Вкрай розхвильований, він упав у крісло. Тоді заго­ворив Дік.

— Це було нерозважливо, і поїздка до Іспанії теж ні­чого не могла дати... — Він ледве стримував сміх — ціка­во б по­глянути на лікаря, що брав участь у такому експерименті! — Мушу вам відразу ж сказати, сеньйоре, що в таких випадках ми ніяких гарантій не даємо. Що­до алкоголізму, то тут ще можна чогось домогтися — коли й пацієнт іде нам назустріч. Але передусім я мушу познайомитися з вашим сином, завоювати його довіру — хоча б для того, щоб почути, що він сам про себе скаже.

...Вони сиділи вдвох на веранді — Дік і хлопець років двадцяти з вродливим, розумним обличчям.

— Мені хотілося б знати, як ви самі ставитеся до всього цього, — сказав Дік. — Чи помічаєте ви, що ваші вади набувають катастрофічного характеру? І чи хоті­ли б позбутися їх?

— Мабуть, хотів би, — відповів Франсіско. — Мені ду­же тяжко.

— А чим ви самі пояснюєте це? Пияцтвом чи вашими збоченнями?

— Я, певно, й не пив би, якби не ці збочення. — Досі він говорив серйозно, але тут раптом його потягло на сміх. — Ет, я безна­дійний. Мені ще в Кембріджі прилі­пили прізвисько Чилійська Кра­ля. А після цієї прогулян­ки по Іспанії мене від одного погляду на жінку вивер­тає.

Дік гостро зауважив:

— Якщо таке життя задовольняє вас, я не візьмуся вас лікувати, і ми просто марнуємо час.

— Ні, ні, поговорімо ще. Якби ви знали, як мені гидко розмовляти з іншими.

Якщо цей хлопець і мав якусь мужність, то вона ви­родилася в активну неприязнь до батька. Але Дік помі­тив у його очах оту характерну грайливу лукавість, з якою гомосексуалісти говорять на близьку їм тему.

— Подумайте, на що ви себе прирікаєте, — сказав йому Дік. — Цей порок на все життя відособить вас від суспільства, зажене в підпілля, ви не матимете ані часу, ані енергії на щось повноцінне, корисне. Коли ви хочете жити як людина серед людей, навчіться контролювати свої чуттєві поривання і насамперед облиште пити, бо алкоголь стимулює їх...

Він говорив не задумуючись, стандартними фразами, бо ще десять хвилин тому дійшов висновку, що пацієнт невиліковний. А проте ще годину вони невимушено роз­мовляли про хлопців дім у Чилі, про його інтереси та вподобання. Чи не вперше перед Діком розкривалися не патологічні, а житейські сторони вдачі людини такого типу, і він тепер розумів, що саме чарівливість допома­гає Франсіско порушувати закони моралі. Для Діка ж людська чарівливість завжди була самодостатньою чес­нотою, хоч яких би форм вона прибирала — чи безтям­ної мужності тієї нещасної жінки, що вмерла сьогодні на світанку в клініці, чи ж безоглядної легкості, яку цей пропащий хлопець вносив у свою банальну і стару, як світ, історію. Дік мав звичку розтинати життя на час­тини, досить дрібні для того, щоб, розсортувавши, збері­гати їх на запас; він розумів, що ціле життя може й не дорівнювати сумі своїх складників, та коли людині за сорок, їй здається, що тільки окремі складники й умі­щуються в полі зору. Його кохання до Ніколь і Розмері, його дружба з Ейбом Нортом і Томмі Барбаном у розколотому світі повоєнної доби — при кожному тако­му тісному контакті з іншою особистістю ця інша осо­бистість зливалася з його власною; брати все, чи не брати нічого — перед таким вибором ставило його жит­тя, і немов за велінням долі він мав тепер довіку нести «я» тих, кого він колись знав і любив, і тільки з ними чи через них пізнавати всю повноту існування. А десь під цим усім розкорінювався паросток самотно­сті — бо так легко бути коханим, і так важко кохати.

Під час розмови з Франсіско перед Діком раптом ви­ник привид із минулого. Висока чоловіча постать від­окремилася від кущів перед верандою і якоюсь дивною розколиханою ходою нерішуче наблизилася до них. Дік не зразу помітив це видиво, яке майже не вирізнялося на тлі тріпотливого листя, а помітивши, підвівся й розгублено потис простягнуту руку, силкуючись пригадати ім’я цієї людини й думаючи водночас: «Господи, я, зда­ється, розворушив тут цілий комашник!»

— Якщо не помиляюся, ви доктор Дайвер?

— Хвилинку, хвилинку, а ви — містер Дамфрі, чи не так?

— Атож, Ройял Дамфрі. Я мав колись приємність від­відати вашу прекрасну віллу.

— Аякже, аякже, пам’ятаю. — Щоб якось остудити за­пал містера Дамфрі, Дік удався до сухої хронології. — Це було тисяча дев’ят­сот двадцять четвертого? Чи двадцять п’ятого?

Він умисно не сідав, але виявилося, що Ройяла Дам­фрі, хоч яким несміливим він видався в першу хвилину, не так-то легко було спекатися; по-змовницькому прити­шивши голос, він грайливо прошепотів щось хлопцеві, але той, вочевидь сором­лячись його, теж не схильний був підтримувати розмову.

— Докторе Дайвер, одне тільки слово, і я більше не затримуватиму вас. Я хочу сказати вам, що ніколи не забуду того вечора в вашому садку й вашої гостинності. Цей спогад буде одним із най­прекрасніших у моєму житті. Я щасливий, що мав честь обідати в такому ви­шуканому товаристві.

Дік потроху боком відступав до найближчих дверей.

— Я дуже радий, що вам так сподобалося у нас. На жаль, я мушу...

— Авжеж, я розумію, — співчутливо підхопив Ройял Дамфрі. — Кажуть, він при смерті.

— При смерті? Хто?

— Може, мені не слід було згадувати про це — річ у тому, що нас лікує один і той самий лікар.

Нічого не розуміючи, Дік здивовано кліпав очима.

— Про кого ви говорите?

— Як — про кого? Про вашого тестя, звісно. Може, мені...

— Про мого тестя?

— Я гадав... Невже ви тільки від мене...

— Цебто ви хочете сказати, що батько моєї дружини тут, у Лозанні?

— Але ж я думав, що ви знаєте, що через це ви й при­їхали.

— Як звуть вашого лікаря?

Дік записав прізвище, попрощався й побіг до телефон­ної будки.

Доктор Данже відповів докторові Дайверу, що гото­вий прийняти його негайно у себе вдома.

Данже, молодий лікар із Женеви, злякався був, що втратить вигідного пацієнта, але, переконавшись, що це йому не загрожує, підтвердив, що стан містера Воррена безнадійний.

— Йому лише п’ятдесят років, але в нього тяжка ди­строфія печінки внаслідок алкоголізму.

— Ви вичерпали всі методи?

— Шлунок уже не приймає нічого, крім рідини. Я га­даю, йому лишилося три дні, щонайбільше — тиждень.

— А міс Воррен, його старшу дочку, ви сповістили?

— Згідно з його бажанням, про це не знає ніхто, крім його камердинера. Я, власне, тільки сьогодні вранці ви­рішив розкрити йому правду. Він дуже розхвилював­ся — хоча з самого початку хвороби покладався на волю Божу і виявляв велике терпіння й покору.

Обміркувавши все це, Дік сказав:

— Що ж, певно, мені доведеться діяти від імені ро­дини. А родина, гадаю, зажадала б консиліуму.

— Воля ваша.

— Від їхнього імені я попрошу вас викликати най­більшого з відомих мені місцевих спеціалістів — докто­ра Гербрюгга із Женеви.

— Я й сам думав про Гербрюгга.

— Я пробуду тут день-два і телефонуватиму вам.

Надвечір Дік прийшов до сеньйора Пардо-і-Сіудад-Реаля. Ви­слухавши Діка, старий сказав:

— Ми маємо в Чилі величезні маєтки. Я міг би зро­бити сина управителем. Або поставити його на чолі од­ного з наших паризьких підприємств... — Він похитав головою й почав походжати од вікна до вікна на тлі весняного дощику, такого веселого, що навіть лебеді не ховалися від нього. — Мій єдиний син! Чому ви не хо­чете взяти його до своєї клініки?

Іспанець раптом упав навколішки перед Діком.

— Врятуйте мого сина! Я вірю у вас, візьміть його до себе, вилікуйте його!

— Те, що ви кажете, не може бути підставою для примусового лікування. З таких мотивів я не взявся б лікувати, навіть якби міг.

Іспанець підвівся.

— Даруйте, я не подумав... Справді, я вже наче схиб­нувся...

Вийшовши з ліфта, Дік натрапив у вестибюлі на док­тора Данже.

— А я саме збирався телефонувати вам, — сказав той. — Нам треба поговорити. Може, вийдемо на терасу?

— Містер Воррен помер? — швидко запитав Дік.

— Ні, поки що все без змін. Консиліум відбудеться завтра вранці. Але він наполягає на зустрічі з дочкою, з вашою дружиною. Наскільки я розумію, вони колись посварилися...