Отож прохання її було цілком невинне: просто вона хотіла скористатися з його послуг.

Але вийшло саме так, як воно мало б вийти, якби підо­зра Діка була виправдана. Подорож залізницею мо­же бути нестерп­ною, просто нудною чи веселою; іноді це випробувальний політ; іноді — репетиція перед іншою, майбутньою подорожжю. Як і будь-який день, проведе­ний удвох, вона може видатися довгою. Після метушли­вого ранку обоє згадують, що ще не їли, й починають снідати разом; пополудні плин часу вповільнюється, май­же завмирає, але під кінець знову прискорюється. Дік з болем спостерігав смиренну радість Ніколь; для неї це все-таки було повернення додому, бо іншого дому вона не знала. Того дня вони не зближалися так, як учора, але коли він попрощався з нею коло дверей сумного бу­динку на Цюрихському озері і вона, перше ніж увійти, ще раз оглянулася на нього, він зрозумів, що її доля стала і його долею вже назавжди.

Якось у вересні доктор Дайвер пив чай з Бебі Воррен на терасі цюрихського готелю.

— Тут щось не те, — сказала вона. — Я не зовсім розу­мію ваші мотиви.

— Не варто провадити розмову в такому тоні.

— Зрештою, Ніколь — моя сестра.

— Однаково це не дає вам права так розмовляти зі мною. — Діка дратувало, що він, знаючи все, мусить мовчати. — Ніколь багата, але це не означає, що я про­йдисвіт.

— Ото ж воно й є, що Ніколь багата, — правила своєї Бебі.

— А скільки в неї грошей? — запитав Дік.

Бебі аж підскочила, а він, стримуючи сміх, повів далі:

— От бачите, як це безглуздо? Я волів би поговорити з ким-небудь з її родичів-чоловіків...

— За все, що стосується Ніколь, відповідаю я, — від­різала Бебі. — І ми зовсім не вважаємо вас за пройди­світа. Ми просто не знаємо, хто ви.

— Я доктор медицини, — сказав він. — Мій батько — священик, тепер уже пенсіонер. Жили ми в Буффало, і все це легко перевірити. Навчався я в Нью-Хейвені, потім одержав родсівську стипендію. Мій прадід був губернатором Північної Кароліни, і я — прямий наща­док Навіженого Ентоні Уейна.

— А хто це такий? — підозріливо спитала Бебі.

— Навіжений Ентоні Уейн?

— В усій цій історій навіженства й так забагато.

Він безнадійно похитав головою і в цю мить побачив Ніколь — вона вийшла на терасу й оглядалася, шукаю­чи їх.

— Якби він не був навіжений, то залишив би, мабуть, нащадкам не менше грошей, ніж Маршал Філд [27].

— Усе це дуже добре, але...

Бебі мала рацію й не сумнівалася в цьому. Небагато знайшлося б священиків, яких можна було б поставити поряд з її батьком. За становищем у суспільстві Воррени були герцоги, тільки американські, без титулу. Прізвище Воррен, записане в готельній книзі гостей, поставлене під рекомендаційним листом, згадане за скрутних обста­вин, умить змінювало людей — це було психологічне явище, яке, у свою чергу, впливало на Бебі, привчаючи її усвідомлювати своє високе становище. Навчилася вона цього в англійців, чий досвід у таких питаннях налічував уже не одне століття. Але вона не знала, що двічі під час цієї розмови Дік ладен був послати під три чорти і її, і свій намір. Справу врятувала Ніколь, яка нарешті побачила їх і підійшла, сяючи свіжістю й чистотою, наче народжена цим прозорим вересневим надве­чір’ям.

— Як ся маєте, адвокате? Завтра ми їдемо на тиждень на Комо, а звідти повернемося до Цюриха. Тому я й про­шу, щоб ви з моєю сестрою нарешті все владнали, а скільки я одержу, то нам байдуже. Ми два роки жити­мемо в Цюриху, тихо й скромно, і Дікових грошей нам вистачить. Ні, Бебі, я зовсім не така непрактична, як ти гадаєш. Гроші будуть мені потрібні тільки на одяг і різні дрібнички... Що?! Та це ж більше, ніж... Невже ми такі багаті? Я таких грошей довіку не витрачу. І в тебе теж стільки? А чому в тебе більше — тому що мене вважа­ють безвідповідальною? Що ж, гаразд, нехай моя части­на лежить собі й збільшується... Ні, Дік взагалі не хоче мати до цього жодного стосунку. Доведеться мені ве­личатися цим багатством за нас двох... Бебі, ти зовсім не знаєш Діка, ти просто не уявляєш собі, який він... Де мені підписуватися? Ой, пробачте...

...Дивно, що ми тепер завжди разом і завжди самі, правда, Дік? Хоч куди б ми ішли, завжди приходимо одне до одного. І, крім кохання, нам нічого більше не треба. Тільки я кохаю дужче і зразу відчуваю, коли ти віддаляєшся від мене, хоча б на трошечки. По-моєму, нема кращого, ніж, бути як усі люди, — простягнеш руку, а ти лежиш поряд, такий теплий-теплий.

...Будь ласка, зателефонуйте моєму чоловікові до лікарні. Так, ця книжка розходиться добре, її мають видати шістьма мовами. Я сама хотіла перекласти її французькою, але останнім часом трохи нездужаю і боюся впасти, такою я стала важкою й незграбною. Наче пола­маний Іван-покиван, що не може встати рівно. Хо­лодний стетоскоп, приставлений до серця, і найвиразніше оте почуття — je m’en fiche de tout [28]... Ox, як плакала та бідолашна жінка, в якої ди­тина народилася зо­всім синя, краще б уже мертва. Як чудово, що нас тепер троє, правда?

...Але ж це нерозумно, Діку, адже нам і справді потрібна більша квартира. Невже нам поневірятися, від­мовляти собі в найнеобхід­нішому тільки тому, що ворренівських грошей більше, ніж дайверів­ських? Ах, дя­кую, люба, але ми передумали. Той англійський свяще­ник сказав нам, що тут у вас в Орвієто чудове вино. Он як, його не можна перевозити? Тоді все зрозуміло: ми ж так любимо вино, а про таке ніколи й не чули.

Озера наче позападали в коричневій глині, а схили поборознені зморшками й нагадують величезні черева. Фотограф зняв мене, коли ми пливли на Капрі; я сиджу біля борту, волосся спадає за поруччя. «До побачення, Блакитний гроте, — співав човняр, — я незабаром повернуся!» А потім — подорож по страшній розпеченій халяві італій­ського чобота, де лиховісно шелестів вітер, обдимаючи мури старовинних замків, і здавалось, ніби на вершинах горбів причаїлися й дивляться вниз мерці.

...Мені подобається цей пароплав, особливо, коли наші підбори разом стукотять по палубі. За рогом салону на­літає вітер, і щоразу, коли ми підходимо туди, я вистав­ляю плече проти вітру й щільніше загортаюся у свій плащ, але від Діка не відстаю. Ми співаємо якусь без­глузду пісеньку:

З Діком не знудишся — тільки пасажири в шезлонгах озираються на нас, якась жінка дослухається, що ми співа­ємо. Дікові набридло співати, що ж, Діку, іди далі сам. Тільки далі ти йтимеш уже не так, любий, дихати тобі буде важче, доведеться торувати собі стежку через тіні шезлонгів, крізь мокрий дим із димаря. Ти побачиш, як твоє відображення рухається в очах тих, хто дивить­ся на тебе. Закінчиться твоя окремішність; що ж, треба, мабуть, доторкнутися до життя, щоб від нього відштовх­нутися.

А я сиджу на підпорі рятувального човна й дивлюся на море, і моє розпущене волосся блищить і має на віт­рі. Я сиджу, нерухома на тлі неба, а корабель несе мене вперед, у блакитну імлу прийдешності, як свою окрасу, як Афіну Палладу, побожно вирізьблену на носі галери. Вода хлюпоче у корабельних вбиральнях, а за кормою шумують і скаржаться хвилі, і бризки, зриваючись з них, міняться, мов агатово-зелене листя.

...Того ранку ми багато подорожували — від затоки Вуллумулу до Біскри. На краю Сахари нас накрила хмара сарани, а наш шофер, сміючись, запевняв нас, що це джмелі. Вночі небо було зовсім низьке, і відчу­валася присутність чужого, всевидющого Бога. Ох, бід­ний, голий, малий Улед Наїл! Та ніч була повна звуків: флейти й сенегальські барабани, зітхання верблюдів і дріботіння ніг — тубільці в сандалях, зроблених зі ста­рих автомобільних покришок.

Але на той час я знову була мов не своя — потяги і пляжі, все зливалося в одне. Через те він і повіз мене подорожувати, але після народження другої дитини, моєї маленької Топсі, світло знову померкло для мене.