— Ходімо до нас, — запропонував Дік.

Ейб зажадав, щоб Розмері пішла з ними, і вони вчо­тирьох рушили до номера Дайверів. Жюль Петерсон, ма­лень­кий і ґречний, з тих послужливих негрів, на яких будують свою політику республіканці в прикордонних штатах, за­йшов остан­нім.

Як з’ясувалося, Петерсон випадково бачив пригоду, що сталася вранці на Монпарнасі; він зголосився піти з Ейбом до відділку поліції, де підтвердив, що в нього на очах якийсь негр вихопив з рук Ейба тисячофранковий банкнот. Треба було з’ясувати особу цього негра. Ейб і Петерсон у супроводі агента поліції повернулися до бістро і зопалу показали на негра, котрий, як виявило­ся через годину, зайшов до бістро вже після того, як Ейб звідти вийшов. Поліція ще більше заплутала справу, за­арештувавши іншого негра, Фрімена, власника кількох ресторанів, який ще до крадіжки забіг до бістро похмелитися й відразу ж зник. Що ж до справжнього винуватця, приятелі якого, між іншим, твердили, що він узяв у Ейба тільки п’ятдесят франків, щоб заплатити за питво, яке Ейб замовив для всієї компанії, то він знову з’явився на сцені зовсім недавно, причому в досить зло­вісній ролі.

Одне слово, за якусь годину Ейб запля­мував честь і отруїв життя одного афро-європейського й трьох афро-американських мешканців Латинського кварталу. Тепер він просто не знав, як виплутатися з цієї халепи, і жив, немов у маячному сні: незнайомі не­гритянські обличчя вигулькували перед ним з найнеспо­діваніших закутків у найнесподіваніших місцях, і на­стирливі негритянські голоси переслідували його по те­лефону.

Досі, проте, Ейб щасливо уникав усіх, за винятком Жюля Петерсона. Сам Петерсон опинився в становищі індіанця, який подав руку дружби білій людині; негри, що вважали себе жертвами зради, ганялися не так за Ейбом, як за Петерсоном, а Петерсон не відставав від Ейба, сподіваючись, що той його захистить.

У Стокгольмі Петерсон спробував налагодити власне виробни­цтво вакси, але прогорів, і тепер його майно складалося з рецепта вакси й знаряддя виробництва, що вміщалося в дерев’яній скриньці. Його новоявлений опі­кун вранці пообіцяв знайти для нього діло у Версалі — там мешкав колишній Ейбів шофер, нині швець. Ейб на­віть вручив Петерсонові двісті франків у кредит.

Розмері сердилася, слухаючи всі ці нісенітниці; щоб відчути кумедність становища, потрібне було особливе, грубувате почуття гумору, якого їй бракувало. Малень­кий чоловічок з його переносною фабрикою й нещирими очима, які час від часу закочувалися від страху так, що видніли тільки білки; Ейб, його брезкле, хоч і з витон­ченими рисами, обличчя — все це було їй чуже й далеке, як недуга.

— Дайте мені ще один тільки шанс, я більше нічого не прошу, — говорив Петерсон з тією старанною і все ж неправильною вимовою, властивою жителям коло­ній. — Мій метод простий, а рецепт такий гарний, що я збанкрутував, мене ви­гнали із Стокгольма, бо я не погоджу­вався розкрити його.

Дік уважно подивився йому в обличчя, але цікавість, що засвітилася була в його очах, одразу ж згасла, і він обернувся до Ейба.

— Моя вам порада: їдьте до якогось іншого готелю й лягайте спати. А вже потім зустрінетеся з містером Петерсоном і про все домовитеся.

— Та невже ви не розумієте, в яку страшну халепу він ускочив? — вигукнув Ейб.

— Я краще почекаю в коридорі, — чемно мовив містер Петерсон. — Вам, напевно, зручніше буде обговорити мої справи без мене.

Він зобразив щось віддалено схоже на французький уклін і ви­йшов; Ейб підвівся повільно й важко, мов па­ровоз, що зрушує з місця.

— Я, здається, сьогодні не викликаю співчуття.

— Викликаєте, запевняю вас, і вельми глибоке, — відказав Дік. — Тож раджу вам якнайшвидше зникнути з цього готелю — найкраще, мабуть, через бар. Ідіть до «Шамбора» або до «Мажестіка» — там обслуговують ще краще.

— У вас не знайдеться чогось випити?

— Ні, в номері нема нічого, — збрехав Дік.

Ейб покірно почав прощатися з Розмері; довго тис їй руку й ворушив губами, марно силкуючись скласти якусь значну фразу:

— Ви най... Одна з най...

Їй було і шкода його, і бридко від дотику його брудної руки, але вона мило всміхалася, наче все життя мала справу з людьми, що перебувають на межі білої гарячки. Ми часто виявляємо повагу до п’яних — це схоже на ставлення примітивних племен до божевільних. Саме повагу, а не острах. Людина, яка втратила люд­ську подобу й здатна на все, викликає мало не побожний трепет.

Звісно, потім ми примушуємо її платити за цю мить вищості, мить величі.

Ейб зробив останню спробу розжалобити Діка.

— Ну, а якщо я поїду до готелю, відмиюся, відпарю­ся, відісплюся й спекаюсь усіх цих сенегальців — чи до­зволено мені буде зайти до вас увечері посидіти го­динку?

Дік кивнув головою не стільки ствердно, скільки на­смішкувато, й сказав:

— Здається мені, що ви переоцінюєте свої можли­вості.

— Шкода, що тут немає Ніколь, — вона б дозволила мені прийти.

— Що ж, приходьте. — Дік відійшов до шафи й дістав коробку з картонними картками — літерами алфавіту. — Приходьте, будемо грати в анаграми.

Ейб бридливо зазирнув у коробку — наче йому запро­понували з’їсти щось таке, чого він страшенно не любив.

— Які ще анаграми? З мене досить усіляких...

— Це тиха, спокійна гра. Гравці складають із літер слова — будь-які, крім слова «алкоголь».

— Напевно, і «алкоголь» можна скласти. — Ейб засу­нув руку в коробку. — Ви дозволите мені прийти, якщо я складу слово «алкоголь»?

— Коли хочете грати в анаграми — приходьте.

Ейб сумно похитав головою.

— Ні, якщо ви в такому настрої, то нема чого прихо­дити. Я вам тільки заважатиму. — Він посварився на Діка пальцем. — Але згадайте, що сказав Георг Третій: «Якщо Грант нап’ється, я хотів би, щоб він покусав ін­ших генералів».

Він ще раз скоса глянув на Розмері — розпачливо блиснув золотавими очима — і вийшов. На щастя, Петерсона в коридорі вже не було. Почуваючись самотнім і бездомним, Ейб поїхав назад, до «Рітца», щоб перепи­тати в Поля, як зветься той пароплав.

Тільки-но він, перечепившись через поріг, зачинив за собою двері, Дік і Розмері квапливо обнялися. Порох Парижа лежав на них обох, але крізь цей порох вони вдихали запах своєї близькості — пластмасовий запах авторучки Діка, легенький подмух тепла від шиї й пле­чей Розмері. З півхвилини Дік ні про що не думав; Розмері першою повернулася до дійсності.

— Мені вже час іти, юначе, — сказала вона.

На мить вона заплющила очі, потім розплющила їх і, весь час дивлячись на нього, поволі відступила до две­рей — виходити так вона навчилася на початку своєї ка­р’єри, і ще не було режисера, якого б такий вихід не задовольнив.

Зайшовши до свого номера, вона зразу попрямувала до письмового столу, бо згадала, що забула на ньому свій годинник. Він лежав там; застібаючи браслет, вона пе­ребігла очима незакінченого листа до матері, які писала щодня, й подумки почала складати остан­нє речення. Отоді, власне, у неї й виникло відчуття, що в кімнаті вона не сама.

У людському помешканні завжди є речі, що майже не­помітно заломлюють світло: поліроване дерево, більш-менш начищена бронза, срібло, слонова кістка та ще безліч інших джерел світлотіні, настільки незначних, що ми взагалі не зважаємо на них, — край картинної рами, грань олівця, попільниці, кришталевої чи порцелянової дрібнички; все це діє на найбільш вразливі ділянки сіт­ківки й ті асоціативні центри підсвідомості, якими ми послуговуємося дуже рідко — як скляр обрізками скла, що їх він зберігає про всяк випадок. Певно, саме цим можна пояснити появу невиразного «відчуття» чужої присутності в Розмері — ще до того, як вона встигла щось усвідомити. А усвідомивши, вона крутнулася й побачила на своєму ліжку мертвого негра.

Вона нестямно скрикнула, годинник упав з її рук на стіл. Їй здалося, хоч як це було безглуздо, що на ліжку лежить Ейб Норт. За мить вона вже мчала коридором.

Дік давав лад своїм речам; уважно оглянув рукавич­ки, які носив сьогодні, і кинув їх на купу інших, що лежали в кутку валізи. Піджак і жилет уже висіли в ша­фі, на плічках, а на інші плічки він за своєю звичкою повісив сорочку («можна надягти не зовсім свіжу сороч­ку, але м’ятої надягати не можна»). Ніколь уже при­йшла й саме спорожняла в кошик для сміття одну з по­дарованих Ейбом незвичайних попільниць, коли до кім­нати ввірвалася Розмері.