Дік почекав, поки вона зникне з очей, а тоді нахилив­ся вперед і поклав голову на парапет. Хвора видужала. Доктор Дайвер здобув свободу.

Тієї ночі, о другій годині, Ніколь збудив телефон, і вона почула, як Дік відповів з дивана в сусідній кім­наті, який вони називали «ложем покути».

— Oui, oui... mais à qui est-ce-que je parle?.. Oui... [70] — Голос його аж задзвенів від здивування. — А чи можна мені поговорити з однією з тих дам, пане офіцере? Майте на увазі, обидві вони — вельми значні і впливові особи, і це може призвести до поважних полі­тичних усклад­нень... Так, так, запевняю вас... Що ж, воля ваша, але я вам не заздрю.

Він підвівся, напружено обмірковуючи те, що почув, але вже розуміючи, що візьме на себе роль рятівника, — давня злощасна потреба дарувати людям радість, дару­вати все, аж до себе самого, сколихнулася в ньому, во­лаючи: «Задовольни мене!» І зараз він піде залагоджу­вати справу, яка зовсім його не стосується, спонукува­ний тільки прагненням викликати в людей любов — дав­нім прагненням, що виникло, напевно, в ту мить, коли він відчув себе останньою надією звироднілого клану. За подібних обставин, у клініці Домлера на Цюрихсько­му озері, він, свідомий своєї сили, зробив вибір — ви­брав Офелію, вибрав солодку отруту й випив її. Він завж­ди понад усе хотів бути сміливим і добрим, але ще більше хотів, щоб його любили. Так воно було. І так бу­де завжди, подумав він, даючи відбій — телефон був старого зразка.

Запала тиша, і Ніколь, не витримавши, гукнула:

— Що сталося? Хто це телефонував?

Дік уже вдягався.

— Начальник поліцейського відділка з Антіба — там заарештували Мері Норт і оту Сіблі-Бірс. Вони накоїли щось серйозне, а що саме, він не сказав, бубонів лише: «pas de morts — pas d’auto­mo­biles» [71], — а далі — розумій як хочеш.

— Але з якої речі він зателефонував саме тобі? Нічого не ро­зумію.

— Вони вимагають, щоб їх відпустили на поруки, а поручителем може бути лише особа, що має нерухоме майно в Приморських Альпах.

— Яке зухвальство!

— Бог з ними, я поїду. Про всяк випадок прихоплю з собою Госса...

Коли він пішов, Ніколь ще довго сушила собі голову тим, що ж могли накоїти ці дві дами. Потім вона за­снула, та коли Дік повернувся — був уже початок четвертої, — зразу ж підхопилася й запитала, наче зверта­ючись до когось, побаченого вві сні:

— Ну що?

— Чудернацька історія... — Дік сів у ногах ліжка і почав розповідати з самого початку — як розбуркав старого Госса з ельзаської сплячки, як звелів йому вигорну­ти всю готівку з каси й разом з ним подався до полі­цейського відділка.

— Не хочу я нічого робити для цієї англійки, — бур­чав Госс.

Мері Норт і леді Керолайн, обидві в уніформі фран­цузьких матросів, скніли на лавочці перед дверима двох темних брудних камер. Обличчя леді Керолайн зобра­жало благородний гнів дочки Альбіону, певної, що весь середземноморський британський військовий флот поспі­шає їй на допомогу й має прибути сюди з хвилини на хвилину. Що ж до Мері Мінгетті, то вона не тямилася від страху — побачивши Діка, вона ткнулася головою йому в живіт, наче саме там було осереддя всього, що їх зв’язувало, і почала благати його зробити що-небудь, щоб їх відпустили. Тим часом начальник відділка ви­кладав Госсові суть справи, а той неохоче слухав, не знаючи, як реагувати: з одного боку начебто слід було б належним чином оцінювати начальників хист до слова, а з другого — виявляти незворушність бувалого слуги, якого ніщо не може здивувати.

— Це був звичайнісінький жарт, — зневажливо зни­зала плечима леді Керолайн. — Ми вдавали, ніби ми — матроси, що звільнилися на берег, дві дурні дівки пові­рили й пішли з нами до вмебльо­ваних кімнат. А потім щось запідозрили й зняли ґвалт.

Дік поважно кивав головою, втупившись очима в ка­м’яну плиту підлоги, мов священик у сповідальні. Він ледве стримував сміх, хоч, була б його воля, наказав би всипати їм по півсотні канчуків і посадити на два тижні на хліб та воду. Його просто приголомшувала леді Ке­ролайн: усім своїм ви­глядом вона показувала, що нічого особливого не сталося, а якщо й сталося, то тільки через боягузтво дурних провансальських дівок та через ту­пість поліції; а втім Дік давно вже дійшов висновку, що певна категорія англійців живиться таким екстрактом антисоціальності, що порівняно з ним недозволені страви в раціоні ньюйоркців виглядають, мов зайва пор­ція морозива, яка розладнує дитячий шлунок.

 — Мені треба вибратися звідси, поки це не дійшло до Гусейна, — бідкалася Мері. — Діку, влаштуйте щось, ви ж завжди вміли все влаштовувати. Скажіть їм, що ми зра­зу ж поїдемо додому, що ми заплатимо будь-яку суму.

— Я платити не збираюся, — зарозуміло промовила леді Керолайн. — Ані шилінга. І подбаю про те, щоб цією історією зацікавилося наше консульство в Канні.

— Ні, ні! — вигукнула Мері. — Головне — це негайно ви­братися звідси!

— Гаразд, я спробую з ними домовитися, — сказав Дік і додав: — Але без грошей тут, звісно, не обійдеться. — Дивлячись так, наче перед ним і справді були дві невин­ні жартівниці, — хоч кому-кому, а йому добре відомо бу­ло, що то за одні, — він похитав головою: — Це ж треба додуматися до такого!

Леді Керолайн самовдоволено всміхнулася.

— Ваше діло — лікувати божевільних. Ви можете нам допомогти. А щодо Госса, то він просто зобов’язаний!

Дік відійшов з Госсом убік, щоб дізнатися, що йому говорив поліцейський. Справа виявилася серйознішою, ніж здавалося спочатку. Одна з місцевих дівчат нале­жить до добропорядної родини. Батьки її лютують чи вдають, що лютують; з ними треба якось порозумітися. З другою, портовою дівкою, клопоту менше. Далі, якщо справа буде передана до суду, то, за французькими зако­нами, це пахне тюремним ув’язненням або, в кращому разі, висилкою за межі країни з відповідним розголосом у пресі. Слід зважити й на настрої місцевих жителів: ті, що наживаються за рахунок іноземців, ставляться до них прихильно, але є й чимало невдоволених нашестям туристів, бо воно призвело до зростання цін. Вислухав­ши Госса, Дік перейшов до дипломатичних переговорів з начальником відділка.

— Ви, мабуть, знаєте, що французький уряд всіляко сприяє масовому американському туризмові. В Парижі, наприклад, цього літа поліції заборонено заарештовува­ти американців — за винятком хіба тих, що вчинили се­рйозні злочини.

— Смію запевнити вас, що в даному випадку йдеть­ся саме про це.

— Хвилиночку, а ви бачили їхні документи?

— Документів у них не було. Нічого в них не було, крім двохсот франків і кількох каблучок. Не було на­віть шнурків на взутті, на яких вони могли б удавитися!

Заспокоєний тим, що ніякі документи в справі не фігу­рують, Дік повів далі:

— Італійська графиня зберегла американське піддан­ство. Вона онука... — Тут він, прибравши грізно-урочи­стого вигляду, почав брехати. — ...Джона Д. Рокфеллера Меллона. Сподіваюсь, ви чули це ім’я?

— Ще б пак! Господи, за кого ви мене маєте?

— А на додаток вона ще й племінниця лорда Генрі Форда й через нього пов’язана з компаніями «Рено» і «Сітроен»... — Він вирішив був, що цього досить, але по­бачивши, яке враження справила його натхненна брехня на поліцейського, не втримався й додав: — Заарештувати її — це все одно, що заарештувати найближчого родича англійського короля. Ви розумієте, до чого це призведе? До війни!

— Ну, а англійка?

— А тепер — про англійку. Вона заручена з братом принца Уельського — герцогом Букінгемським.

— Гарненьку ж він вибрав собі наречену!

— Отож ми готові оплатити... — Дік швиденько під­рахував про себе, — по тисячі франків кожній дівчині і одну тисячу батькові «добропорядної». Крім того, ще дві тисячі — на ваш власний розсуд. — Дік знизав плечима. — Ну, там для поліцейських, що затримали їх, для влас­ника вмебльованих кімнат і так далі. Ці п’ять тисяч я дам вам зараз же й попрошу вас негайно розпорядити­ся ними, як домовлено. Після цього їх обох можна буде випустити на поруки, склавши на них протокол, як, ска­жімо, на порушниць порядку, а відповідний штраф буде оплачений завтра мировому судді через посильного.