Вайолет стала розкішною дамою, її туалети були ви­творами найуславленіших кравців, і вона безнастанно тішилася маленькими відкриттями, що їх добре виховані дівчата встигають зробити до двадцяти років. Свого ча­су, звісно, вона могла б дечого навчитися у своєї ма­тері в Бойзі, але виховання її почуттів відбувалося в темряві закутніх кінотеатриків Айдахо і для матері тоді не лишалося часу. Тепер вона належала до «вищого сві­ту» — як і кілька мільйонів інших людей, — і була ща­слива, хоч чоловік і досі прилюдно цитькав на неї, коли вона виявляла надмірну наївність.

Маккіско зійшли в Гібралтарі. Наступного вечора в Неаполі, дорогою з готелю на вокзал, Дік в автобусі розговорився з жінкою, що подорожувала з двома доч­ками — вони прибули тим самим пароплавом. У всіх трьох був такий жалюгідний і розгублений вигляд, що йому захотілося їм допомогти а чи й показати, який він добрий. Він всіляко намагався їх розважити, навіть за­пропонував вина, і щиро радів, помічаючи, як до них по­волі повертається самовладання й самовдоволення. Щед­рий на компліменти, він і сам уже ладен був повірити в те, що казав, а щоб ілюзія не зникла, пив чарку за чаркою. Всі три дами мало не молилися на нього. Він залишив їх, коли вже розвиднювалося, а потяг, трясу­чись і гуркочучи, мчав повз Кассіно й Фрозіноне. Рано-вранці потяг прибув до Рима, і після по-американському багатослівного прощання на вокзалі Дік, досить-таки втомлений, поїхав до готелю «Квірінал».

Біля конторки портьє він раптом озирнувся і став як уко­паний. Неначе він випив вина і воно, гарячою хвилею розійшовшись по тілу, вдарило в голову... Він побачив ту, до якої приїхав на побачення, заради якої переплив Середземне море. Тієї самої миті Розмері теж побачила його й зраділа, не встигши здивуватись; розгублено глянула на свою супут­ницю і, зразу ж забувши про неї, кинулася вперед. Дік чекав, випроставшись, затамувавши подих. Лише коли вона була вже зовсім близько — сяючи свіжою, здоро­вою красою, мов пещена лошиця з лискучими боками й лакованими копитами, — він отямився; але все це ста­лося надто швидко, він устиг тільки, як міг, приховати свою втому. У відповідь на її щирий ра­дісний погляд він розіграв незграбну пантомі­му, що мала означати: «Невже це ви? Хто б подумав!..»

Руками в рукавичках вона накрила його руку, що ле­жала на конторці.

— Діку! Ми тут знімаємо «Давню велич Риму», — як­що це називається знімати. Не сьогодні-завтра, можли­во, виїдемо.

Він дивився їй просто в очі, сподіваючись, що, збенте­жена цим поглядом, вона не помітить його неголених щік, несвіжого, прим’ятого за ніч комірця сорочки. На щастя, вона поспішала.

— Ми починаємо рано-вранці, бо вдень наповзає ту­ман. Зателефонуйте мені після другої, гаразд?

У себе в номері Дік нарешті дав лад думкам. Він по­просив телефоністку, щоб та дзвінком розбудила його рівно о дванадцятій, швидко роздягся й поринув у гли­бокий сон.

Телефонний дзвінок він проспав, але о другій проки­нувся сам, відпочилий і бадьорий. Розпакувавши валізи, відіслав костюм до прасувальника, білизну — до праль­ні. Потім поголився, полежав з півгодини в теплій ван­ні й поснідав. Сонце вже зазирнуло на Віа-Націонале, і він впустив його до кімнати, розсунувши портьєри на старовинних бронзових кільцях. Чекаючи, поки принесуть відпрасований костюм, він дізнався з «Корр’єре делла сера» про появу «una novella di Sainclair Lewis «Wall-Street» nella quale autore analizza la vita sociale di una piccola citta Americana». Потім спробував думати про Розмері.

Спочатку думки не в’язалися докупи. Вона молода й чарівна, але те саме можна сказати й про Топсі. Мабуть, за ці чотири роки в неї були коханці, було кохання. Зре­штою, ніколи не можна сказати напевно, яке ти посідаєш місце в чужому житті. Але потроху з цього туману ви­кристалізувалось одне — його почуття. Найкращі взає­мини — ті, які прагнеш зберегти всупереч відомим уже перешкодам. Минуле повільно оживало перед Діком — безоглядне й палке бажання Розмері принести йому в дар себе саму, — і він хотів прийняти цей неоціненний дар, зробити її своєю й нічиєю більше. Він спробував по­дивитися на себе збоку — вирізнити в собі те, чим міг би привабити її, — і подумав, що такого тепер менше, ніж чотири роки тому. Вісімнадцять дивляться на тридцять чотири крізь романтичний серпанок юності; але двадцять два з безжальною виразністю бачать усе, що стосується тридцяти восьми. До того ж на час їхньої зустрічі на Рів’єрі Дік перебував у розквіті емоційних сил; відтоді завзяття його встигло ослабнути.

Коридорний приніс костюм, Дік надягнув білу сорочку, пов’язав чорну краватку й пришпилив її шпилькою з перлиною; крізь другу таку перлину був просилений шнурок його пенсне. Після сну обличчя його знову набуло бронзового відтінку, набутого протягом багатьох літніх сезонів на Рів’єрі. Щоб розворушитись, він став на руки на бильцях крісла — з кишені випала авторучка й посипалися дрібні гроші. О третій він зателефонував Роз­мері, і вона запросила його до себе в номер. Відчуваючи легке запаморочення після своїх гімнастичних вправ, він зайшов дорогою до бару випити джину з тоніком.

— Вітаю, докторе Дайвер!

Тільки тому, що в готелі мешкала Розмері, Дік одразу впізнав у цьому чоловікові Колліса Клея. Він мав той самий щасливо-самовпевнений вигляд, тільки щоки були вже, як у бульдога.

— Ви знаєте, що Розмері тут? — запитав Клей.

— Так, ми випадково зустрілися вранці.

— А я у Флоренції почув, що вона тут знімається, і приїхав сюди минулого тижня, її тепер не впізнаєш — де й поділася матусина донька! — Він затнувся, потім чемніше додав: — Ви ж знаєте, як воно буває з дівчата­ми: сьогодні ще тиха, скромна школярочка, а завтра — світська дама. Ці юні римляни бігають за нею, мов со­бачки, і як вона ними командує!

— Ви навчаєтеся у Флоренції?

— Я? Еге ж. Я там вивчаю архітектуру. В неділю по­вертаюся — затримався, щоб побувати на перегонах.

Дік насилу вгамував Клея, який неодмінно хотів за­писати його джин на свій рахунок у барі, довгий, як бір­жовий бюлетень.

Вийшовши з ліфта, Дік довго йшов лабіринтом коридо­рів і нарешті почув знайомий голос із напівпрочинених дверей. Розмері зустріла його в чорній піжамі; посеред кімнати стояв столик на коліщатках — вона пила каву.

— Ви все така ж вродлива, — сказав Дік. — Навіть трошки погарнішали.

— Вип’єте кави, юначе?

— Мені соромно, що я з’явився перед вами вранці в такому непоказному вигляді.

— Ви були стомлені, але вже відпочили? Хочете кави?

— Ні, дякую.

— Тепер ви знову такий, як були, а вранці я навіть злякалася. Мати хоче приїхати сюди наступного місяця, якщо наша група ще буде тут. Вона завжди питає, чи не зустрічала я вас, — наче ми з вами сусіди. Ви їй дуже спо­добалися — вона вважає, що я не повинна занедбувати знайомство з вами.

— Приємно чути, що вона мене ще пам’ятає.

— Звісно, пам’ятає, — запевнила його Розмері. — І часто вас згадує.

— Я вас кілька разів бачив на екрані, — сказав Дік. — А якось навіть улаштував для себе перегляд «Татової доньки».

— У новому фільмі в мене непогана роль, якщо тільки не ви­ріжуть найкращі кадри.

Вона пройшла за його спиною до телефону, торкнув­шись його плеча. Зателефонувала, щоб забрали столик, і вмостилася в глибокому кріслі.

— Я була ще зовсім дівчиськом, коли ми познайоми­лися, Діку! А тепер я вже доросла.

— Розкажіть мені про себе, я хочу знати все.

— Як Ніколь? І Ланьє, і Топсі?

— Дякую, добре. Всі вас часто згадують...

Пролунав телефонний дзвінок. Поки вона розмовляла, Дік погор­тав дві книжки, два романи: один Едни Фербер, дру­гий — Елберта Маккіско. Зайшов офіціант і забрав сто­лик; без столика, у своїй чорній піжамі, Розмері здава­лася самот­нішою.

— У мене гість... Ні, не дуже. А потім я маю їхати до кравця на примірку, і це надовго... Ні, вже іншим ра­зом...

Вона всміхнулася Дікові так, наче, позбувшись сто­лика, здобула свободу, — наче їм пощастило нарешті звільнитися від усіх земних турбот і знайти спокій у раю.