зрозуміла ваш натяк. А я гадала, коли побачила вас, що ви не такий, як усі».
«Дорогий капітане!
Сьогодні я розмірковую так, а завтра — інакше. В цьому все моє лихо, а ще в тому, що мені кортить чинити всім на зло і я ні в чому не знаю міри. Чи не порадите ви мені якого-небудь психіатра? Тут усі лежать у ваннах і співають «Грайся, розважайся у своїм садочку», але я не маю ані свого садочка, ані розваг, ані надії на те, що колись їх матиму. Вчора в кондитерській вони знову взялися за своє. Я була б стукнула того типа вагою, але мене стримали.
Більше я вам не писатиму. В голові все плутається».
Потім місяць не було листів. І раптом — перелом:
«...Поволі повертаюся до життя...»
«...Дивлюся на квіти, на хмари...»
«Війна скінчилася, а я, власне, і не усвідомлювала, що була війна...»
«...Ви такий добрий! І, напевно, дуже розумний, хоча й схожий на білого кота. А втім, цього не видно з тієї фотокартки, яку мені дав доктор Грегорі...»
«...Сьогодні була в Цюриху; яке це дивне почуття — знову побачити місто...»
«...Сьогодні їздила до Берна; не місто, а казка: на кожному кроці годинники...»
«...Сьогодні ми ходили на гору, високо-високо, аж туди, де ростуть едельвейси...»
Тепер листи надходили не так часто, як раніше, але він на всі відповідав. Якось вона написала:
«Я так хочу, щоб хтось закохався в мене, як закохувалися давно, ще до моєї хвороби. Але, мабуть, про таке мені ще годі мріяти».
Проте коли Дік чомусь запізнювався з відповіддю, в листах її палахкотіла тривога, схожа на безтямну тривогу кохання: «Певно, я набридла вам...», «Тепер я розумію, що виходила за межі...» «Цілу ніч не давала заснути думка, що ви захворіли».
Дік і справді хворів на інфлуенцу і після хвороби ще довго ходив кволий і байдужий до всього й на листи відповідав тільки з ввічливості. А потім думки про Ніколь витіснила цілком реальна постать штабної телефоністки, що прибула до Бар-сюр-Оба з Вісконсіна. Вона мала червоні, як на рекламному плакаті, вуста, і в офіцерській їдальні була відома під прізвиськом «Штучка-з-Ручкою».
Франц, статечний, і самовпевнений, повернувся до кабінету. Дік знову подумав, що з Франца вийшов би чудовий клініцист: тиради, що їх він виголошував перед медсестрами й пацієнтами то лунким і мелодійним, то уривчасто-різким голосом, ішли не від надміру нервової енергії, а від його безмежного, хоча й нешкідливого марнославства. Свої справжні почуття він умів тамувати й тримати при собі.
— Тож продовжимо про цю дівчину, Діку, — сказав він. — Я дуже хочу почути, як вам служилося, та й самому є що розповісти, але спочатку завершімо розмову про цю дівчину. Я давно чекав цієї нагоди.
Він відчинив шухляду, витяг стос паперів, погортав їх, але вирішив, очевидно, що вони тільки заважатимуть, і, відклавши папери, розповів Дікові історію Ніколь.
III
Приблизно півтора року тому доктор Домлер почав отримувати з Лозанни досить розпливчасті листи від містера Девре Воррена з чиказької родини Ворренів. Доктор Домлер призначив, якого дня йому з’явитися, і містер Воррен прибув до клініки із своєю шістнадцятирічною дочкою Ніколь, дівчиною вочевидь хворою; на час розмови містера Воррена з лікарем медична сестра, що супроводила дівчину, повела її на прогулянку.
Воррен, напрочуд вродливий чоловік років сорока, був зразковим представником американської нації — високим, плечистим, ставним, «un homme très chic» [19], як казав потім доктор Домлер Францові. Його великі сірі очі були трохи запалені від веслування під яскравим сонцем на Женевському озері, в поводженні вгадувався сибарит, що знає життя тільки в найприємніших його проявах. Розмовляли вони німецькою мовою — як виявилося, гість здобув освіту в Геттінгені. Він був помітно схвильований, нервувався.
— Докторе Домлер, у моєї дочки щось негаразд із психікою. Я показував її десяткам фахівців, наймав найкращих доглядальниць, вона пройшла кілька курсів лікування, але ніщо не допомагає, і стан її мене дуже непокоїть! Мені порадили звернутися до вас.
— Чудово, — сказав доктор Домлер. — Розкажіть про хворобу з самого початку.
— Початку, власне, немає. Наскільки мені відомо, в нашій родині душевнохворих не було ані з мого боку, ані з боку дружини. Дружина померла, коли Ніколь виповнилося одинадцять років, і відтоді я був для неї батьком і матір’ю... Батьком і матір’ю водночас.
Він розчулено вимовив ці слова. На його очах виступили сльози, і доктор Домлер аж тепер почув, що від нього злегка тхне спиртним.
— Вона була чарівною дитиною, всі нестямно любили її, геть усі, хто її знав. Весела, розумна, жвава, як іскорка. Любила читати, малювати, танцювати, грати на роялі. Дружина казала, що вона єдина з наших дітей ніколи не плакала ночами. У мене є ще старша дочка, був і син, він помер маленьким, але Ніколь була... Ніколь... Ніколь була...
Він затнувся, і доктор Домлер підказав:
