Але Кете вже забула про Норму Толмедж, через яку вона мало не плакала одного вечора, повертаючись з Францом до клініки із цюрихського кінотеатру.

— Дік одружився з Ніколь заради грошей, — про­вадила вона далі. — Тут він не встояв перед спокусою — ти ж сам колись натякнув на це.

— Ну, це вже ти говориш від злості.

— Гаразд, беру свої слова назад. Як ти кажеш, ми повинні жити в злагоді, мов пташки. Але ж це важко, коли Ніколь... коли бачиш, як вона, розмовляючи зі мною, відхиляється, крутить носом, ніби від мене тхне, чи що!

Кете вгадала. Вона сама поралася дома по господар­ству і, будучи дуже ощадливою, не часто купувала собі обнови. Будь-яка американська продавщиця, що звикла що­вечора прати дві зміни білизни, вловила б у Кете ледь відчутний запах учорашнього поту, навіть не запах, а швидше аміачний слід одвічних супутників людського життя — праці й розкладу. Для Франца було це так са­мо природно, як густий, масний запах волосся його дру­жини, — і в тому, і в тому йому вчувалося щось рідне, своє. Але Ніколь, яка змалку ненавиділа запах пальців няньки, що вдягала її, присутність Кете дратувала май­же до нестями.

— А діти! — вела далі Кете. — Вона сердиться, коли її діти граються з нашими...

Франц не схотів більше слухати.

— Ну, годі. Такі розмови можуть нам дорого кошту­вати. Не забувай, що без грошей Ніколь ми не мали б цієї клініки. Ходім краще снідати.

Кете зрозуміла, що зайшла надто далеко, але слова Франца нагадали їй про те, що й інші американці мають гроші. А через тиждень її неприязнь до Ніколь знайшла собі новий вихід.

Нагоду дав обід, який Грегоровіуси влаштували на честь повернення Діка. Щойно за Дайверами зачинилися двері, Кете обернулася до чоловіка.

— Ти бачив його обличчя? Це сліди бійки.

— Не поспішай з висновками, — застеріг її Франц. — Дік зразу ж усе мені розповів. Поки корабель плив через Атлантику, серед пасажирів влаштовувались змагання з боксу, і Дік брав у них участь. Американці завжди так розважаються в трансатлантичних рейсах.

— І ти повірив? — глузливо вигукнула Кете. — Він на­силу ворушить одною рукою, а на скроні в нього неза­гоєний шрам — і досі видно, де виголили волосся.

Франц такого не помітив.

— Може, ти скажеш, що такі речі сприяють репутації клініки? — не вгавала Кете. — Від нього й сьогодні тхну­ло вином, і це вже не вперше, відколи він повернувся.

Вона притишила голос, щоб наступні слова прозвуча­ли вагоміше:

— Діка більше не можна вважати серйозною людиною.

Франц знизав плечима, немов скидаючи з себе тягар її настирливих звинувачень, і рушив сходами нагору. В спальні він накинувся на неї:

— Дік не тільки серйозна, а й надзвичайно обдарова­на людина. В усякому разі, він найобдарованіший з-по­між усіх невропатологів, які останнім часом захищали дисертації в Цюриху. Мені до нього далеко.

— Посоромився б!

— Мені нема чого соромитися, бо це щира правда. В усіх складних випадках я звертаюся за порадою до нього. Його праці все ще вважаються зразковими у своїй галузі: зайди до першої-ліпшої медичної бібліотеки, і тобі це підтвердять. Більшість студентів вважає, що він англієць, — люди не вірять, що в Америці може з’явити­ся такий сумлінний учений. — Він покректав, як завжди, витягуючи з-під подушки піжаму. — Їй-богу, я не розу­мію, чому ти раптом так заговорила, Кете, — мені здава­лося, що ти любиш Діка.

— Посоромився б! — повторила Кете. — Справжній учений не він, а ти, і вся робота лежить на твоїх плечах. Це як у байці про зайця і черепаху, і, по-моєму, заєць уже знесилів.

— Годі тобі!

— Гаразд. Але те, що я кажу, — правда.

Він рубонув повітря ребром долоні.

— Все, годі!

На тому суперечка скінчилася, але сказане не минуло­ся безслідно для них обох. Кете подумки визнала, що судила надто різко й несправедливо про Діка, який досі викликав у неї беззастережне захоплення і який так розумів і цінував її. А Франц поступово переймався думкою, що Кете має рацію і Дік зовсім не така вже серйоз­на людина. Врешті-решт він переконав себе, що ніколи й не думав інакше.

Дік запропонував Ніколь відредаговану версію своєї лихої пригоди в Римі: він, мовляв, самовіддано кинувся на підмогу своєму п’яному приятелеві. Він знав, що Бебі Воррен триматиме язика за зубами: не шкодуючи фарб, він розписав, як згубно може подіяти правда на Ніколь. Та все це годі було й рівняти з тим, як згубно вплинув той випадок на нього самого.

Немов прагнучи спокутувати провину, він накинувся на роботу з подвійним завзяттям, і Франц, який уже твердо вирішив іти на конфлікт, не міг знайти зачіпки, щоб розпочати його. Коли справжня дружба рветься за годину, вона рветься з м’ясом, тим-то Франц намагався переконати себе, що гарячковий ритм духовного й емо­ційного життя Діка несполучний з його власними життє­вими ритмами, — хоча раніше обидва вважали, що саме це сприяє їхній спільній праці. Отак у негоду прикрива­ються й негодящою одежиною.

Та тільки в травні Франц забив нарешті перший клин. Одного дня, десь опівдні, Дік увійшов до його кабінету. Змучений і блідий, він опустився в крісло біля дверей і сказав:

— От і все, її більше нема.

— Померла?

— Серце не витримало.

Дік був украй виснажений. Три останні ночі він про­вів біля ліжка вкритої струпами художниці, за яку так уболівав. Формально вважалося, що він чергує, щоб вво­дити адреналін, але насправді він намагався бодай блі­деньким промінчиком світла пробити темряву, що невмо­лимо насувалася на неї.

Щоб притлумити в собі мимовільне співчуття, Франц по­спішив виголосити свою точку зору:

— То був невросифіліс. Всі реакції Вассермана свід­чать про це. Спинномозкова рідина...

— Хіба не однаково? — зітхнув Дік. — Господи, хіба не однаково? Якщо вже вона так хотіла забрати з собою свою таємницю — хай вона при ній і лишається.

— Вам би треба день-два відпочити.

— Мало сказати «треба».

Франц забив свій клин. Відірвавшись від телеграми, яку почав складати братові померлої, він подивився на Діка й сказав:

— Чи не хочете вирушити в невеличку подорож?

— Тільки не зараз.

— Ідеться не про подорож задля розваги. Треба огля­нути в Лозанні одного хворого. Сьогодні вранці його батько — це чилійська родина — протуркотів мені вуха по телефону.

— Скільки в ній було мужності, — сказав Дік. — І як довго вона мучилася. — Франц співчутливо покивав голо­вою, і Дік схаменувся. — Даруйте, я вас перебив.

— У даному разі йдеться про зовсім інше. Розумієте, батько не може вмовити сина поїхати сюди. І просить, щоб хто-небудь приїхав до Лозанни.

— Що з сином? Алкоголізм? Гомосексуалізм? Якщо вже їхати до Лозанни...

— Всього потроху.

— Гаразд, я поїду. Чи з цього буде якийсь зиск?

— Думаю, чималенький. Побудьте там кілька днів і, якщо побачите, що хлопець потребує тривалого нагляду, везіть його сюди. Але можете не поспішати. Розважтеся трохи, поєднайте корисне з приємним.

Двогодинний сон у поїзді зміцнив Діка, він повеселі­шав і почувався готовим до зустрічі з сеньйором Пардо-і-Сіудад-Реалем.

Такі зустрічі мало чим відрізнялися одна від одної. Часто-густо істерична поведінка родичів являла для пси­холога не менший інтерес, ніж стан самого хворого. Так було і цього разу. Сеньйор Пардо-і-Сіудад-Реаль, врод­ливий шпакуватий іспанець з благородною поставою й усіма зовнішніми ознаками багатства і влади, бігав з кутка в куток у своєму люксі в «Готелі трьох світів» і, розповідаючи Дікові про сина, тримався не краще, ніж п’яна жінка.

— Я вже не знаю, не знаю, що робити. Мій син зіпсований. Він розпусничав у Харроу, він розпусничав у Коро­лівському коледжі в Кембріджі. Він невиправно зіпсутий. А тепер, коли додалося ще й пияцтво, правди вже не приховаєш, і що не день, то гірше. Я перепробував усе: в мене є один знайомий лікар, ми разом уклали план, і він поїхав з Франсіско в подорож по Іспанії. Щовечора він робив Франсіско укол кантаридину, а потім вони йшли до якого-небудь пристойного борделю. Спочатку начебто допомагало, але через тиждень усе пішло по-старому. Врешті-решт кілька днів тому, ось у цій кімнаті, точніше, отам, у ванній, — він показав паль­цем, — я примусив Франсіско роздягтися до пояса й від­шмагав його канчуком...