Вони летіли над відрогами Форарльберзьких Альп, і Дік бездумно милувався красою гірських сіл. У полі зору весь час було їх чотири-п’ять, кожне неодмінно з церковкою посередині. Все так просто, якщо дивитися на землю з літака, — про­сто, як у похмурій грі з солда­тиками чи ляльками. Напевно, так згори дивляться на світ відставні урядовці й полководці, та й взагалі всі ті, хто відійшов від марноти людської. В усякому разі, так було непогано відпочивати.

Якийсь англієць, що сидів у кріслі через прохід, спро­бував за­в’язати з ним розмову, але останнім часом Дік відчував неприязнь до англійців. Англія нагадувала йому багатія, що, повернувшись додому після дикої оргії, за­добрює своїх домашніх, мило балакаючи з кожним із них, хоча всі вони розуміють, що він хоче повернути собі самоповагу, щоб знов утвердитися господарем у домі.

Дік мав із собою кілька журналів, куплених навмання в аеро­дромному кіоску: «Сенчері», «Моушн пікчер», «Іллюстрасьйон», «Флігенде блеттер», але він їх ще навіть не розгортав: куди приємніше було подумки спускатися до тих сіл унизу і тиснути руки їхнім жителям. Він відсиджував відправи в церквах, як колись відсиджував їх у батьковій церкві в Буффало, серед накрохмаленої затхлості святкових убрань. Він уважно слухав прему­дрості Близького Сходу, вмирав на хресті й лягав у сиру землю під затишною церковкою і, як колись, відчуваючи на собі погляд дівчини з сусідньої лави, вагався, скільки центів покласти на тацю — п’ять чи десять.

Англієць перемовився з ним кількома незначущими словами, потім раптом попросив у нього журнали, і Дік радо віддав їх йому, а сам почав думати про маршрути своєї подорожі. Почуваючись вовком в овечій шкурі у своїй кофті з ворсистої австралійської вовни, він з на­солодою малював собі одвічну красу Середземномор’я, пропечену сонцем землю під оливами, селяночку з-під Савони в затінку дерев — обличчя зелене й рожеве, як кольори в ілюстрованому требнику. Він візьме її на ру­ки і, викрадаючи, перенесе через кордон...

...але там він полишив її — йому треба поспішати далі, до грецьких островів, до похмурих вод незнайомих пор­тів, до самотньої дівчини на безлюдному березі, до міся­ця, що ви­плив з народних пісень. Пам’ять Діка зберігала різний мотлох з хлоп’ячих років. Але посеред цього стро­катого непотребу ніколи не згасав ясний і боліс­но-неспокійний вогник допитливого розуму.

Томмі Барбан був вождем. Томмі був героєм — Дік випадково зустрів його в Мюнхені на Марієнплаці, в од­ному з тих кафе, де дрібні шулери грають у кості на розмальованих килимках і повітря аж двигтить від полі­тичних суперечок і запеклих вилясків картами по столу.

Томмі, сидячи за столиком, заходився солдатським ре­готом: «Мбу-у-го-го! Мбу-у-го-го!» Взагалі він пив не­багато; його коником була відвага, і приятелі завжди трохи побоювалися його. Нещодавно у Варшаві хірург видалив йому восьму частину черепної коробки; кістка ще не зрослася під волоссям, і найхирлявіший із відвідувачів кафе міг би вбити його, хляпнувши по голові скру­ченою серветкою.

— ...Знайомтеся: князь Челишов... — Це був сивий, під­топтаний росіянин років п’ятдесяти. — Містер Маккіббен... містер Хеннан.

Хеннан, жвавий, верткий і чорнявий — природжений блазень, — одразу ж сказав Дікові:

— Ні-ні, стривайте! Перше ніж подати вам руку, я хочу знати, чи довго ви ще морочитимете голову моїй тітці.

— Даруйте, я...

— Отож-бо, ви. І взагалі, що вам треба тут, у Мюн­хені?

— Мбу-у-го-го! — реготав Томмі.

— Невже у вас немає своїх тіток? От і морочили б їм голови, а чужих не чіпали!

Дік засміявся, а Хеннан уже зайшов з іншого боку:

— Ну все, годі, я не хочу більше чути про тіток. Мо­же, ви взагалі все це вигадали. Справді-бо, я вас уперше бачу, щойно позна­йомилися, а ви вже торочите мені якісь небилиці про тіток. Де певність, що ви не затіяли якусь капость?

Томмі ще трохи посміявся, а тоді добродушно, але рішуче сказав:

— Ну, годі, Карлі! Сідайте, Діку! Що у вас чути? Як Ніколь?

Ніхто з цих людей не був йому потрібен, ніхто не ви­кликав особ­ливої симпатії — Томмі просто відпочивав тут, готуючись до нового бою; так досвідчений спортс­мен другої лінії захисту майже весь час відпочиває, заощаджуючи силу для наступу, тоді як інші, гірші, тіль­ки вдають, що відпочивають, перебуваючи весь час у стані ви­снажливої нервової напруги.

Хеннан, який усе ще не вгамувався, пересів за піаніно поряд і почав перебирати клавіші, раз у раз люто зир­каючи на Діка й бурмочучи: «Ваші тітки!», — а потім проспівав спадаючою гамою: «І взагалі ішлося не про тітку, а про по­літику!»

— То що ж у вас чути? — повторив Томмі. — А знаєте, ви змінилися. Не такий... — він не відразу підшукав сло­во, — бравий, як завжди, не той денді, що раніше.

Дікові в цьому зауваженні почувся неприємний натяк на те, що його життєва енергія підупадає, і він хотів уже був уїдливо пожартувати з приводу вбрання Томмі й князя Челишова — костюмів химерного крою й кольо­ру, які побачиш хіба що на молодиках, що швендяють недільними вечорами по Біл-стріт. Але князь випередив його.

— Я бачу, ви придивляєтеся до нашого одягу, — ска­зав він. — Розумієте, ми щойно повернулися з Росії.

— А костюми нам шив у Польщі придворний кравець, — додав Томмі. — Так-так, я не жартую — особи­стий кравець Пілсудського.

— То була туристська подорож? — спитав Дік.

Обидва засміялися, і князь досить безцеремонно ляс­нув Томмі по спині.

— Атож, подорож! Тривала туристська подорож! По всій Русі — і при повному параді!

Дік чекав пояснення. Його дав містер Маккіббен — двома словами:

— Вони втекли.

— Отже, ви сиділи там у в’язниці?

— Я сидів, — сказав князь Челишов, дивлячись на Ді­ка порожні­ми й тьмяними жовтими очима. — Цебто, не сидів, а переховувався.

— Певно, видобутися звідти було нелегко?

— Важкенько. Довелося застрелити трьох червоноармійців-прикордонників. Двох застрелив Томмі... — Він по­казав два пальці, на французький манір. — Одного я.

— Оце вже незрозуміло, — сказав Маккіббен. — Чому, власне, вони не хотіли вас випустити?

Хеннан відвернувся від піаніно й сказав, підморгу­ючи:

— Мак гадає, що марксисти — це ті, хто закінчив шко­лу святого Марка.

Розказана після цього історія втечі була витримана в класичних традиціях жанру: аристократ дев’ять років переховується у свого колишнього лакея й працює в дер­жавній пекарні; його вісімнадцятирічна дочка знайо­миться в Парижі з Томмі Барбаном... Слухаючи, Дік ду­мав, що життя трьох юнаків — занадто велика плата за цей муміфікований пережиток минулого.

Потім говорили про те, чи страшно було Томмі й Челишову.

— Коли було холодно — так, — озвався Томмі. — Холод завжди наганяє на мене страху. Мені й на війні було страшно в холодну погоду.

Маккіббен підвівся.

— Мені вже час іти. Завтра вранці я вирушаю маши­ною до Інсбрука з дружиною, дітьми і... гувернанткою.

— Я теж завтра їду до Інсбрука, — сказав Дік.

— Та невже? — вигукнув Маккіббен. — То, може, при­єднаєтеся до нас? У мене просторий «паккард», а нас небагато — я з дружиною, діти і — гувернантка.

— На жаль, я не...

— Власне, вона не зовсім гувернантка, — закінчив Маккіббен, майже благально дивлячись на Діка. — До речі, моя дружина добре знайома з вашою своячкою, Бебі Воррен.

Але можливість такої поїздки не приваблювала Діка.

— Я вже домовився їхати з двома знайомими.

— Що ж, — Маккіббен був розчарований. — Тоді — до побачення! — Він одв’язав двох чистокровних жорсткошерстих тер’єрів від ніжки сусіднього столика й зібрав­ся йти. Дік уявив переповнений «паккард», що то­рохкотить по шосе з подружжям Маккіббен, з їхніми дітьми, валізами й гавкучими собаками і — і гувернант­кою.

— Газета пише, що редакції відома особа вбивці, — говорив Томмі. — Але родичі просять не називати жлдних імен, бо сталося це в підпільному барі. Як вам це по­добається, га?