Набережною мчали хлопчаки на велосипедах, автомо­білі, на­пхані спортсменами в чудернацьких спортивних формах, гули клаксони, сповіщаючи про наближення ве­логонки, і кухарі — хто б міг подумати, що їх так бага­то? — в натільних сорочках під фартухами купчилися коло ресторанних дверей. А потім нарешті з-за повороту, просто із сяйва пополудневого сонця, з’явився перший гонщик у червоній майці і промчав, зосереджено і впев­нено працюючи ногами, під безладний вітальний галас публіки. Слідом за ним вигулькнуло ще троє — три злинялих арлекіни, на ногах — кірка з куряви й поту, обличчя закам’янілі, очі напівзаплющені й смертельно втомлені.

Томмі, ставши перед Діком, сказав:

— Ніколь, очевидно, порушить справу про розлучен­ня — споді­ваюсь, ви не будете чинити перешкод?

Ще з півсотні гонщиків вироїлися за першими, розтягшись на двісті ярдів, — деякі з них ніяково всміхалися, деякі, видно, напружували останні сили, у більшості ж обличчя були втомлено-байдужі. Слідом за кількома без­надійно відсталими, але впертими гонщиками бігла зграйка хлопчаків, а за ними їхала вантажна машина з жертвами аварій і тими, що капітулювали.

Вони повернулися до свого столика. Ніколь чекала, що Дік тепер перехопить ініціативу, але він сидів собі спокійно, з недоголеним обличчям, що пасувало до її недостриженої голови.

— Адже ти й справді давно вже нещасливий зі мною, — заговорила Ніколь. — Без мене ти зможеш по­вернутися до своєї праці — і тобі легше буде працювати, коли не треба буде турбуватися про мене.

Томмі нетерпляче знизав плечима.

— Навіщо ці зайві розмови? Ми з Ніколь кохаємо одне одного, і цим усе сказано.

— Ну що ж, — озвався доктор Дайвер, — оскільки все вже з’ясо­вано, чому б нам не повернутися до перукарні?

Але Томмі шукав сварки.

— Є деякі деталі...

— Про деталі ми домовимося з Ніколь, — відповів Дік. — Не хвилюйтеся — в принципі я згоден, і нам з Ніколь неважко буде порозумітися. Ми зіпсуємо собі мен­ше крові, якщо не будемо обговорювати все втрьох.

Томмі не міг не погодитися, що Дік має рацію, але його романська натура вимагала, щоб останнє слово було все-таки за ним.

— Прошу вас пам’ятати, — сказав він, — що від цієї хвилини й аж до остаточного врегулювання справи Ні­коль перебуває під моїм захистом. І я не подарую вам жодної спроби скористатися з того, що ви ще перебу­ваєте під одним дахом.

— Мене ніколи не приваблювало кохання всухом’ят­ку, — сказав Дік.

Він ледь уклонився й рушив назад до перукарні під пильним шахраюватим, як ніколи, поглядом Ніколь.

— Що ж, він повівся цілком пристойно, — визнав Том­мі. — Люба, ми зустрінемося ввечері?

— Думаю, що зустрінемось.

Отже, те, що мало статися, сталося — і без особливої трагедії. Ніколь, щоправда, відчувала, що Дік і тут ви­явився далекогляднішим за неї, що, відколи вона відда­ла Томмі камфорну мазь, він знав, як усе це скінчиться. Та все ж вона почувалася щасливою, радісно збудже­ною, і недоладна думка про те, що добре було б розпо­вісти про все це Дікові, швидко зникла. Але вона невід­ривно стежила за ним очима, доки він перетворився на цятку й злився з іншими цятками в натовпі курортників.

Свій останній день перед від’їздом з Рів’єри доктор Дайвер провів з дітьми. Йому хотілося добре їх запа­м’ятати, бо він уже не був молодим і не піддавався ілю­зіям та самообману щодо свого майбутнього. Дітям ска­зали, що зиму вони проведуть у тітки в Лондоні, а потім поїдуть до батька в Америку.

Його тішило, що він зумів так багато дати своїй доч­ці, — щодо сина він такої певності не мав; зрештою, він і не знав ніколи, що можуть узяти від нього ці непосидю­щі, настирні, ласкаві сисунці. Та коли надійшов час про­щатися, йому захотілося зняти з плечей ці дві гарнесень­кі голівки і на довгі-довгі години притулити їх до грудей.

Він обнявся із садівником, який шість років тому поса­див перші квіти перед віллою «Діана». Він поцілував молоду провансалку, що доглядала дітей. Вона працю­вала в них майже десять років; упавши на коліна, вона гірко ридала, доки Дік не підняв її силоміць і не пода­рував їй триста франків. Ніколь ще спала — так було домовлено; він залишив їй записку, а другу адресував Бебі Воррен, яка гостювала в них проїздом із Сардинії. Потім він налив собі добрячу чарку коньяку з десятиквартового бутиля, подарованого їм кимось із гостей.

Уже вийшовши з речами, він вирішив, що здасть їх у камеру схову в Канні й приїде востаннє подивитися на пляж Госса.

...Коли Ніколь із сестрою з’явилися на пляжі, там не було ще нікого, крім нянь з дітлахами. Біле сонце, роз­мите на тлі білого неба, розпікало нерухоме повітря. Офіціанти розміщали під прилавком бару додатковий запас льоду. Американець-фоторепортер з «Ассошіейтед Пресс» готував на клаптику тіні своє причандалля, раз у раз скидаючи оком на тих, що спускалися кам’яними сходами. Майбутні герої його репортажу ще лежали в затемнених номерах, лише недавно приспані світанком.

Вийшовши з кабінки, Ніколь раптом побачила Діка; вдягнений не по-пляжному, він сидів нагорі, на скелі. Вона відсахнулася в затінок за кабінкою. За хвилину Бебі приєдналася до неї.

— Дік усе ще тут.

— Так, я бачила його.

— Я гадала, йому вистачить такту виїхати непомітно.

— Це його пляж — по суті, він його відкрив. Старий Госс весь час твердить, що завдячує Дікові всім, що має.

Бебі незворушно подивилася на сестру.

— Даремно ми його відірвали від його велосипедних екскурсій, — сказала вона. — Що не кажи, а коли людину з низів витягують нагору, вона втрачає голову, і всі її чарівні манери — то тільки блеф.

— Протягом шести років Дік був мені ідеальним чо­ловіком, я не знала від нього нічого, крім добра, — ска­зала Ніколь. — Він жодного разу не скривдив мене і все робив для того, щоб я була щаслива.

У Бебі злегка випнулося підборіддя.

— Для цього він і навчався.

— Він уже пішов? — спитала Ніколь трохи згодом. — Здається, його потяг відходить рівно о дванадцятій.

Бебі визирнула з-за кабіни.

— Ні. Піднявся на терасу й розмовляє з якимись жін­ками. Та, зрештою, на пляжі вже так багато людей, що він навряд чи нас побачить.

Але він їх побачив, як тільки вони вийшли з-за кабін­ки, і стежив за ними очима, доки вони не зникли знову. Він сидів за столиком з Мері Мінгетті й пив ганусівку.

— Тієї ночі, коли ви нас визволили, ви були давнім, гарним Діком, — казала Мері. — От тільки під кінець жахливо обійшлися з Керолайн. Чому ви не хочете зав­жди бути милим? Адже могли б.

«Ну, дожився, — подумав Дік. — Мері Норт читає мені мораль!»

— Ваші друзі не припинили вас любити, Діку. Але сп’я­ну ви говорите людям жахливі речі. Я все літо тільки й роблю, що захищаю вас.

— Це класична фраза доктора Еліста.

— Ні, справді. Людям, зрештою, байдуже, п’яний ви чи тверезий... — Вона повагалася. — Ейб навіть у най­страшнішому запої ніколи не ображав людей так, як ви.

— Які ви всі нудні, — сказав Дік.

— Але ж крім нас нікого й немає! — вигукнула Ме­рі. — Якщо вам не до вподоби порядні люди, зв’яжіться з непорядними — і я подивлюсь, якої ви заспіваєте! Всі люди хочуть одного — втішатися життям, і, заважаючи їм, ви самого себе обкрадаєте, плюєте в криницю, з якої пили.

— А була така криниця? — спитав він.

Мері тепер втішалася розмовою, хоча й не усвідомлю­вала того — адже вона сіла з ним за столик тільки зі страху. Дік запропонував їй випити, але вона знову від­мовилася й повела далі:

— А звідки все це береться? Тільки зі звички потурати власним вадам. Але я не можу байдуже дивитися на такі речі після Ейба — після того, як на моїх очах гарна людина спилася до смерті...

Зі сходів збігла по-театральному безтурботна леді Ке­ролайн Сіблі-Бірс.

Дік почувався чудово — він випередив час і перебував у тому стані, якого звичайно досягають наприкінці доб­рого обіду, але це поки що виявлялося тільки в доброму, приємному, лагідному ставленні до Мері. Його очі, в цю хвилину ясні, як у дитини, просили співчуття, і він уже відчував давню потребу переконати співрозмовницю в тому, що у світі існують лише він і вона — останній жи­вий чоловік і остання жива жінка.