Вони прокинулися водночас. Місяць уже зайшов, по­холод­ні­шало. Насилу звівшись на ноги, вона поцікавилася, котра година. Томмі сказав, що десь близько третьої.

— Мені час додому.

— Я гадав, що ми переночуємо в Монте-Карло.

— Ні. Вдома гувернантка, діти. Я мушу повернутися до світанку.

— Як хочеш.

Перше ніж одягтися, вони ще раз вбігли у воду. Побачивши, що Ніколь після купання вся тремтить, Томмі розтер її міцно рушником. Вони сіли в машину — волосся ще мокре, шкіра аж палає — і зізналися одне одному, що їхати не хочеться. Зорі променіли, було зов­сім світло, і, коли Томмі цілував її, вона відчувала, що для нього зараз не існує нічого, крім її білих щік, і білих зубів, і холодного чола, і пальців її, що пест­ливо торка­лися його обличчя. Вона чекала якихось слів, що все розставили б на свої місця, як це бувало з Діком, але він мовчав, і вмиротворена, радіючи з того, що слів не буде, вона вмостилася зручніше на сидінні й продрімала, доки мотор не завуркотів натужніше, сповіщаючи, що вони вже завернули вгору до вілли «Діана». Прощаю­чись з Томмі коло хвіртки, вона поцілувала його майже машинально. Рінь на стежці під її ногами шурхотіла інакше, і звуки нічного саду здалися їй раптом відлун­ням чогось давно минулого, а проте вона раділа, що знов опинилася вдома. Стрімке стакато, в якому минув цей день, далося їй ціною хоч і радісного, але незвичного на­пруження сил.

Другого дня, о четвертій, коло вілли зупинилося таксі, і з нього вийшов Дік. Ніколь збігла з тераси йому назу­стріч, намагаючись опанувати себе, відновити втрачену раптом рівновагу.

— А де ж машина? — спитала вона.

— Я залишив її в Арлі. Набридло сидіти за кермом.

— З твоєї записки я зрозуміла, що ти поїхав на кілька днів.

— Я потрапив у містраль і дощ.

— Як тобі там було, весело?

— Як кожному, хто їде, щоб від чогось утекти. Я од­віз Розмері до Авіньйона й там посадив її на потяг. — Піднявшись разом з Ніколь на терасу, він поставив свою валізку. — Я не писав тобі про це в записці, щоб ти не почала вигадувати те, чого не було.

— Дякую за турботу. — До неї вже повернулося са­мовладання.

— Я хотів з’ясувати для себе, чи можна від неї споді­ватись чогось, — а для цього мав побачитися з нею сам на сам.

— То як — можна чи ні?

— Розмері так і не вийшла з дитячого віку, — відповів він. — Мабуть, це й на краще. А ти що робила?

Вона відчула, як по-кролячому смикнулося її обличчя.

— Вчора ввечері я їздила на танці — з Томмі Барбаном. Ми вирушили до...

Скривившись, він урвав її:

— Можеш не розповідати. Роби все, що тобі заманеть­ся, тільки я не хочу про це знати.

— А тут і нема про що знати.

— Ну, гаразд, гаразд. — І він спитав так, наче був від­сутній цілий тиждень: — Як діти?

У вітальні пролунав телефониий дзвінок.

— Якщо це мене, то мене немає вдома, — квапливо сказав Дік, підхоплюючи валізку. — Я йду до себе: маю деяку роботу.

Ніколь почекала, доки він зник у флігелі, потім уві­йшла до вітальні й зняла телефонну трубку.

— Ніколь, comment vas-tu? [69]

— Дік повернувся.

Томмі аж застогнав.

— Я в Каннах, приїдь сюди. Нам треба побалакати.

— Не можу.

— Скажи, що кохаєш мене. — Вона мовчки кивнула головою. Він повторив: — Скажи, що кохаєш мене.

— Так, так, — запевнила вона його. — Але зараз не можна...

— Чому не можна? — нетерпляче вигукнув він. — Ад­же Дік бачить, що між вами все скінчилося, — він сам відступився, це ж зрозуміло. Чого ж він ще може вимагати від тебе?

— Не знаю. Нічого не знаю, поки... — Вона мало не сказала: «поки не спитаю Діка», — але, схаменувшись, не домовила цієї фрази: — Я напишу тобі, а завтра зателефоную.

Вона тинялася кімнатами, задоволена собою, майже пишаючись тим, що зробила, її тішило усвідомлення власної відчайдушності; це вже не полювання на дичину, замкнуту в загороді. Вчорашній день оживав перед нею в усіх подробицях, які витісняли з пам’яті інші хвилини, щасливі хвилини тієї пори, коли її кохання до Діка було ще незаймано чистим. Вона вже думала про те почуття з легкою зневагою, воно вже видавалося їй не стільки коханням, скільки сентиментальною закоханістю. З ти­пово жіночою забутливістю вона пустила в непам’ять щастя тих тижнів перед шлюбом, коли вони з Діком ко­халися таємно по різних закутках світу. Учора вона про­сто так, без потреби брехала Томмі, присягаючи, що ніко­ли не зазнавала такого цілковитого, такого безмежного, такого повного...

...А потім раптове каяття за цю мить зради, що так легко і безогляд­но закреслила десять років її життя, повело її до будиночка Діка.

Він сидів у шезлонгу під кам’яним муром по той бік будиночку й не чув її кроків. З хвилину вона мовчки дивилася на нього. Він був заглиблений у думки, у свій власний, тільки йому відомий світ, і з легких порухів його обличчя, з того, як він зводив брови, примружував чи широко розплющував очі, стуляв чи розтуляв уста, з того, як стеналися його руки, вона вгадувала, що він перегля­дає крок за кроком усе своє життя — тільки своє, від неї відособлене. Ось він, стиснувши кулаки, подався вперед, ось обличчя його скривила гримаса болю, і слід його так і залишився в затуманених очах. Чи не вперше в житті Ніколь стало шкода його; тим, хто переніс душевну хво­робу, важко співчувати здоровим людям, і хоч Ніколь не раз величала його рятівником, який повернув їй утра­чений світ, в душі вона вважала, що енергія його неви­черпна й утоми для нього не існує. Про те, що йому до­велося через неї перетерпіти, вона за­була, як тільки з її пам’яті вивітрилося те, що перетерпіла вона сама. Чи знав він, що вже не має над нею влади? А втім, це було байдуже, вона просто жаліла його, як колись жаліла зневаженого долею Ейба Норта, як жаліють безпорад­них старих та дітей.

Вона підійшла до нього, обняла за плечі і, торкнув­шись головою його голови, промовила:

— Не треба сумувати.

Він холодно глянув на неї.

— Не чіпай мене!

Розгубившись, вона відсахнулася від нього.

— Вибач, — сказав він, не дивлячись на неї. — Я саме думав про тебе — власне, про те, що я про тебе ду­маю...

— От і додав би це як новий розділ до своєї книжки.

— А чого ж, можна: «Окрім усіх перелічених вище психозів та неврозів...»

— Я прийшла сюди не того, щоб сваритися.

— Чого ж ти тоді прийшла, Ніколь? Я більше нічого не можу тобі дати. Я тепер намагаюся тільки врятувати самого себе.

— Від мого згубного впливу?

— Мій фах часто змушує мене спілкуватися з людьми, яких я волів би не знати.

Вона заплакала з образи й гніву.

— Ти боягуз! Ти сам себе занапастив, а мене звінува­чуеш!

Він не відповів, але вона вже відчула знайомий гіп­нотичний вплив його розуму — часом мимовільний, але завжди вибудуваний на складному субстраті істини, що його вона не могла ні пробити, ні бодай розколоти. І вона вступила в боротьбу; вона боролася з ним погля­дом своїх невеликих, але прекрасних очей і зухвалою по­гордою сильної світу цього; боролася знанням того, що належатиме — вже належить — іншому чоловікові, і мстивою злістю, що роками осідала на серці; боролася своїми грошима й розрахунком на підтримку з боку се­стри, давньої його неприятельки, і усвідомленням того, що нетерпимістю своєю він наживає собі дедалі більше ворогів; вона вже ладна була глузувати з його любові до застільних утіх, вона протиставила своє здоров’я і вроду його фізичному підупаданню і свою безпринцип­ність його моральним засадам — навіть власні слабості правили їй за зброю в цій боротьбі, — вона безстрашно й відчайдушно билася всім, що потрапляло під руку, — порожніми бляшанками, склянками, пляшками, непо­трібними вже вмістищами спокутуваних гріхів, помилок і провин. За якихось дві хвилини вона здобула перемогу, зуміла виправдати себе у своїх очах, не вдаючись до брехні і до викрутів, — і пуповина була перетята. На не­твердих ногах, ще пла­чучи, але вже заспокоєна в душі, вона обернулася й назад, додому, що став нарешті її власним домом.