— От бачите! — самовдоволено сказав Дік. — Я — єдиний!

Розмері щодо цього анітрохи не сумнівалась, а Дік, знаючи свою вдячну аудиторію, з’єднав усіх у таку дружню й веселу компанію, що Розмері просто не помі­чала нікого й нічого довкола. Вони вже два дні були в Парижі, але, власне, все ще ніби сиділи під пляжним парасолем. Іноді Розмері, яка ще не бувала на пишних прийомах у Голлівуді, ніяковіла в незвичному оточен­ні — як-от учора на балу Пажеського корпусу; але Дік допомагав їй призвичаюватися, вітався з двома-трьома обраними особами — а в Дайверів, здавалося, скрізь були знайомі, з якими вони, проте, довго не бачилися («Де це ви поділися?») — і відразу ж замикалися в колі свого товариства, вбиваючи настирливих чужинців зброєю іронії — легким, але рішучим coup de grâce [5]. Незабаром Розмері вже здавалося, ніби й вона сама колись знала цих неприємних людей, але потім, зрозу­мівши, чого вони варті, відштовхнула їх, викре­слила зі свого життя.

Компанія Діка була типово американська, та іноді здавалося, що нічого американського в ній немає. Він повертав своїм друзям їхнє власне «я», затерте компро­місами бозна-скількох років.

У прокуреній, насиченій запахом страв напівтемряві ре­сторану заяснів блакитний костюм Ніколь — наче зна­двору зненацька зазирнуло яскраве літнє небо. Прочи­тавши в очах друзів захоплення її вродою, Ніколь подя­кувала їм осяйною усмішкою. Спочатку всі за столом змагалися в привітності й чемності і обмінювалися комп­ліментами. Коли це набридло, в хід пішли жарти й на­віть шпильки, і, нарешті, настав час будувати всілякі плани. Вони сміялися з речей, про які відразу забува­ли, — сміялися дуже багато, а чоловіки тим часом випи­ли три пляшки вина. Три жінки за столиком ре­презен­тували, власне, всю розмаїтість американської дійсності. Ніколь по одній лінії — онука американського капіта­ліста, який розпочинав з нічого, а по другій — графа Ліппе-Вайссенфельда. Мері Норт — дочка мандрівного майстра-шпалерника і далекий нащадок президента Тайлера. Розмері — дівчина із самої середини середнього прошарку суспільства, яку мати закинула на нерозвідані висоти Голлівуда. Єдине, що робило їх схожими й водночас відрізняло від багатьох американських жінок, це те, що всі три добре почувалися у світі чоловіків і зберігали свою особистість завдяки чоловікам, а не всу­переч їм. Кожна могла б стати зразковою дружиною чи зразковою куртизанкою, залежно від обставин, але не від обставин свого походження, а інших, куди важливі­ших — залежно від того, зустріне чи не зустріне в житті чоловіка, який їй потрібен.

Розмері раділа цьому сніданкові в ресторані, раділа компанії, приємній ще й тому, що їх сиділо тільки се­меро — більше було б уже забагато. І може, саме вона, новенька, діяла на них як збудник і вони розкривалися одне перед одним, як ніколи досі. Коли вони підвелися з-за столу, офіціант кивком голови показав Розмері на темний закуток, що є в кожному французькому ресто­рані, і там, при тьмяному світлі оранжевої лампочки, вона відшукала в довіднику номер і зателефонувала на сту­дію «Франко-Амерікен філмз». Авжеж, вони мають ко­пію «Татової доньки», — щоправда, зараз вона на руках, але через кілька днів можна буде влаштувати перегляд на вулиці Ангелів, 341, — про деталі домовляйтеся, будь ласка, з містером Краудером.

Кабіна стояла біля виходу до вестибюля, і, кладучи трубку, Розмері почула притишені голоси, що долинали з-за вішалки з плащами за якихось три кроки.

— ...то ти кохаєш мене?

— Кохаю! Ох, як кохаю!

Розмері впізнала голос Ніколь і, завагавшись, зупи­нилася на дверях кабіни. Почувся голос Діка:

— Я хочу тебе! Дуже. Ходімо в готель.

Ніколь коротко, притамовано зітхнула. Спершу Розме­рі не збагнула змісту слів, але тон вона зрозуміла, і таємнича інтимність його озвалася тремтінням у ній са­мій.

— Хочу тебе.

— Я буду в готелі о четвертій.

Розмері стояла, затамувавши подих, поки голоси від­далилися. Спочатку вона навіть здивувалась: чомусь взаємини між Діком і Ніколь здавалися їй досі знеособ­леними, власне — безтілесними. Але раптом її охопило якесь нове почуття, бурхливе й незнайоме. Вона не зна­ла, що це — захват чи відраза, знала тільки, що невимовно вражена. Вона почувалася страшенно самотньою, повертаючись до зали, а водночас і зворушеною, як ні­коли, а палке, вдячне: «Кохаю! Ох, як кохаю!» — бри­ніло у вухах. Справжній зміст розмови, мимовільним свідком якої вона стала, був їй поки що незрозумілий, усе це ще чекало на неї в майбутньому, але вона від­чувала, що нічого поганого тут нема, їй не було гидко, як іноді на зйомках сцен кохання.

Та хоч усе це і не стосувалося безпосередньо Розмері, вона вже не могла лишатися байдужою; мандруючи крамницями з Ніколь, вона думала про призначене поба­чення, а та, здавалося, й забула про нього. Розмері придивлялася до своєї супутниці, по-новому оцінюючи її принадність, і знову й знову переконувалася, що врод­ливішої жінки ще не бачила. В Ніколь вабило все — і певна твердість вдачі, і звички та уподобання, і ота якась загадковість, що її Розмері, мислячи міщанськи­ми категоріями своєї матері, пов’язувала зі ставленням Ніколь до грошей. Розмері тратила зароблені гроші. До Європи вона потрапила завдяки тому, що одного січ­невого ранку шість разів стрибала у воду хвора, аж доки температура не підскочила з 39 до 40,5 градусів, після чого втрутилася мати й забрала її додому.

За допомогою Ніколь Розмері придбала собі дві сук­ні, два капелюшки й чотири пари черевичків. Ніколь же ку­пувала за списком, що займав дві повних сторінки; ку­пувала вона й те, що впадало в око у вітринах. Речі, які подобалися, але їй були зайві, вона купувала, щоб дарувати друзям. Серед тих речей були різноколірні намиста, і пляжні надувні подушки, штучні квіти, розкладне ліжко, сумки, шалі, папужки-нерозлучники, меблі для лялькового будиночка і три метри якоїсь модної тканини кольору морських рачків. Купила вона й десяток купаль­ників, гумового крокодила, дорожні шахи з оздобленої золотом слонової кістки, великі лляні носовики для Ейба і дві замшеві куртки від Гермеса — одну зеленаво-блакитну, другу — яскраво-руду. Вона купувала не так, як великосвітська куртизанка, для якої білизна чи кош­товності — це, власне, і професійне оснащення, і капі­таловкладення — ні, тут було щось зовсім інше. Щоб Ні­коль жила, як їй хочеться, багато людей віддавало своє вміння і свою працю. Для неї мчали поїзди, оперізуючи кругле черево континенту від Чикаго й до Каліфорнії; диміли фабрики жувальної гумки, кілометр по кілометру подовжувалися конвеєрні лінії в цехах; робітники замішували в кадубах зубну пасту і точили з мідних казанів еліксир для полоскання рота; в серпні дівчата з ранку до вечора консервували помідори, а перед Різдвом збивалися з ніг за прилавками магазинів стандарт­них цін; метиси зрошували потом бразільські кавові план­тації, а в мрійливих винахідників спритно викрадали патентні права на нові трактори. Всі ці люди були тіль­ки жменькою з-поміж безлічі, що платили Ніколь свою данину — то була ціла система, що працювала в не­впинному гуркоті й двигтінні, забарвлюючи в гаряч­ковий колір навіть такі вчинки Ніколь, як оці оптові закупівлі, — колір, ніби відсвіт полум’я на обличчі по­жежника, який не відступає перед грізним валом вогню. Ніколь була наочним прикладом напрочуд простих законів — вона несла в самій собі свою неминучу за­гибель, та водночас і випромінювала таку чарівливість і грацію, що Розмері не могла не наслідувати її.

Була вже майже четверта година. Стоячи посеред крамниці з папужкою на плечі, Ніколь розговорилася, що траплялося з нею нечасто.

— А якби того дня вам не довелося стрибати в хо­лодну воду? Я чомусь не припиняю дивуватися з таких-от речей. Перед самою війною ми приїхали в Берлін, мені було тринадцять, невдовзі мама померла. Мою сестру запросили на двірцевий бал, і в її записничку три танці були записані за справжніми принцами — все це було влаштовано через одного камергера. За півгодини до виходу в неї заболіло в боці й почалася лихоманка. Лікар визначив апендицит і сказав, що треба негайно оперу­вати. Але мати не звикла поступатися своїми планами, і Бебі пішла на бал і протанцювала там до другої ночі з льодовим компресом, прикріпленим під бальною сук­нею. А о сьомій ранку її оперували.