Отже, зробивши джаз ключовою метафорою, письменникові вдалося відобразити момент переходу Америки, яка була тісно пов’язана з ХIХ століттям і міцно трималася за добропорядність і моральність, до Америки повоєнної, що відкидала ці норми як застарілі, проголошувала відносність будь-яких обмежень і стверджувала свободу дії як життєву основу кожної активної особистості.
Фіцджеральд стає надзвичайно популярним, його цитують, у «філософа спокусниць» беруть інтерв’ю, зазвичай, ототожнюючи автора з героями романів та новел. Та він і сам спочатку не дуже вирізняє власну точку зору від вираженої позиції покоління.
Молодий письменник мало розширював власний діапазон пізнання реальності — коло його було водночас і необмеженим, й замкненим. Спочатку це був той самий район Нью-Йорка (Грейт Нек — Велика Шия), з якого пізніше «списано» місце дії «Великого Гетсбі» Вест Егг (Західне Яйце), населений людьми заможними, де молоде подружжя придбало й собі будинок. Потім вони почали мандрувати Європою, знов-таки зупиняючись у тих регіонах, де збиралося світське товариство — то Париж, то Французька Рив’єра, то Антиби, то фешенебельний готель, то гостинна вілла багатих друзів...
Цей рівень життя забезпечувався лише творчістю — задля гонорарів писали новели, яких потребували фешенебельні журнали, найбільше — «Сатердей івнінг пост». Фіцджеральд писав новели інтенсивно і безперестанно, ставлячись до них доволі прагматично. За життя він написав понад 150 оповідань. Але до чотирьох прижиттєвих збірок відібрав лише 46. Однак уся його проза позначена талантом і майстерністю, не говорячи вже про такі оповідання, як «Повернення до Вавилону», «Алмаз з готель «Рітц», «Перше травня», «Молодий багач»… Ліричність та поетичність, якийсь особливий душевний щем, промовистість символіки, прозорість і свіжість мови, тонкий психологічний малюнок, пластичність у передаванні настрою, — все це надає неповторного аромату новелістиці Фіцджеральда, утворює її своєрідний шарм. 1926 року, підготувавши нову збірку оповідань «Всі сумні молоді люди» (All the Sad Young Men), Фіцджеральд скаржився, що новели такі гарні й йому — крім двох — ледве пощастило продати їх у журнали (F. Sc. Fitzgerald. The Letters. Ed. by A. Turnbull. — N. Y., 1963. — P. 188). З роками приходили зрілість, досвід, зростала письменницька майстерність, підсилювалось трагічне світосприйняття. 1936 року в автобіографічному нарисі «Крах» (The Crack-Up) Фіцджеральд писав: «Всі історії, що приходили мені в голову, мали в собі деякі ознаки катастрофи — чарівні створіння в моїх романах зазнавали краху, алмазні гори моїх оповідань вибухали, мої мільйонери були прекрасні й приречені не менш, ніж селяни Томаса Гарді. У житті все це ще не відбулося, але я був глибоко переконаний, що життя не є безтурботним і легковажним, як здавалося всім цим людям» (F. Sc. Fitzgerald. The Crack-Up with Other Pieces and Stories. — Penguin., 1965. — P.p. 59—60). Протверезіння поглядів, позбавлення ілюзій набувають статусу лейтмотивності в новелістиці письменника, що чітко проглядає в його романах.
Мабуть, ще з юнацьких років, коли Фіцджеральд захоплювався творчістю попередників, він засвоїв уроки Френка Норріса, якого дуже поважав і чиї теоретичні засади були спрямовані на роман як жанр найбільш плідний для самовираження й суспільної впливовості письменника.
За життя письменника критики визнавали його найкращим твором роман «Великий Гетсбі» (The Great Gatsby, 1925), після його смерті високого поцінування здобула й «Ніч лагідна» (Tender Is the Night, 1935), а після посмертного видрукування незавершеного роману «Останній магнат» (The Last Tycoon, 1941) промайнула небезпідставна думка про те, що саме йому судилося б бути шедевром Фіцджеральда.
Тим часом подружжя не збавляло шаленого ритму свого світського молодого енергійного європейського життя. «Роздвоєння» Фіцджеральда триває. Згодом він занотував у своєму найщирішому документі — нарисі «Крах»: «Цією іншою людиною я, загалом, залишався шістнадцять років, не довіряючи багатим, однак, працюючи заради грошей, що потрібні були, аби вести той самий вільний спосіб життя і забарвлювати будні певним лиском, як уміли робити деякі з них» (Ф. С. Фицджеральд. Портрет в документах. — С. 61). Щоправда, воно потребує напруженої письменницької праці від Фіцджеральда, а за його зовнішнім карнавалізмом просвічують глибокі важливі зв’язки. Роками триває дружба з Бішопом, Менкеном, Хемінгуеєм — провідними літераторами тієї доби. Намагається реалізувати себе як творча особистість і Зельда — вона досить серйозно починає займатися танцями, брати балетні уроки (щоправда, і за це доводиться сплачувати чоловікові), намагається писати статті для часописів (їх знову-таки редагує, доводить до кондиції чоловік), згодом — виступає як прозаїк (роман «Танцюй зі мною вальс» був видрукований).
1930 року стало очевидним психічне нездоров’я Зельди. Вона потребує постійної лікарської уваги, згодом потрапляє до спеціальної лікарні, звідки її випускають щодалі рідше. Турбота про доньку повністю лягає на батька. Скотті виховується в найкращих пансіонатах. Їхнє постійне листування свідчить про його віддану любов і відповідальне ставлення до дитини. Усе це не сприяє ані оптимізмові, ані творчому горінню письменника. «Поле» заробітчанства розширюється. Він спочатку час від часу пише сценарії для Голлівуду, а потім (з 1937 року) обіймає посаду штатного сценариста студії «Метро Голдвін Майєр». Від того теж не додається ані радості, ані наснаги — Голлівуд не потребує виявів індивідуальної творчості, там сплачують за найоптимальніше вираження уявлень найпересічнішої особистості. Постійне напруження, стреси, власне нездоров’я часто-густо знімаються алкоголем, періоди творчості поступаються місцем депресії.
1940 року життя сорокачотирирічного Френсіса Скотта Фіцджеральда обривається сердечним нападом. Залишаються його твори.
Одразу після виходу «Великого Гетсбі» Фіцджеральд починає працювати над новим романом. У ньому мало йтися про згубний вплив експатріанства на молодого талановитого творчого американця, дія повинна була відбуватися в Парижі та на Рив’єрі. Назви заиися різні: “Our Type” («Наш тип»), “The World’s Fair” («Всесвітній ярмарок марнославства»), “The Melarky Case” («Випадок з Меларкі»), а був і такий: “The Boy Who Killed His Mother” («Хлопець, який вбив матір»). 1926 року Фіцджеральд пише Перкінсу, що його захопила робота над новим романом, він прагне створити найкращий американський роман свого часу, має намір не повторювати лаконічної форми «Великого Гетсбі», а написати довгий психологічний чи філософський роман на зразок «Ярмарку марнославства». 1928 року письменник повідомляє свого постійного редактора, що рукопис уже начорно написано. Перша його частина надходить до видавництва, але далі цього процес не йде. Мабуть, ціла серія зовнішніх факторів гальмує творчий порив автора. Це й смерть батька, й серйозна хвороба дружини… й різка зміна американського клімату — безмежне процвітання переривається Великою Депресією. І це означало національну трагедію, крах промисловості і падіння банківської системи, всенародне безробіття і мільйони особистих трагедій. Такої Америки письменник уже не знав, хоча й передчував трагічний фінал «щасливого карнавалу». Він продовжує писати не стільки про мінливі ситуації у країні, скільки про вияв у цих ситуаціях її внутрішньої сутності.
В остаточному варіанті роман було названо «Ніч лагідна» (Tender is the Night), хоча інверсія в англійській мові не може бути байдужою до потрактування фрази, і, мені здається, що назва «Ніжна ніч», або ще точніше — «Ніжність — то ніч», рядок, узятий із віршу Кітса «Ода до солов’я», передала б сенс книжки із позначенням жанру «романтичний роман» (опущеному в українському перекладі) адекватніше, зберегла б певну таємничість, двозначність ніжності, яка є такою темною і загадковою, як ніч. Він вийшов друком 1934 року і починався від розповіді про небуденний побут багатих американців у Європі, зокрема, на Рив’єрі та в Парижі. Тут оповідачем, здебільшого, є Розмарі Хойт, юна голлівудська зірка, чиста й сяюча «татова донька», таке собі прекрасне втілення американської мрії. Вона розповідає про знайомство із подружжям Дайверів та їхнім оточенням, про своє захоплення незвичайним чоловіком, що серед усього цього ярмарку марнославства зумів зберегти і вибудувати навколо себе оазу тепла й любові. За особою оповідачки стояв автор, який непомітно «вносив» свої корективи до її оцінок, характеристик, описів. У пізнішій передмові до книги один з кращих американських критиків Максуелл Гайсмар писав так: «Коли я читав «Ніжність» 1934 року, мені, як і багатьом, здавалося, що написане від Розмарі було її найкращою частиною… Це не було спробою аналізувати соціальні цінності, показати їхню фальш, оплакати їхнє падіння — що є неодмінною спробою в будь-які часи, коли цінності починають занепадати, але таке не потребує спеціальної вітальності уяви. І Фіцджеральд зробив щось значно важче: він намагався відкрити і навіть створити цінності у суспільстві, де їх, здавалося б, не було». (M. Cowley. Introduction. // F. Scott Fitzgerald. Tender Is the Night. — Penguin Books, 1969 (1939). — Р. 14). Далі у другій книзі розповідь поверталася назад, до тих часів (1917—1919), коли блискучий американський юнак приїхав до Швейцарії вдосконалювати свою майстерність лікаря-психіатра. Саме тут серед пацієнтів він зустрів юну красуню, чиє життя занапастив власний батько-мільйонер. Кохання завершується одруженням, і родина чиказьких Ворренів заспокоюється, бо в одній особі дістає і лікаря, і чоловіка.
