У машині він попросив Діка:

— Розкажіть, як ви воювали. Чи змінила вас війна? Зовні начебто ні — те ж бездумне й вічно молоде амери­канське обличчя, хоч я й знаю, що бездумності вам не закинеш.

— Я війни не бачив, Франце. Хіба це не було зрозуміло з моїх листів?

— Це неістотно, — ми тут лікуємо від контузії людей, що тільки здалеку чули гуркіт повітряного нальоту. І на­віть таких, що знають про це тільки з газет.

— Нісенітниця якась!

— Може, й так, Діку! Але наша клініка — для паці­єнтів багатих, і ми таких слів не вживаємо. А тепер зізнайтеся: ви приїхали заради мене чи заради тієї американки?

Вони скоса глянули один на одного. Франц загадково всміхнувся.

— Звісно, я спочатку читав усі листи, — мовив він басом, по-діловому. — Та коли її справи пішли на краще, я припинив їх читати, бо вирішив, що це вже буде нечемно. Вважайте, що ви її поставили на ноги.

— То вона одужала? — запитав Дік.

— Цілком. Вона була під моїм постійним наглядом, мені доручають майже всіх хворих з Англії та Америки. Вони звуть мене доктором Грегорі.

— Я поясню вам, як усе вийшло з тією дівчи­ною, — сказав Дік. — Я бачив її, власне, тільки один раз, коли приїхав попрощатися з вами перед від’їздом до Франції. Я тоді вперше надягнув військовий мундир і почувався страшенно ніяково — першим віддавав честь рядовим і таке інше.

— А чому ви сьогодні не в мундирі?

— Сьогодні? Господи, та я вже три тижні як демобілі­зувався! Тож слухайте: попрощавшись з вами, я пішов до отієї споруди над озером, де залишив свій велосипед.

— До «Кедрової альтанки».

— ...Вечір був чудовий, — місяць уповні над тією вер­шиною...

— Над Кренцеггом.

— ...Попереду йшла медсестра з якоюсь дівчиною. Я на­віть не подумав, що ця дівчина може бути пацієнт­кою. Наздо­гнавши їх, я спитав у медсестри, о котрій відходить трамвай, і далі ми пішли разом. Дівчина здалася мені найвродливішим створінням у світі.

— Вона й тепер така.

— Вона сказала, що вперше бачить американський мундир, ми побалакали трохи і розійшлися. — Він при­мовк, вдивляючись у знайомий краєвид, а тоді додав: — Тільки я не такий загартований, як ви, Франце; завжди, коли я бачу таку гарну оболонку, мені прик­ро думати про те, що під нею сховано. Оце й усе наше знайомство. А по­тім почали надходити листи.

— Це знайомство її врятувало, — патетично виголосив Франц. — Воно викликало радикальну зміну в її стані. Власне, тому я й облишив сьогодні всі свої справи й по­дався вам назустріч. Перше ніж ви побачитеся з нею, нам треба докладно все обговорити. До речі, щоб мати цю можливість, я відпустив її до Цюриха за покупка­ми. — Голос його переможно дзвенів. — Відпустив без медсестри, з іншою, не такою врівноваженою хворою. Я пишаюся цим успіхом і дуже радий, що завдяки випадку ви стали моїм помічником.

Машина мчала понад Цюрихським озером, а по інший бік шосе розлягалася родюча долина, де серед зелених пасовиськ на невисоких пагорках ліпилися мальовничі шале. Сонце випливло в блакитне море небес, і перед ними раптом засяяла Швейцарія в усій своїй красі — з її мелодійними, веселими звуками, з її свіжими, чистими пахощами бадьо­рості й здоров’я.

Заклад професора Домлера — три старих корпуси і два нових, на схилі невеликого узвишшя понад озером — був заснований десять років тому і відтоді став першою пси­хіатричною клінікою сучасного типу; невтаємничена лю­дина не зразу здогадалася б, що перед нею притулок для зламаних, неповноцінних, небезпечних для су­спільства жителів нашої землі, хоч два з п’яти корпусів оточував високий мур, щоправда, замаскований зеленим плетивом винограду. У полі якісь люди громадили солому; між деревами на території клініки гуляли хворі в супроводі медсестер, які, зачувши наближення машини, застереж­ливо вимахували білим прапорцем.

Франц припровадив Діка до свого кабінету й попросив дозволу на півгодини вийти. Лишившись на самоті, Дік походжав по кабінету, намагаючись скласти уявлен­ня про Франца з безладдя, що панувало на його письмо­вому столі, з його книжок, з книжок його батька та ді­да — які вони написали самі чи придбали, — нарешті, з великого, з коричневим відливом фотопортрета батька, що за священним швейцарським звичаєм висів на стіні. В кабінеті було накурено; розчинивши двері на терасу, Дік впустив усередину скісне сонячне проміння. І рап­том думки його заполонила та хвора дівчина.

За вісім місяців він отримав від неї з півсотні листів. У першому вона ніяково пояснювала, що бере приклад з американських дівчат, які пишуть листи незнайомим солдатам, що його прізвище й адресу дав їй, на її про­хання, доктор Грегорі; вона сподівається, що не дуже докучатиме йому, якщо час від часу надсилатиме кілька слів з побажанням здоров’я й успіхів і т. ін.

У першому посланні неважко було впізнати стиль, запозичений із «Зайчика-Побігайчика» та «Облудниці Моллі» — сентиментально-розважальних епістолярних романів, якими в той час захоплювалася вся Америка. Проте на цьому схожість кінчалася.

Листи поділялися на дві групи: ті, що надходили до перемир’я, мали виразно патологічний характер, реш­та ж, аж до найостанніших, писалися цілком здоровою людиною, що поступово виявляла все багатство своєї на­тури. В останні нудні місяці у Бар-сюр-Обі Дік уже че­кав цих листів нетерпляче; а втім, навіть між рядків пер­ших послань він читав більше, ніж було доступно Францові.

«Mon capitaine! [15]

Побачивши вас, я подумала, що ви дуже вродливий чоловік і вам пасує військовий мундир. А ще я подумала, je m’en fiche [16] і французькою, і німецькою. Я вам теж сподобалася, але це я вже чула не раз, набридло. Якщо ви знову приїдете сюди з отими ницими й злочин­ними намірами, які зовсім не личать джентльменові, то нарікайте самі на себе. А втім, ви, здається, сумирніший від інших і взагалі нагадуєте великого пухнастого кота.

Мені особисто подобаються лише тихі хлопчики. А ви тихий? Я десь таких уже зустрічала, тільки не пам’я­таю де.

Не гнівайтеся на мене, це мій третій лист до вас, я його або відправлю зразу, або не відправлю зовсім. Я часто думаю також про місячне сяйво, і в мене зна­йшлося б скільки завгодно свідків, якби мене випустили звідси.

Мені сказали, ніби ви теж лікар, але поки ви кіт, це не суттєво. У мене страшенно болить голова, тож ви не гні­вайтеся, що я гуляю, мов остання якась, із білим котом, сподіваюсь, ви розумієте. Я володію трьома мовами, а з англійською — чотирма, і могла б придатися вам як пе­рекладачка, якби ви забрали мене до Франції, я певна, що впоралася б, якби всіх позв’язували ременями, як у середу. А сьогодні субота, і ви далеко, і, може, вас уже вбили.

Приїздіть до мене знов коли-небудь, адже я тут буду зав­жди, на цьому зеленому пагорбі. Хіба що мені дозволять написати татові, якого я так люблю.

Не гнівайтеся. Я сьогодні сама не своя. Напишу, коли почуватимуся краще.

Всього найкращого.

Ніколь Воррен

Не гнівайтеся на мене».

«Капітане Дайвере!

Я знаю, з такими нервами, як у мене, длубатися в собі не можна, але я хочу, щоб ви знали про мене все. Мину­лого року, чи й не минулого, в Чикаго, я дійшла до того, що вже не могла розмовляти зі слугами й виходити на вулицю, і все чекала, щоб мені хтось пояснив, що зі мною коїться. Хтось же повинен був мені пояснити. Ад­же сліпого не кидають посеред вулиці. Але ніхто не ка­зав мені всієї правди — тільки наполовину, а в мене в голові все так плуталося, що я вже не знала навіть, скільки буде двічі по два. Знайшовся тільки один — француз, офіцер, що все зрозумів. Він подарував мені квітку й сказав, що вона «plus petite et moins entendue» [17]. Ми заприязнилися. А потім він її відібрав. Мені ставало дедалі гірше, але ніхто нічого не пояснював. Тільки спі­вали мені пісеньку про Жанну д’Арк, а я ображалася й плакала, бо тоді ще мала голову на плечах. Мені радили займатися спортом, але я не хотіла. Потім я вийшла з дому й пішла бульваром Мічиган — ішла довго-довго, але за мною послали машину й наздогнали. Я не хотіла сідати в машину, і мене затягли силоміць, а там були санітарки. Відтоді я вже помалу почала розуміти, бо побачила, як воно буває в інших. Отож, тепер ви все знаєте. Тут я ніколи не одужаю, бо лікарі не дають мені спокою і все розпитують про речі, які мені треба за­бути й не згадувати. Через те я сьогодні написала татові, щоб приїхав і забрав мене звідси. Я дуже рада, що вам подобається ваша робота, напевно, це дуже цікаво, оглядати людей і відпускати їх додому».