— Воля ваша, — відповів Франц. — Ви американець. Ви можете робити це, не боячись за свою професійну репутацію. Але я особисто ворог усіляких популяриза­цій. Ще, бува, ви почнете писати брошурки під назвою «Роздуми для невтаємничених», розжовуючи все так, що читачеві просто не треба буде думати! Якби мій батько був живий, Діку, він подивився б на вас отак і пирхнув. Він узяв би цю серветку, згорнув її отак, а це кільце взяв би отак, — Франц підняв темне дерев’яне кільце для серветки, прикрашене різьбленою головою вепра, — і ска­зав би: «В мене таке враження...», — потім він би глянув на вас, подумав: «Ет, шкода слів», — і пирхнув би ще раз. І на тому, власне, й скінчився б обід.

— Сьогодні я сам, — задерикувато сказав Дік, — але завтра, може, з’являться й інші. А тоді вже надійде моя черга згортати серветку, як ваш батько, і пирхати.

Франц помовчав трохи, потім запитав:

— Як почувається наша пацієнтка?

— Не знаю.

— Вже час би знати.

— Вона мені подобається. Вона дуже приваблива. Але що я, по-вашому, мушу робити далі? Водити її в го­ри по едельвейси?

— Я вважав, що при вашій схильності до наукових трактатів у вас виникне якась ідея.

— ...Присвятити їй своє життя?

Франц гукнув у кухню, до дружини:

— Du lieber Gott! Bitte, bringe Dick noch ein Glass Bier [23].

— Мені краще більше не пити перед розмовою з Домлером.

— Ми вважаємо, що передусім слід опрацювати про­граму. Минув місяць, дівчина вочевидь закохалась у вас. За звичайних обставин це нас не обходило б, але тут, у клі­ніці, ми не можемо дивитися на це крізь пальці.

— Я зроблю так, як скаже доктор Домлер, — пообіцяв Дік.

Але він не дуже вірив, що Домлер зуміє з’ясувати ста­новище, яке йому самому ще було зовсім не зрозуміле. Без будь-яких його свідомих зусиль вийшло так, що все те­пер залежало від нього. Йому пригадалося, як у дитин­стві він сховав ключ від шафки із столовим сріблом під хусточками в горішній шухляді комода; всі відбігали ноги, шукаючи ключа, а він спостерігав цю метушню не­зворушно, як філософ. Щось схоже він відчував і тепер, коли заходив із Францом до кабінету професора Домлера.

Професор, обличчя якого в рамці прямих бакенбардів було прекрасне, як обвита виноградом веранда старо­винного будинку, враз обеззброїв Діка. Він зустрічав людей і талановитіших, ніж Домлер, але не було серед них людини благороднішої.

(Те саме він знову подумав через півроку, коли поба­чив Домлера в труні: веранда спорожніла, виноградний заріст бакенбардів лежав на цупкому крохмальному ко­мірці, відблиски багатьох битв згасли назавжди в щі­линах очей під тонкими повіками...)

— Добридень, сер, — привітався Дік, виструнчившись по-військовому.

Професор Домлер спокійно переплів пальці. Франц почав доповідати, як ад’ютант чи секретар доповідає на­чальникові, та за хвилину начальник урвав його:

— Ми досягли певних успіхів, — лагідно промовив він. — Але тепер, докторе Дайвер, нам потрібна ваша допомога.

Дік, захоплений зненацька, зізнався:

— Мені самому ще не все зрозуміло.

— Мене не стосуються ваші особисті висновки, — ска­зав Домлер. — Але дуже стосується інше: цей «перехід­ний період», — тут він, іронічно примружившись, глянув на Франца, а той відповів йому таким самим поглядом, — треба завершити. Стан здоров’я міс Ніколь помітно по­ліпшився, але вона ще не видужала настільки, щоб пе­режити трагедію кохання без взаємності.

Франц хотів був додати щось, але Домлер жестом зупинив його.

— Я розумію, що ви потрапили в скрутне становище.

— Годі й казати.

Професор відкинувся на спинку крісла й засміявся, і крізь сміх запитав, поблискуючи пильними сірими очи­цями:

— А може, ви й самі не лишилися байдужі?

Дік, розуміючи, що його загнали на слизьке, теж за­сміявся.

— Вона дуже гарна дівчина — до такої вроди не мож­на лишатись байдужим. Але я не збираюсь...

Франц хотів був втрутитися, але Домлер знову зупи­нив його, руба запитавши в Діка:

— То, може, вам краще було б виїхати звідси?

— Виїхати я не можу.

Доктор Домлер обернувся до Франца.

— Тоді нам доведеться зробити так, щоб виїхала міс Воррен.

— Робіть, як уважаєте за краще, професоре Дом­лер, — мовив Дік. — Становище й справді складне.

Професор Домлер важко, як каліка, що спинається на милиці, підвівся з крісла.

— Але знайти вихід із цього становища повинен лі­кар! — неголосно вигукнув він.

Зітхнувши, він знов опустився в крісло, щоб перече­кати, поки стихне гуркіт грому, що заповнив кімнату. Дік бачив, що Домлер розсердився не на жарт, і не знав, чи зуміє стриматися сам. Коли гуркіт віддалився, Франц докинув нарешті своє слово.

— Доктор Дайвер людина тонка і благородна, — ска­зав він. — Треба тільки, щоб він до кінця усвідомив наше завдання, а тоді, я певен, він знайде раціональний шлях. На мою думку, Дік може співробітничати з нами тут, на місці, і нікому не треба виїжджати.

— А ви якої думки? — запитав у Діка професор Дом­лер.

Дікові ставало дедалі незручніше, але напружена мов­чанка, що запала після Домлерових слів, не могла три­вати нескінченно. Зненацька він наважився.

— Я здається, майже закоханий у неї. І навіть думав, чи не одружитися.

— Що-що? — вигукнув Франц.

— Заждіть, — зупинив його Домлер.

Але Франц не хотів чекати.

— Одружитися?! І півжиття змарнувати на те, щоб бути при ній лікарем, і доглядальницею, і бозна-ким іще? Викиньте це з голови! Хто-хто, а я добре знаю цю хворобу. На двадцять випадків одужання — один без рецидивів. Ні, забудьте про неї раз і назавжди, чуєте?

— Що ви на це скажете? — звернувся до Діка Дом­лер.

— Скажу, що Франц має рацію.

Лише надвечір вони домовилися, що Дік має робити далі: лишаючись уважним і зичливим, він мав поволі віддалятися, щоб урешті зовсім зникнути з обрію. Під­вівшись з крісла, Дік мимоволі подививсь у вікно: на­дворі сіялася мжичка, і десь там, під дощем, його ждала Ніколь. Він вийшов, застібаючи плащ на всі ґудзики, на­суваючи глибше капелюх, і зразу ж натрапив на неї: вона стояла під дашком парадного входу.

— Я придумала, де нам посидіти сьогодні, — сказала вона. — Поки я хворіла, мені до всього було байдуже: сиділа собі вечорами в будинку разом з усіма і нічого не помічала й не чула. А тепер я весь час бачу, що дов­кола хворі люди, і це... і це...

— Ви незабаром поїдете звідси.

— Так, тепер уже незабаром. Моя сестра Бет — всі звуть її Бебі — через кілька тижнів приїде й забере мене ку­ди-небудь. А потім я повернуся й пробуду тут іще мі­сяць, останній.

— Сестра старша за вас?

— О, набагато, їй двадцять чотири роки. Вона в нас справжня англійка, живе в Лондоні, у батькової сестри. Вона була заручена з англійцем, але він загинув на вій­ні. Я його так жодного разу і не бачила.

В її обличчі, блідо-золотавому у відсвітах розмитого дощем надвечірнього сонця, Дік побачив те, чого не по­мічав досі. Високі вилиці, ніжна прозорість шкіри — не хвороблива, а така, що від неї, здається, віє прохоло­дою, створювали прообраз майбутньої краси, — так, див­лячись на породисте лоша, уявляєш його конем і знаєш, що це буде не просто проекція молодості на сірий екран життя, а справжній розквіт; це обличчя буде гарне і в зрілому віці, і в похилому — такою була його будова, ощадлива витонченість рис.

— Чому ви так придивляєтеся до мене?

— Просто вважаю, що ви, мабуть, будете дуже щас­лива.

Ніколь злякалася:

— Мабуть? А втім, гірше, ніж було, вже бути не може.

Вони сховалися в дровітні. Вона сиділа, схрестивши ноги в черевиках для гольфа, щільно загорнувшись у до­щовик. Щоки її трохи порожевіли від вологого повітря. Тепер і вона уважно оглядала його — його постать, що й тепер, коли він стояв, прихилившись до стовпа, не втра­чала своєї гордовитої стрункості; його обличчя, яке він, здавалося, весь час дисциплінував і на якому усмішка, весела чи лукава, відразу ж поступалася місцем звич­ному виразові зосередженості. Тієї частини його вдачі, яка гармоніювала з ірланд­ським рудавим відтінком шкі­ри, Ніколь, власне, ще не знала; вона її побоювалася, хоча і прагнула зазирнути в неї, бо то було його чоло­віче єство. Але другий Дік, з його ґречними манерами й відвертим, приязним поглядом, був як на долоні, і цим Діком вона заволоділа без вагань, як це робила біль­шість жінок.