— Я знаю всю цю історію.

Обидва лікарі замислилися, дивлячись один одному в очі.

— А може, вам слід було б самому поговорити з ним, перше ніж на щось зважуватись? — підказав доктор Дан­же. — Його смерть буде легкою, він просто тихо згасне.

Дік неохоче кивнув головою.

— Гаразд.

Номер «люкс», у якому тихо згасав Девре Воррен, був не менший, ніж у сеньйора Пардо-і-Сіудад-Реаля, — у цьому готелі багато було покоїв, де грошовиті руїни людські, втікачі від правосуддя, претенденти на трони втрачених князівств доживали свого віку за допомогою опійних та барбітуратових препаратів, переслідувані, мов настирливими звуками радіо, неугавною луною давніх гріхів. Цей закуток Європи приваблює людей не стільки своєю красою, скільки тим, що тут їм не дошкуляють зайвими розпитами. Тут схрещуються шляхи тих, хто шукає зцілення в гірських санаторіях та на туберкульоз­них курортах, і тих, хто став persona non grata у Фран­ції чи в Італії.

Жалюзі на вікнах у номері були напівопущені. Чер­ниця з обличчям святої ходила коло хворого, який висхлими пальцями перебирав чотки на білому простирадлі. Він усе ще був вродливий; коли Данже вийшов і він звернувся до Діка, в голосі його забринів відгомін дав­нього самовдоволення:

— Наприкінці життя ми багато чого починаємо розу­міти, докторе Дайвер. Тільки тепер я побачив усе в справжньому світлі.

Дік мовчки чекав, що він скаже далі.

— Я був поганою людиною. Ви знаєте, як мало в ме­не прав на те, щоб ще раз побачити Ніколь, але той, під ким усі ми ходимо, вчить нас жаліти і прощати. — Чотки вислизнули з його слабких пальців і зісковзнули з постелі на підлогу. Дік підняв їх і подав йому. — Якби я хоч на десять хвилин міг побачитися з Ніколь, то пі­шов би з життя щасливий.

— Цього питання я не можу розв’язати сам, — сказав Дік. — Ми ризикуємо здоров’ям Ніколь. — Він усе вже вирішив для себе, але вдавав, ніби вагається. — Мені треба порадитися зі своїми колегами по клініці.

— Що ж, хай буде так, як скаже ваш колега... Я пе­ред вами в такому боргу...

Дік квапливо підвівся.

— Відповідь ви одержите через доктора Данже.

Зі свого номера він викликав по телефону клініку на Цузькому озері. По кількох довгих хвилинах йому від­повіла Кете — зі свого дому.

— Мені треба поговорити з Францом.

— Франц на гірській базі. Ми домовилися зустрітися там, я зараз виходжу — переказати йому що-небудь, Дік?

— Йдеться про Ніколь. Тут, у Лозанні, вмирає її батько. Скажіть це Францові, додайте, що справа тер­мінова, і попросіть, щоб зателефонував до мене звідти.

— Гаразд.

— Скажіть, що з третьої до п’ятої і з сьомої до вось­мої я буду в своєму номері, а пізніше мене можна буде знайти в ресторані.

Зосередивши увагу на цих деталях, він забув попередити Кете, щоб вона нічого не казала Ніколь. А коли згадав про це, їх уже роз’єднали. Лишалося сподіва­тись, що Кете здогадається сама.

...Кете і не думала розповідати Ніколь про цю розмо­ву, поки потяг віз її безлюдним схилом, порослим дики­ми квітами, що колихалися під несподіваними поривами вітру. Тут, у горах, клініка мала базу, куди хворих ви­возили на лижні прогулянки взимку й недалекі альпініст­ські походи навесні. Зійшовши з потяга, Кете відразу поба­чила Ніколь — та керу­вала якоюсь веселою грою своїх дітей. Піді­йшовши до неї, Кете лагідно поклала їй руку на плече і сказала:

— Як ви гарно вправляєтеся з дітьми, вам треба бу­ло б улітку навчити їх плавати.

Розпалена грою, Ніколь несамохіть, майже грубо смикнула плечем. Рука Кете зависла в повітрі, і ту ж мить вона дала волю словам:

— Ви що, злякалися, що я хочу вас обняти? — гостро запитала вона. — Помиляєтеся — якби не дзвінок від Діка, якби не ця сумна звістка...

— З Діком щось сталося?

Кете зрозуміла свою помилку, але було вже пізно; на панічні запитання Ніколь: «Ви сказали — сумна звістка. Що з ним сталося? Що з ним сталося?» — вона відпо­відала тільки:

— Нічого. Нічого не сталося. Мені треба поговорити з Францом.

— Скажіть мені правду. Що з ним?

Обличчя Ніколь пополотніло від жаху, малі Дайвери, які все чули, теж злякано завмерли. І Кете здалася:

— Ваш батько захворів у Лозанні. Дік хоче поради­тися з Францом.

— Тяжко захворів?

Саме цієї миті підійшов Франц, по-лікарському ла­гідний і уважливий. Зраділа Кете переклала решту тя­гаря на нього, але шкоду вже було заподіяно.

— Я їду до Лозанни, — оголосила Ніколь.

— Навіщо ж отак зразу, не подумавши, — сказав Франц. — Заждіть, поки я поговорю по телефону з Ді­ком.

— Але ж я не встигну тоді на місцевий потяг, — за­протестувала Ніколь. — І спізнюся на цюрихський, що відходить о третій! Якщо мій батько при смерті, я му­шу... — Вона урвала фразу, не наважуючись висловити те, що думала. — Я повинна їхати. І мені треба бігти, інакше я спізнюся. — Вона й справді вже бігла туди, де стояли пласкі вагончики і паровоз, пахкаючи, увінчував клубами пари голий схил. Біжучи, вона озирнулася й крикнула через плече: — Якщо будете говорити з Діком, скажіть — я виїхала!

...Дік сидів у себе й читав «Нью-Йорк геральд», коли до номера вбігла схожа на ластівку черниця — і вод­ночас пролунав телефонний дзвінок.

— Умер? — з надією в голосі спитав Дік.

— Monsieur, il est parti — він зник!

— Comment? [56]1

— Il est parti — і камердинер його зник, і всі речі. Це було неймовірно. Щоб людина в такому стані вста­ла й пішла!

Він узяв слухавку. Телефонував Франц.

— Нащо ж ви сказали Ніколь! — обурився Дік.

— На жаль, це Кете виявила таку нерозважливість.

— Передусім винен, звісно, я. Жінкам ніколи не можна розповідати щось передчасно. Ну гаразд, я зу­стріну її на вокзалі... Послухайте, Франце, сталася не­ймовірна річ — старий раптом підвівся і пішов...

— Під що? Я не зрозумів вас.

— Не — під що, а пі-шов. Я кажу, старий Воррен пі­шов.

— А що ж тут такого?

— Він був у стані тяжкого колапсу... помирав, розу­мієте? Раптом підвівся і подався геть... Напевне — назад, до Чикаго... Не знаю, до мене прибігла його доглядаль­ниця... не знаю, Франце, я сам оце щойно почув про це... зателефонуйте мені пізніше.

Майже дві години Дік витратив на те, щоб з’ясувати обставини втечі Воррена. Скориставшись з тих кілька­надцяти хвилин, коли денна доглядальниця пішла, а ніч­на ще не з’явилася, хворий зійшов до бару, де квапливо проковтнув чотири порції віскі, розрахувався за готель тисячодоларовим банкнотом, звелівши решту переказа­ти пош­тою, і відбув — слід гадати, до Америки. В остан­ню хвилину Дік і Данже помчали на вокзал, сподіваю­чись наздогнати його там, але призвело це тільки до то­го, що Дік розминувся з Ніколь. Він зустрів її вже у вестибюлі готелю — вона мала втомлений вигляд, і в Діка тривожно тьохнуло серце, коли він побачив її стулені в тонку лінію уста.

— Як батько? — спитала вона.

— Значно краще. Видно, він мав ще добрячий за­пас життєвих сил. — Дік повагався, зважуючи можливий ефект новини. — Уявляєш: він підвівся і поїхав геть!

Йому хотілося випити — за всією цією біганиною він не встиг пообідати. Він повів приголомшену Ніколь до бару, замовив коктейль і пиво, і, коли вони вмостилися в шкіряних кріслах, продовжив розповідь:

— Його лікар, напевно, помилився з прогнозом або взагалі поставив не той діагноз. Не знаю, я ще не мав навіть часу все ретельно обміркувати.

— Отже, він поїхав?

— Так, вечірнім потягом на Париж.

Вони помовчали. Від Ніколь віяло глибокою трагіч­ною байду­жістю.

— Тут спрацював інстинкт, — сказав нарешті Дік. — Він справді був майже при смерті, але зусиллям волі йому поща­стило відновити ритм діяльності організму — зрештою, він не першим підвівся зі смертної постелі. Це як старий годинник: струснеш його, і він за звичкою знов починає йти. Отак і твій батько...

— Не треба, — сказала вона.

— Головною його рушійною силою завжди був страх, — провадив Дік далі. — Він злякався, й це додало йому сили. Напевно, він доживе до дев’яноста років.