— Alors. Écoute. Va au «Quirinal». Écoute: vous êtes saoûl. Payez ce que le chauffeur demande. Comprenezvous? [48]

Дік похитав головою.

— Non, je ne veux pas.

— Come?

— Je paierai quarante lires. C’est bien assez [49].

Капітан підвівся.

— Écoute! — грізно вигукнув він. — Vous êtes saoûl. Vous avez battu le chauffeur. Comme ci, comme ça [50]. — Він показав, як б’ють правою і лівою. — C’est bon que je vous donne la liberté. Payez ce qu’il a dit — cento lire. Va au «Quirinal» [51].

Діка аж тіпало від обурення. Кинувши на капітана спопеляючий погляд, він засичав:

— Гаразд, я поїду! — Він крутнувся до виходу, і тут перед ним виникла вдоволена й хитра фізіономія чо­ловіка, що привів його до відділку. — Я поїду, — загор­лав Дік, — але спершу я порахуюсь з цією гнидою!

І, пройшовши повз остовпілих карабінерів, він з розмаху, щосили загатив лівим кулаком у всміхнену пику. Чоловік так і гепнувся на підлогу.

Дік завмер над ним у зловтішному тріумфі, потім у душі його зародився перший болісний сумнів, а ще за мить світ потьмарився; важкий удар по голові збив його з ніг, і кулаки впереміш із каблуками несамовито гатили по ньому. Хруснуло перебите перенісся, очі, мов на гумці, мало не вискочили з орбіт і знову запали на місце. Від удару каблуком тріснуло ребро. Він знепри­томнів і отямився, коли його, піднявши за комір, поса­довили і скували руки наручниками. Він ще намагався відбиватися. Лейтенант у цивільному, якого він збив, стояв, прикладаючи до підборіддя хусточку, й щоразу дивився, чи нема на ній крові; потім він підійшов до Діка, став над ним і, розмахнувшись, поклав його виві­реним ударом.

На доктора Дайвера, що нерухомо лежав на підлозі, хлюпнули відро води. Коли його схопили за руки й ку­дись потягли, він роз­плющив одне око й крізь кривавий туман розрізнив нажахане обличчя одного з таксистів.

— Їдьте до готелю «Ексельсіор», — прохрипів він. — Скажіть міс Воррен. Даю двісті лір! Міс Воррен! Due centi lire! [52] Ax ви паскудні... прокля...

Він схлипував і хапав ротом повітря, а його тягли крізь кривавий туман, по підлозі й по сходах і, нарешті, затягли до якоїсь клітки й кинули на бетонну підлогу. Потім усі вийшли, двері грюкнули, і він лишився сам.

Бебі Воррен лежала в ліжку до першої години, чита­ючи напрочуд безживні римські оповідання Меріона Кроуфорда; потім вона підвелася, підійшла до вікна й ви­глянула на вулицю. Навпроти готелю прогулювалися двоє карабінерів в арлекінських капелюхах і пелеринах, які на поворотах заносило то в один, то в другий бік, мов вітрила при маневрі яхти; спостерігаючи їх, вона згада­ла гвардійського офіцера, який так безцеремонне розгля­дав її сьогодні під час сніданку. То була зухвалість рослявого представника низькорослої нації, якому зріст є запорукою всіх перемог. Якби він підійшов до неї й сказав: «Ходім зі мною», — вона відповіла б: «А чого ж, можна», — принаймні так їй здавалося в цю мить, за цих незвичних обставин, що мовби звільняли її від себе самої.

Від гвардійця вона поволі повернулася думкою до тих двох за вікном, а від них — до Діка. Вона лягла й загасила світло. Близько четвертої її розбудив різкий стукіт у двері.

— Хто там?

— Це портьє, мадам.

Накинувши кімоно, сонно позіхаючи, вона відчинила двері.

— Ваш приятель Ді-івер вскочив у халепу. Напав на поліцей­ського, його посадили в тюрму. Він послав таксі, щоб сказати вам, шофер каже, він обіцяв дати двісті лір... — Портьє розважливо почекав, яке враження справлять його слова. — Шофер каже, що містер Ді-івер у великій халепі. Він побився з поліцією, і його дуже по­калічили.

— Зараз я зійду.

Бебі вдяглася під тривожний стукіт серця й через де­сять хвилин вийшла з ліфта в темний вестибюль. Шо­фер, якого прислав Дік, уже поїхав; портьє зупинив для неї інше таксі й сказав, до якого полі­цейського відділка треба їхати. Нічна темрява потроху рідшала й розвію­валася за вікном, і ці переливи світла між ніччю й днем шарпали нерви Бебі, все ще напнуті після перерваного сну. Їй здавалося, що вона мчить наввипередки зі світан­ком, і, коли таксі виїздило на широкі проспекти, вона вела перед, та як тільки світло починало відставати, нетерплячий вітер підганяв його різкими поривами і воно знову повільно наздоганяло її. Машина проминула фонтан, що плюскотів над власною розлогою тінню, за­вернула в завулок, такий покручений, що будинкам до­водилося вигинатися й перехилятись, щоб дотримувати­ся строю, прогуркотіла по нерівній бруківці і, підско­чивши, різко зупинилася перед двома будками вартових, що яскраво вирізнялися на тлі зеленого від вогкості муру. І зразу ж із фіалкової темряви підворіття долину­ли зойки й крики Діка:

— Чи є тут англійці? Чи є тут американці? Чи є тут англійці? Чи є тут — а-а, щоб вас! У-у, кляті макаронники!

Він замовк, і вона почула глухий грюкіт у двері. По­тім голос його залунав знову.

— Чи є тут американці? Чи є тут англійці?

Бебі побігла на голос — проскочила підворіття, опини­лася на подвір’ї, покрутилася на місці, утративши на мить орієнтир, і нарешті зрозуміла, що крики долинають з маленької вартівні. Двоє карабінерів схопилися на ноги, коли вона ввійшла, але Бебі, не звернувши на них уваги, кинулася до дверей камери.

— Діку! — крикнула вона. — Що сталося?

— Вони вибили мені око! — почулося з-за дверей. — Вони наді­ли мені наручники, а потім покалічили — ці мерзотники, ці гади...

Бебі круто обернулася й рушила до карабінерів.

— Що ви з ним зробили? — просичала вона так люто, що ті мимоволі позадкували.

— Non capisco inglese [53].

Вона почала клясти їх по-французькому; її несамови­тий, невідпорний гнів заповнював вартівню, огортав обох карабінерів, а вони тільки нітилися й щулилися, намага­ючись викрутитися з його майже на дотик відчутного сповиття.

— Зробіть що-небудь! Чуєте? Зробіть що-небудь!

— Ми не можемо нічого робити без наказу.

— Bene! Be-ene! Bene! [54]

Знову Бебі ошпарила їх потоком люті, а вони, вже ладні вибачитися перед нею за своє безсилля, розгублено перезиралися — мовляв, може й справді сталась якась страшна помилка? Бебі тим часом повернулась до две­рей камери, притулилася до неї майже пестливо, немов сподіваючись, що тим додає Дікові впевненості й сили, й гукнула:

— Я їду до посольства. І скоро повернуся!

Потім ще раз кинула на карабінерів нищівний по­гляд і вибігла.

Біля американського посольства вона розрахувалася з водієм таксі, який відмовився чекати. Було ще темно, коли вона, збігши сходами, натисла на дзвоник. Тільки після третього дзвінка двері відчинилися й на порозі постав заспаний швейцар-англієць.

— Покличте кого-небудь! Будь-кого, але негайно.

— Всі ще сплять, мадам. Ми працюємо з дев’ятої.

Вона нетерпляче відмахнулася.

— Я в невідкладній справі. Одного чоловіка, амери­канця, жорстоко побили. Він в італійській в’язниці.

— Всі ще сплять. О дев’ятій годині...

— Я не можу чекати так довго. Моєму швагрові ви­били око, а тепер тримають його у в’язниці й не випу­скають. Я мушу з кимось поговорити, розумієте ви чи ні? Чого ви стоїте й витріщаєтеся на мене, як недотепа?

— Нічим не можу зарадити, мадам!

— Ідіть розбудіть кого-небудь! — Вона схопила його за плечі й щосили трусонула. — Це питання життя і смер­ті. Якщо ви не розбудите когось негайно, я вам не за­здрю...

— Будь ласка, без рук, мадам.

Згори, з-поза спини швейцара, хтось утомлено промо­вив з виразним новоанглійським акцентом: