...Тоді йому не треба буде дивитися на ті дві інші по­статі, чоловіка й жінки, карбовані на тлі неба...

— Правда ж, я вам колись подобався? — спитав він.

— Подобався! Я була закохана у вас. Всі були зако­хані у вас. Ви б тільки пальцем кивнули — будь-яка жінка пішла б за вами...

— Між нами завжди існувало щось більше, ніж про­сто приязні почуття.

Вона зразу ж схопила принаду.

— Справді?

— Завжди. Я знав, як вам тяжко, й захоплювався ва­шою муж­ністю. — Діка вже брав сміх, і він відчував, що довго стримувати його не зможе.

— Я весь час догадувалася, що ви розумієте мене кра­ще, ніж будь-хто, — захоплено сказала Мері. — Розу­мієте по-справжньому. Може, через те я й почала боя­тися вас після того, як наші взаємини зіпсувалися.

Очі його всміхалися й тепло, й лагідно, наче виказую­чи затаєне почуття. Два погляди зустрілися, і вона від­далася йому очима, і він узяв її... Але внутрішній сміх звучав у ньому вже так голосно, що, здавалося, Мері от-от почує, — і Дік вимкнув світло, і вони знов опини­лися під сонцем Рів’єри.

— Мені вже час іти, — сказав він, підводячись і злегка заточуючись; гарне самопочуття зникло, кров повільно й тяжко пульсувала в скронях. Він підніс праву руку і з висоти тераси поблагословив пляж широким папським хрестом. З-під кількох парасолів визирнули здивовані обличчя.

— Я піду до нього. — Ніколь звелася на коліна.

— Нікуди ти не підеш, — сказав Томмі й владною ру­кою стримав її. — Годі вже.

Ніколь листувалася з Діком після свого нового одру­ження — писала про справи, про дітей. Часто вона каза­ла: «Я кохала Діка й ніколи його не забуду», — а Томмі відповідав: «Ну, звичайно, — навіщо ж його забувати».

Дік спробував був практикувати в Буффало, але діло, вочевидь, не пішло — Ніколь так і не дізналася чому, але через кілька місяців він повідомив, що перебрався до Батавії, містечка в штаті Нью-Йорк, де відкрив кабінет як лікар загальної практики, а трохи пізніше — що переїхав до Локпорта. Завдяки випадковому збігові обставин про його життя в Локпорті вона мала докладніші відомості: що він там багато їздить на велосипеді, що має успіх у дам і що на столі в нього лежить великий стос паперів, як кажуть, — поважний медичний трактат, уже майже завершений. Він чарує всіх бездоганними манерами, а одного разу на зборах з питань охорони здоров’я виголо­сив чудову промову про наркотики. Але потім у ньо­го виникли якісь неприємності через дівчину-продавщицю з бакалійної крамниці, та ще й якийсь пацієнт подав на нього позов, — і йому довелося залишити Локпорт.

Після цього він уже не просив, щоб діти приїхали до нього в Америку, і нічого не відповів на лист Ніколь, в якому вона питала, чи потрібні йому гроші. В останньо­му своєму листі він повідомляв, що тепер живе й прак­тикує в Женеві, штат Нью-Йорк, і чомусь у Ніколь ви­никло враження, що живе він там не сам, а з кимось, хто біля нього клопочеться. Вона відшукала Женеву в гео­графічному довіднику — там було сказано, що це ма­льовниче містечко. Може, вмовляла вона себе, в нього ще все попереду, як було в Гранта у Галені. Вже після того від нього надійшла листівка з поштовим штемпелем Хорнелла, зовсім маленького містечка у штаті Нью-Йорк, недалеко від Женеви; в усякому разі, зрозуміло, що він і досі живе десь у тих краях.

В остаточному варіанті роман було названо «Ніч лагідна» (Tender is the Night), хоча інверсія в англійській мові не може бути байдужою до потрактування фрази, і, мені здається, що назва «Ніжна ніч», або ще точніше — «Ніжність — то ніч», рядок, взятий із вірша Кітса «Ода до солов’я» (1819) (до речі, і в українському перекладі фрагмента вірша, взятому за епіграф до роману, перший рядок «І вже з тобою я! Ніч лагідна така» ніби пояснюється другим: «...Та тут панує темрява хистка»), передала б сенс книжки із позначенням жанру «романтичний роман» (опущеному в українському перекладі) адекватніше, зберегла б певну таємничість, двозначність ніжності. Кітс був одним із улюблених поетів Фіцджеральда; в листі до дочки (3 серпня 1940 р.) він порівнює за силою емоційного впливу «Оду до солов’я» із дев’ятою симфонією Бетховена і пише: «Я ніколи не можу читати її без сліз».

На кінець 20-х років (як свідчать рукописи) до лінії молодого талановитого чоловіка додається лінія Розмері Хойт, якій віддається роль наратора в одній із частин. Взагалі роздуми про роль і функції оповідача у прозі посідали чільне місце в письменницьких пошуках Фіцджеральда.

На початок 1932 року Фіцджеральд розробив загальний план роману, його доконечна назва окреслилася лише в 1934 році, безпосередньо перед публікацією Тоді ж з’явилась і присвята заможнім друзям Джералду і Сарі Мерфі, у віллі яких на мисі Антиб Фіц­джеральди жили 1925 року. Саме цьому подружжю, на думку авто­ра, відповідала друга лінія його загального плану: тлом роману є клас багатих у своєму найкращому вираженні — такі, як родина Мерфі.

Можна простежити, як до роману «Ніч лагідна» було включено кілька фрагментів новел, написаних Фіцджеральдом протягом 1929—1930 рр. для журналу «Сетердей Івнінг Пост», зокрема «Пловці», «Побудка на зорі». Загалом попередні матеріали до роману були величезними, і письменник був переконаний не тільки в художній вартості своєї роботи, а й у комерційному успіху книги.

Проте цього не сталося: відгуки преси були досить критичними, а продати вдалося лише 15 тисяч примірників, що не покрило навіть того авансу, що його видавництво виплатило автору.

Письменник дуже болісно переживав невдачу, проте, не зневірився у тому, що написав дуже гарний роман. Він почав розмірковувати над тим, яким чином його доопрацювати, щоб зацікавити читача. Фіцджеральд мав намір видати однотомник своїх творів і для нього готував нову композицію роману «Ніч лагідна», за якої роман мав починатися від хронологічного початку. Друга частина мала передувати тій, що розпочинала роман у першому виданні. За життя Фіцджеральд завершив роботу над другою версією роману, а видав цю версію видатний американський критик Малькольм Каулі вже після смерті письменника. Причому він не вважав, що перероблений текст є кращим, ніж перший варіант, для нього вони просто доповнювали один одного.

Цей переклад зроблено із прижиттєвого, узгодженого з автором видання.

Антейль — Джордж Антейль (1900—1959), американський композитор-авангардист.

«Улісс» Джойса — «Улісс» (1922) — найвідоміший роман ірланд­ського письменника Джеймса Джойса (1882—1941), одного з осно­во­положників європейського модернізму.

«Тан» — щоденна французька республіканська газета, заснована 1861 року.

«Сетердей івнінг пост» — щотижневик, що виходив у США (Філа­дельфія) з 1821 до 1969 р.

…кокні — говірка лондонського простолюду.

«Ферст нешнл» — одна з американських кінокомпаній, заснована 1917 р. Дж. Д. Вільмсом.

«Феймес» — «Феймоус плейєрс» —одна із найстаріших американ­ських кінокомпаній, заснована 1912 р. Адольфом Цу­кором.

…місіс Бернет — Френсіс Еліза Бернетт (1849—­1924), американська письменниця, англічанка за походженням, автор кількох сентиментальних книг для дітей та юнацтва, зокрема популярного роману «Маленький лорд Фаунтлерой» (1886).

Ріфська республіка — військово-політичне об’єд­нання племен гірської області Ріф у Північному Марокко, яке до 27 травня 1926 р. залишалось незалежним, боронячись від спільних зусиль французьких та іспанських колоніальних військ.

«гарвардський стиль» — Гарвардський університет, найстаріший у США, заснований 1636 року і розташований у м. Кембридж (штат Массачусетс).

Свято Четвертого липня — Національне свято США, день проголошення незалежної самостійної держави.

«ізотта» — марка легкового авто.

...описаний у Пушкіна — Пушкіна названо помилково: йдеться про дуель Печоріна та Грушницького у романі М. Лермонтова «Герой нашого часу».

Одеон — театр драми і комедії у Парижі, побудований 1789 року.