Отже, треба бути непохитним; навіть найсимпатичніші люди нещадні щодо самих себе. Годинник уже пока­зував четверту, і Розмері позбавляла спокою думка, що Дік у готе­лі чекає Ніколь. Час би вже їхати, чому вона примушує його чекати? «Їдьте, вже їдьте!» — подумки квапила во­на, а потім зненацька подумала: «А якщо не хочете ви, поїду я!» Та Ніколь увійшла до ще однієї крам­ниці, де купила букетики до сукні для себе й Розмері, а один наказала відіслати Мері Норт. Аж тоді вона, пев­но, згадала, бо погляд її раптом зробився неуважливим і вона зупинила таксі.

— До побачення! Ми приємно провели час, правда ж?

— Дуже приємно, — відповіла Розмері.

Вона й не думала, що це буде так важко; все в ній збурилося, коли таксі з Ніколь рушило з місця.

Дік пройшов звивистим окопом і рушив далі по дош­ках, якими було вимощено його дно. Проходячи повз перископ, він подивився в нього, потім став на стрі­лецьку приступку і визирнув за бруствер. Перед ним, під сірим задимленим небом, лежав Бомон-Амель, ліво­руч височіла, мов пам’ятник трагедії, гора Тьєпваль. Дік підніс до очей польовий бінокль, горло його стислося.

Через хвилину він пішов окопом далі й за наступним вигином побачив своїх супутників — вони чекали на нього. Схвильований, він хотів поділитися з іншими, щоб і вони усе відчули й зрозуміли, — хоч сам він, на відміну від Ейба Норта, не брав участі у бойових діях.

— Того літа за кожну п’ядь цієї землі віддано два­дцять люд­ських життів, — сказав він Розмері.

Вона слухняно обвела поглядом зелену, досить убогу рівнину, порослу хирлявими шестирічними деревцями. Якби Дік сказав, що і по них зараз стрілятимуть із гар­мат, вона б і цьому повірила. Кохання її досягло вже тієї межі, за якою починаються біль та розпач. Вона не знала, що вдіяти, — а матері поряд не було.

— Відтоді перемерло безліч людей, та й ми незаба­ром повмираємо, — втішливо мовив Ейб.

Розмері зачаровано дивилася на Діка, чекаючи, що він казатиме далі.

— Бачите он той струмок? Ми дійшли б до нього за дві хвилини. Англійці діставалися тоді місяць. То дюйм за дюймом просувалася вперед ціла імперія, по­переду люди гинули, а ззаду напирали інші. А друга імперія так само повільно відступала, залишаючи своїх полеглих — незліченні купки закривавленого шмаття. За нашого покоління нічого схожого вже не буде, жоден європейський народ не наважиться на таке.

— Он як? У Туреччині оце щойно скінчили воювати, — заперечив Ейб. — А в Марокко...

— То зовсім інше. У всякому разі, Західний фронт у Європі не повториться, принаймні за нашого життя. Молодь гадає, що їй це до снаги, але вона помиляється. Першу битву на Марні ще можна б повторити, але те, що сталося тут, — нізащо. За тим, що тут сталося, стоя­ло дуже багато — віра в Бога, і роки достатку, і вели­чезна впевненість у своїх силах, і саме ті відносини між класами, що склалися на той час. Росіяни та італійці для цього фронту не годилися. Тут потрібна була особ­лива цілісність почуттів, що їх усмоктують з материним молоком. Треба було, щоб у пам’яті жили Різдвяні свята й поштові листівки з портретами кронпринца та його на­реченої, і маленькі кафе Валанса, і шинки на Унтер-ден-Лінден, і одруження в мерії, і поїздки на іподром, і дідусеві бакенбарди.

— Таку тактику бою винайшов ще генерал Грант у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому, — під Пітерсбергом.

— Ні, генерал Грант винайшов те, що зветься масо­вою різаниною. А те, про що кажу я, іде від Льюїса Керролла, і Жуля Верна, і від того, хто написав «Ундіну», і від сільських пасторів, що розважалися грою в кеглі, і від марсельських marraines [6], і дівчат, зведених у лісочках Вюртемберга та Вестфалії. Власне, тут від­булася любовна битва — ціле століття міщанського ко­хання пішло на те, щоб удобрити це поле. Це була остання любовна битва в історії.

— То ви, чого доброго, віддасте її авторство Девіду Герберту Лоуренсу, — сказав Ейб.

— Весь мій прекрасний, милий, упорядкований світ був висаджений у повітря могутнім вибухом любовного динамі­ту, — не вгавав Дік. — Правда, Розмері?

— Не знаю, — серйозно відповіла вона. — Це ви все знаєте.

Вони трохи відстали від інших. Раптом на них поси­пався град камінців і грудочок землі, і Ейб гукнув з ходу сполучення неподалік:

— Я знову сповнююся бойовим запалом! Адже за мною теж ціле століття кохання, кохання в штаті Огайо! Зараз я рознесу цей окоп. — Голова його вигулькнула з-за насипу. — Ви що ж, не знаєте правил гри? Ви вби­ті — то була ручна граната!

Розмері засміялася, а Дік ухопив жменю камінців, щоб відпо­вісти нападникові, але розтулив кулак, і вони посипалися на землю.

— Ні, я не можу пустувати в такому місці, — сказав він перепрошуючи. — «Розірвано срібний шнур, розколото золоту чашу» і як там далі; можете сміятися, але я не­виправний романтик, і тут уже не зарадиш.

— Я теж романтик.

Вони вийшли з чистого, реставрованого окопу, — про­сто перед ними стояв пам’ятник полеглим ньюфаундлендцям. Читаючи напис на ньому, Розмері раптом схлипнула. Як і більшості жінок, їй подобалось, коли хтось підказував, що вона повинна відчувати за тих чи тих обставин; подобалося і тепер, коли Дік навчав її відрізняти смішне від сумного. Але над усе їй хотілося, щоб він зрозумів, як вона його кохає, кохає так, що аж у голові паморочиться, і вона ходить полем битви ніби в прекрасному сні.

Вони посідали в машину й рушили назад до Ам’єна. Дрібний теплий дощик кропив миршаві деревця й кущі; вони минали складені, немов для величезних погребаль­них вогнищ, невибухлі снаряди, гільзи, бомби, гранати, а також спорядження — каски, багнети, рушничні ложа, зотліле взуття, що шість років пролежало в землі. Доро­га різко завернула, і очам відкрилося ціле море могил, море білих баранців-надгробків. Дік наказав зупинитися.

— Дивіться, це ж наша знайома! І все ще з вінком.

Він вийшов і попростував до дівчини, яка розгублено стояла коло брами з вінком у руках. Поряд чекало так­сі. То була та сама руда дівчина з Теннессі, з якою вони познайомилися вранці в потязі, — вона приїхала з Аме­рики, щоб покласти квіти на могилу брата. Тепер облич­чя її було сердите й заплакане.

— Ці типи у воєнному міністерстві дали мені, певно, не той номер, — поскаржилася вона Дікові. — На тій мо­гилі зазначено інше прізвище. Я з другої години шукаю, але їх тут стільки, що хіба знайдеш...

— А я на вашому місці поклав би вінок на першій-ліпшій могилі, не читаючи навіть прізвища, — порадив Дік.

— Ви так гадаєте?

— Я гадаю, що він похвалив би вас за це.

Вже сутеніло, і дощ припустив дужче. Дівчина по­клала вінок на могилу, найближчу до брами. Дік запро­понував їй відпустити таксі і повернутися до Ам’єна разом з ними. Вона погодилася.

Розмері, почувши про чужу невдачу, знов схлипну­ла — взагалі то був мокрий день; а проте вона відчува­ла, що він її чимось збагатив, хоча й не могла б сказати, чим саме. Згодом день цей видавався їй щасливим від початку до кінця — трапляються отакі години: нічого особли­вого наче й не відбувається, сприймаєш їх тільки як ланку між радістю минулою й майбутньою і аж потім починаєш розуміти, що вони, власне, і були найрадісніші.

Червонясто-синіми вулицями Ам’єна ще відлунювало недавнє минуле; воєнна журба і досі оповивала місто, як оповиває вона деякі вокзали — хоч би Північний у Парижі чи Ватерлоо в Лондоні. Вдень людину пригнічують такі міста, з допотопними трамвайчиками на вели­кій, вимощеній сірим бруком соборній площі, міста, в яких навіть повітря здається затхлим від давності, і як старі фотографії, збляклим. Зате коли спадає вечір, на вулицях оживає все те, без чого неми­слимий францу­зький побут, — жваві повії, балакучі завсідники кафе, що від них тільки й чути оте «Voilà!» [7], закохані, які блука­ють, обнявшись, у щасливому блаженстві, що не коштує грошей і не має мети.